Яцек Денель - Матінка Макрина

кажу: Або ви, або я. Я полізла в кишеню, витягла звідти невеличкого ножика й дуже ретельно почала їх зішкрябувати. І що більше зішкрябую, то сильніше відчуваю погляд на собі — я піднімаю очі, а там матінка-ігуменя вже не читає, а дивиться на мене, немовби побачила посеред своєї келії велике щуряче гівенце. Дубову підлогу? — кинула вона, високо піднявши брови. — Ножем? Кого мені сюди прислали — жінку чи мавпу? — І, розлючена, лиш загриміла вервицею по поруччю стільця. — Геть! Геть і не насмілюйся більше сюди приходити. Зараз же. Після чого підняла відкладену на коліна книжку, розгорнула й повернулася до читання. Мене ж брамниця, дізнавшись про це, облаяла найгіршими словами, а наприкінці, витираючи руки об рясу, крикнула: Дай такій щось робити, то вона або зіпсує, або згубить, або єврею-лахмітникові продасть. Дубову підлогу ножем калічити! Та хто про таке чув!

Тому я робила те, що мені наказували, а наприкінці дня втомленою поверталася до заріцької буди, яку я тепер винаймала в єврейського рукавичника: стіни там були чорними від бруду й вологи, у віконницях діра мовби кулаком навиліт вибита, сінник, ще з мого попереднього помешкання приволочений, плаский, наче власяниця. І там, щойно повернувшись із монастиря, я падала як убита.

*

Однак через кілька тижнів невідомо чому мені дозволили їсти не з бідними, а з рештою сестер: можливо, їм здавалося, що якщо економка сідає між жебраками, то всіх інших сестер принагідно опрощає? Тож почали мене допускати до трапезної, де я сиділа насправді в кінці столу, аж за сестрами з другого хору, окремо, але була така щаслива, така щаслива, що іноді мені кусок у горлі ставав і кінець, не можу проковтнути, настільки я щастям сита, що нічого більше у стравоході не вміщується, хоч ти коліном і черпаком заштовхуй. Із сестрами сидіти за одним столом! Оце була втіха. Навіть якщо в тиші, бо, по-перше, за столом слухалися повчання, а по-друге, мені особливо відкривати рот не годилося.

Заходжу я колись втомлена до трапезної, наклавши двічі по сто порцій нашим бідолахам і бідолашкам, шукаю поглядом своє місце — і не бачу. Весь стіл зайнятий — від одного кінця до другого, і мені на доставленому окремо столі тарілка приготовлена. Я нічого не кажу, тільки зиркаю, і справді: шестеро сестер цілком нових, в інших рясах: видно, з візитом прибули. Повчання, як усі інші, вони слухають побожно, у мовчанці, а я собі з-за тарілки, з-за гречаної каші знову зиркаю — і бачу обличчя, зорані зморшками, землисті, посірілі. Бачу, що прийшла на них печаль, печаль їх сюди пригнала. Але нічого не кажу, ніби повчання слухаю, а слова в одне вухо влітають, а через друге вилітають, я ж дивлюся лишень на ці сумні обличчя, як на цілий ряд старих сливок.

Не того дня й не наступного, але врешті-решт я довідалася від котроїсь із них, що вони за одні, що це за приблуди нещасні — василіянки з Мінська, які мали там монастир на Троїцькій горі. Коли ж через тиждень одна з них, сестра Аполонія, великої доброти жінка, попросила, аби сестри-бенедиктинки дозволили їй прислужувати бідним з мого боку, ми прислужували втрьох: ми дві разом, а перша економка, заздрісна й ревнива, — окремо. І саме від Аполонії я довідалася всі історії: про те, як зрадили схизмати-єпископи, як усю уніатську церкву силоміць загнали до православної, немовби хтось овечок до лев’ячої печери загнав, як сестричок у Мінську переслідували й вислали до Мяделя[16]. Тепер, закінчивши свою роботу, я не йшла одразу додому, а чекала, чи сестра Аполонія не знайде для мене кілька хвилин розповісти про тих мучениць, що були майже як мучениці в часи жорстоких римських імператорів, яких кидали в цирку диким звірам на поталу. Я намагалася навіть запам’ятати їхні імена та прізвища, але не могла, не могла: від ударів по голові вся пам’ять мені зіпсувалася, мозок, вочевидь, зогнив, зовсім я без пам’яті стала. Тільки уламки залишились. У Мяделі, куди їх перевели, був чудесний святий Юстин. І відома ікона Богородиці, чудесами славна. Спочатку був один капелан добрий, але його вигнали і те місце зайняв негідник Михалевич, що казав: Я буду шельмою, а не Михалевичем, якщо вас усіх не примушу до переходу! Одного разу три дні їм їсти не давав. Три дні. Одна православна монашка потайки їх годувала. Він наказав їх із кухні проганяти, забороняв воду та світло й навіть у криптах зачиняв поміж сухими тілами давно померлих черниць. Ми сиділи там потемки, — розповідала сестра Аполонія, — тільки як хтось двері відчиняв, то черепи по кутках очницями чорніли. Як сестрі одній, дуже престарілій сестрі, він сказав: Я тебе, мерзотнице, до Камчатки зашлю, де ти сидітимеш з одним лише вікном угорі, а та йому відрекла: Я волію жити з одним вікном угорі, ніж з тобою, негідником. То він утік, підібгавши свого чорного хвоста. Єпископ Зубко[17] ходив, спираючись на патерицю, — не старий, але дуже хворобливий, — і казав ігумені, мовляв, варто б її було цією патерицею побити. А потім ще лякав, що якщо сестрички православ’я не приймуть, то він накаже викопати яму, кинути їх до ями, соломою засипати й підпалити. Але це були лише балачки, а Михалевича сам Зубко після скарг звідти забрав; прийшов інший, Корніковський чи Коморовський, пройдисвіт, який з прикрашеної коштовностями Богородиці обдер діаманти й інші камені. Ах, а на Троїцькій горі, — заламувала руки сестра Аполонія, — який був монастир! І приміщення зручне, за попередньої ігумені Макрини гарно побілене, і фруктовий сад, і город такі, що можна ходити й ходити, насолоджуватися прохолодою у спекотний день, пташками милуватися, квітами. Ах, і дині були, і кавуни, і грушки, і яблука, і черешні дорідні. Це був справжній монастир! А я кивала головою й витирала їй слізки, що котилися з очей, як круглі горошинки зі стручків. Бувало, що вона сиділа довше мовчки, та раптом у ній проривалася якась гребля й виливалися слова: Жировиці[18], Жировиці в нас забрали, а там Богородиця, що на дереві явилася, стародавній монастир, все схизматикам віддано на поталу — і келії, і церкву, і святу подобизну, і гарний сад, а скільки ж разів співалося: «Жировиці ласк криниці на весь світ пролили та Марію, як лелію, на грушці явили!».

Так вона розповідала, а я слухала. І була би більше вислухала, і була б сама більше сліз пролила, якби не людська підлість і