Яцек Денель - Матінка Макрина

дім… Лизавета незрозуміла, якась дивна, ляклива, що я аж подумала, може, і її чоловік почав бити. То я надумала розвеселити її і кажу: Ти подумай тільки, якби Вінч сюди зненацька зайшов, то нам би якоюсь коцюбою кості полічив, що ми отак ледачо сидимо та в печі не палимо. А якби напалено було… — я хотіла сказати, що тоді він теж би нам кості полічив, бо дарма палимо. А вона раптом у плач, рум’яними щічками сльози в неї навіть не течуть, а вистрибують з очей і потім на обличчя падають. Ах, не кажи таке, не кажи, Іринко, бо страшний гріх на душу береш. Ну, думаю, оце так раптом Вінчем перейнялася! Зараз ще на його честь акафіст заспіває. Гірше, вона до ніг мені падає з плачем, за руку хапає і слізьми її заливає, як із лійки. Нема, нема Вінча й не буде, не зайде він зненацька, не полічить тобі, Іринко, кості й нічого тобі вже ніколи не скаже!.. Не зчуєшся, — бурмоче вона, а я силкуюся зрозуміти, слова зі спазмів виловити, — як тобі Вінча принесуть. Похорон, кумо, час готуватися до похорону.

Я оніміла. Лише тепер я збагнула, чому Лизавета, відколи ввійшла, була не своя, від самісінького порогу вона уникала мого погляду. Він у колишньому Слушковому палаці пив, біля броварні, і його зненацька розбив апоплексичний удар! Прийшли до мене вранці двоє підпоручиків, з якими він пив, бо шукали людину, яка тобі цю новину принесе, і вивідали, що я в тебе буваю. Казали, що він ще дихає, але лікар жодної надії не дає, крім надії на вічне спасіння… І щоб я до тебе прийшла й усе повідомила…

Я встала, струсила її з руки, руку об фартух витерла й питаю: Де він лежить? Поки він живий, я хочу його побачити, сказати йому щось на вухо. Але ні, було запізно. Лизавета у ще голосніший плач і на мигах мені показує, мовляв, нічого я йому на вухо не скажу, бо він уже на тому світі разом зі своїм слухом, зором, смаком, дотиком і нюхом. І від того її плачу якось і мені гірко стало, тому я знову вмостилася на дзиґлик. А міна в мене, мабуть, якась жаліслива була, бо раптом Лизавета кладе мені руку на плече й каже: Поплач собі, кумо, поплач, поплачеш — і легше стане, поплачеш — і плечі розправиш, і душу обмиєш. Але за чим мені було плакати, за чим? За тим, що він мені, як собаці, окраєць хліба кидав, бо мав зуби гнилі й він йому затвердий був? За поліном я мала плакати, за коцюбою, за паском, за розбиванням тарілок і глиняних глечиків об голову я мала плакати, за ударами шаблею, за биттям навідліг кулаком і за ляпасами? За прізвиськами, за найогиднішими криками, за його непристойністю, як напівголий, виквацьований, клейкий від горілки, липкий від блювоти він хапав мене за волосся, у ширінці своїй колупався й задирав мені спідницю? Не досить, що стільки крові з мене зцідив, то ще й сліз йому? Струсила я Лизаветину руку, а вона мені каже, що добра дружина і вдовою будучи про чоловіка піклується. Ти розпитувала людей, чи він із шинку вийшов, чи десь у канаві не лежить, чи не задубів на камінь, із плащем за ним бігала, а тепер не дбаєш, чи в пеклі його диявол не коле вогняними вилами? А хай би й поколов, здоровіший буде. А та далі мені про блаженну Ксенію Петербурзьку розповідає. Ксенія була високого роду, пішла за військового, як я за Вінча, Андрєєм його звали, полковник Андрєй Фьодоровіч Пєтров, і в Андріївському соборі співав. Вельми любилися Ксенія з Андрюшею, але він чи від чуми, чи від іншої хвороби помер, як-не-як не від пияцтва, це точно, — і осиротив він бідолашну, як Вінч мене, от тільки я за Вінчем не плакала, а Ксенія мало не виплакала очі, мало серце від муки не виїла, стала юродивою. «Все, що вони в помешканні мали, а помешкання було багате й велике, — вона роздала біднішим за себе; все майно й увесь одяг свій, і скриню з посагом на чотири вітри роздарувала. Залишила лишень Андрюшин мундир. І в цьому мундирі — сніг чи спека, вітер чи дощ — сорок п’ять років тому ходила Петербургом, вислуховуючи кпини і лайку, і кожному казала»: «Якби ж то, вельможний пане, я не Ксенія, Ксенія померла, бідолашна, не витримало в неї серце, я — Андрєй, Андрєй Фьодоровіч Пєтров, полковник кавалерійського полку, я іноді співаю в Андріївському соборі, приходьте, приходьте, гарні будуть співи». «Вночі виходила вона з міста в поля і там молилася, а вдень блукала містом у подертій шинелі — то в цвинтарі посидить, то у брамі зашиється. Як хтось їй встромляв у руку рубля, вона одразу ж бігла все бідним роздати». «Коли вона померла, її на Смоленському цвинтарі поховали, в бідній могилці, а коли котрийсь хворий приходив, молився палко про одужання, поклони на могилці бив, то одужував. Люди в усьому Петербурзі тільки про це й говорили, на Смоленський цілі юрби прочан сходились — від жебрачок до бояринь, шинель Андрєя Фьодоровіча, на шматочки порізана, за найціннішу реліквію правила, у великих княгинь шматочки цієї брудної шинелі в золоті брошки були оправлені, і в перли, і в діаманти». Ой, Лизавето, Лизавето, взяла б ти краще Вінчеву шинель і заспокоїлась, замість мені про Ксенію Петербурзьку розповідати, юродиву схизматичку, взяла б ти краще його сорочки з обірваними комірцями і штани з плямами, які не відпереш, за що він мене охоче прав, можеш віддати бояриням, якби їм захотілося це в діамантові брошки оправити, ох, краще б ти все взяла й обкурила мою малу хатинку й кухоньку мою малу, і стіни побілила, і підлоги вимела, аби після нього жодного сліду не залишилось — ні речей, ні бруду, ні найменшого сміттячка. А я сидітиму задоволена, що його нарешті нема.

Так я могла би сказати. Але не сказала. Помолімось, — буркнула я лише, — помолімося за Вінча, бо грішний він був, як усі ми. Вона притакнула, встала і впала навколішки. Вона — перед Вінчевою іконою, що в кутку висіла, я — перед маленьким хрестиком із двох деревинок на двох камінчиках, що його берегла в невеличкому сховку. Вона по-своєму, а я по-своєму. От тільки не могла я молитися за нього надто пристрасно. Господи Ісусе Христе, найвелебніший, якщо доведеться тобі