Яцек Денель - Матінка Макрина

корчити із себе неабищо, на паперті опинишся, там твоє місце. І вже збиралась я з жебрацькою торбою сісти під Святим Михайлом, якби не запах їжі, що мені крізь маленьке заґратоване віконце руку виставив — довгу, непомірно довгу, звивисту руку, — а пальцем на самому кінці цієї руки манив мене і казав: ходи, ходи. То я й пішла — і добре, що пішла, бо вже збиралася на сходах біля притвору сідати, збиралася моститись, а я ж ніколи на паперті не сиділа; і не тому, що соромно навіть, я занадто голодна була для сорому, але я не знала, просто не знала, як капітанській дружині для милостині сідати, як руку за милостинею простягати, куди одну ногу покласти, а куди другу, як погляд підняти, хустку на плечі накинути чи, може, повище зав’язати; всього цього я мала навчитись, іншими жебраками й жебрачками гнана — про що я ще не знала, але дізналася згодом — костурами й камінням. Але мене врятувало заґратоване віконце та запах пшоняної каші, на яку я, наче євреї на манну, накинулася.

Дивлюсь я у вікно, а там — такі, як я, як я нова, жебраки, з гнійними ранами, без ніг, без рук, що пришкандибали до харчевні для хворих і вбогих, яку влаштували святомихайлівські сестри-бернардинки: той собі, дроворуб, власну ногу відтяв, тому возом стопу переїхало, тому в око кулею московською поцілили, той від народження пархатий, той із сухою рукою, наче розсоха, той у лишаях; ще інша з найдовшим із них усіх ковтуном; і між ними — я, до цього хороводу приєднуюся я, знову в самому кінці, найостанніша, найупослідженіша, і дивлюся, як вони їдять, як ложками до беззубих ротів підносять пшоняну кашу з підливою, як хлібом заїдають, як видирають одне в одного, як жеруть, плямкають, слиняться, як жеруть, жеруть, жеруть. Стала і я з прохацькою міною, дістала і я пшоняної каші — хоч уже й без підливи, бо її не вистачило, і їла між ними і я, капітанська вдова.

Відтоді туди ходила; я не мусила вчитися, як сісти на паперть, але мусила навчитись, як не приглядатися до ран і каліцтв, як не дивитися в очі, як дістатися до казана, кому поступатися дорогою, а кому заступити дорогу, як сестрі-економці подякувати: і Спасибіг, і буду за тебе, сестро, молитись, і хай Господь тебе, сестро, і всіх інших сестер благословить. А коли я вже вміла першою стати в черзі й першою віддати дерев’яну миску, одна із сестер-економок чомусь не з’явилась і все відбувалось удвічі повільніше; коли ж я вже швидко з’їла, то знизала плечима й запитала другу економку, чи їй, бува, поміч не потрібна. Потрібна. Тоді я засукала рукави, схопила великий черпак і заходилася наливати. Другого дня також, третього я довідалася, що та сестра віддала Богові Всемогутньому душу. Я лиш кивнула головою, а наступного дня сама, без жодних питань, без жодного слова, стала біля другої сестри-економки, яка тим часом стала першою.

Наближався листопад, коли мене прийняли на постійну роботу як світську економку, а я подумала тоді, що зловила Господа Бога не за п’яти, а за коліна. Я йшла тоді, пам’ятаю, з моєї нори, із Заріччя, з-під Бернардинського цвинтаря, і була вже за Віленкою, на вулиці Святої Анни, аж раптом як не зірвуться з високих тамтешніх дерев ворони та круки, як не линуть у небо — так що мало все не затулили, я аж гучним сміхом вибухнула, бо це ж усі мої печалі вгору пішли, до Господа, і Господь забере їх до себе. І були великі дерева, і були старі костельні вежі, і мала я дві сильні руки й голову на плечах, можливо, рубцювату, але все ще живу, і йшла я собі вулицею Святої Анни, промовляючи: Агов, Юлько, Юлько, те, що ти пережила, те твоє, що він крові твоєї зцідив, те твоє, що настраждалася по найзадрипаніших дірах світу цього, те твоє, але ти жива, а він землю гризе, а що більше він її гризе, то йому глибше в уста, гортань і легені вона сиплеться. Ти ж ходиш вільна вулицею Святої Анни, а як захочеш, то й у Бернардинський провулок повернеш, а як не захочеш, то до Великої не дійдеш, і ніхто вже тебе більше не триматиме за карк, ніхто не пригинатиме до землі й не робитиме з твоїм тілом те, чого воно не забажає. Вулицею навпроти йшли два московські єгері й гризли грушки, а сік тік їм по бороді, йшла якась огрядна служниця з повішеним через плече кошиком, наповненим яйцями, прикритими соломою, а над нами всіма — хмари і хмари сполоханих ворон.

Але «світська економка» — це лише слова, а слова легко з рота вилітають і означають небагато. Сестри знали, що я вбогіша навіть за найбіднішу конверску[15]: у монастирі було два хори, але я належала до третього, якого не існувало, до одноосібного хору, хору жебрачки, яку в останню мить підняли з паперті. Тому мене завантажували будь-якою роботою: треба було чистити моркву — і я чистила, підлоги шкрябати — і я шкрябала, воду з криниці тягати — і я самовіддано тягала, у спеку чи у сніг; а між тим то тут цибулину одну з’їла, то там яблуко, а тому, прийшовши ввечері додому, вже не мусила весь час знову і знову думати про їжу, їжу, їжу.

Одного разу, коли я шурувала великий казан після супу, викликала мене брамниця до келії матінки-ігумені. Я зупинилася на порозі, поклонилася, а матінка мені ні словом не відповіла, ні жестом. Вона сиділа на стільці з темного дерева мала й згорблена, якусь книгу тримаючи в сухих, як кажанячі лапки, руках; вона не припинила читання, не підняла очей, а тільки дуже повільно, схопивши книжку однією долонею, відповідно, міцніше, другою її випустила і, витягнувши руку, показала пальцем на підлогу. А там дві плями. Від чого — не знаю, але на дубовому паркеті плями чорні, як від дьогтю, як від пекельної смоли. Я знову вклонилася похапливо й побігла по якусь щітку, відро з водою, по щось іще. Повертаюся, вона не припиняє мовчки читати. Тож я падаю навколішки й починаю шурувати. Так, сяк і по-іншому. Плями липнуть, але не зникають, а лише розмазуються по деревині. Я ще вище закасала рукави, закусила губу й шурую далі. Марно. Я трохи випросталася, спершись на дві напружені руки, дивлюся на ці плями й