Яцек Денель - Матінка Макрина

він диявол польський, варшавський, такого диявола у воді топити треба і вогнем випалювати! — і знов у цебро. І знову, і знову.

Аби ж хоч раз за мною сльозинку проронив, коли тверезість до нього поверталась, а перед платнею таке траплялося; щоби хоч раз змилувався над синцями. Легше б мені було. Але ні, ніколи. Тільки одного разу я бачила, як він плакав: коли, п’яний, кинув у мене стільцем і влучив у песика, який іноді за ним додому причалапував і якого виганяти забороняв; пам’ятаю, він кинувся тоді, спотикаючись об розбиті рештки, підняв клаптик шерсті та крові — і так за псом побивався, ох, як він за ним побивався, немовби хотів мені довести, що все-таки має у грудях серце, а не холодний, чорний камінь.

Я навзнак лежала, залита кров’ю, над собою маючи лише ту низьку й темну повалу, а вище — тільки Бога єдиного, і казала собі: Господи Боже єдиний, саменький на небі, як я саменька на землі, змилуйся наді мною, візьми мене вже цього разу, вже забери, нехай би мені цього разу голова від удару луснула врешті, нехай би мені цього разу з кров’ю і мозок витік, а з ними — вся пам’ять моя і відчай мій, і все життя моє, згаяне з цим негідником. Але не послухав мене Господь Небесних Сил, не прислухався, бо інші мав плани.

Я лежала та відчувала, як кров витікає з-поміж склеєного волосся і всякає в сінник, і чорнить брудну солому, і я казала собі: Лежи, лежи собі тихенько, як мишка, все це минеться — і кров, і сінник, і це життя собаче. І всю ніч думала, як би хотіла лежати в домовині, якби він мене тоді поліном убив: я б мала чорний очіпок із довгими стрічками, що були б гарно складені вздовж плечей і доходили аж до сплетених рук, а в руках тримала б мій хрестик на двох камінчиках — найпростіший, найубогіший, і сукню гладку, і черевички, гарненько до труни начищені, і всі б тоді казали: Тепер ця Вінчева має вигляд справжньої офіцерської дружини, ото вже натерпілася, ото вже настраждалася, але принаймні в домовині має достойний вигляд. І Лизавета, штабс-капітанська дружина, великої доброти жінка, прийшла б і пожаліла. І навколо тільки стояли б свічі, миготіли вогники, а я би була майже всміхнена, якби не ті синці на обличчі. Але ніч минула, а життя залишилося. І коли я встала на світанку, то немовби з домовини встала, новонароджена.

Я лише казала собі: Ти в домовині лежала, як сам Господь Ісус Христос, тільки не на третій день ти воскресла, а на другий, бо до пекла тобі недалеко ходити було, пекло ти мала довкола — у хаті й у кухні, біля вогнища, безперестанку, від сінника до столика, від дверей до порожнього місця від шафи. Відтоді скільки б він мене не бив, виганяв з дому, кулаками погрожував, двері за мною затраскував[11], хоч би мене на сніг, на болото кидав, чи то взимку, чи то в мокву весняну, чи то у вільгу осінню, хоч би на ніч залишав мене у брамі, у ямі, у підвалі між зігнилим горохвинням, я лягала вже по-іншому — немовби на те саме місце лягала, тої самої ночі, що тоді, коли лягла вмирати й уранці воскресла до життя.

*

І хотілося тобі заміж піти, дурепо, — казала я собі, — замість Господу Ісусу Христу залишитися вірною, то й маєш собі, — але нікому іншому, крім самої себе, таких речей я говорити не могла, ото б мені тоді кісточки перемили, одній Лизаветі, штабс-капітанській дружині, я, може, і сказала б, але якось не склалося.

Позаяк нас, офіцерських дружин, було у Вільні хоч греблю гати, то вона одна до мене приходила, вже з порога хитала головою над моїми злиднями, переконувалася, чи Вінч спить або десь по місті ходить, сідала в кухні й сиділа отак годину, дві, три. Іноді щось говорила, іноді щось говорила я, а найчастіше бувало, що ми обидві сиділи мовчки, бо й про що тут поговориш, якщо все відомо: всі двері зачинені, всі вікна чорні й ніде інше життя не проглядається.

Лизавета надивуватися не могла, що мій Вінч — капітан, а в таких брудотах обертається. Якби ж то якийсь підпрапорщик, ну, лейтенант! А цей — як найгірший єгер — зовсім не зважає на мундир. Карти? Нехай грає в карти. Шампанським по салонах упивається — нехай упивається, це його капітанське право, але щоби по найзадрипаніших корчмах очі заливати, щоби як найгірший заливаха під стіл падати, щоби мундирові штани закаляти? Ні, такого, наскільки пам’ятаю, в імператорській армії не було! — казала Лизавета, аж їй до щічок, як до малих, натертих ганчіркою яблучок, приливала кров. У мене в родині капітан, у мене перший майор навіть, і скільки живу, не чула, щоб у капітана були такі звички. У казармах, з офіцерами, у ще інших місцях, про які через пристойність промовчу — інша річ. Але хто таке бачив, щоб між цивільними, у цивільному єврейському шинку з цивільного столу під цивільну лавку падати? Сором, сором, — вона затуляла обличчя руками, — сором на цілий полк. І отак ми собі іноді просиджували вечорами, коли наші кудись завіювалися: Лизаветин — зі своєю компанією, Вінч — зі своєю. Лизаветин — у заклади, куди він соромився дружину брати, бо по щоках і по руках, немовби сокирою зроблених, видно було, що він із родини, може, в армії і знаної, але красою і породою невдатної; натомість Вінч — на пиятику із селянами й шевцями: або в «Під Знаком Хреста», або біля броварні Зайковського в колишньому палаці Слушків, особливо влітку, бо тоді приємний холодок ішов від Вілії[12].

Лизаветин як нижчий рангом меншу платню отримував, окрім того, не скупився на шампанське, але з решти й дружині іноді нова сукня перепадала, чи очіпок, чи хоча б стрічка, помешкання вони мали гарне і, врешті, кухарку для роботи, що й підлогу помиє, й обід приготує, і павутиння раз на тиждень по кутках замете. Вінч вічно без грошей. Мовби в його кишені дракон поселився, що лише срібними рублями харчується.

*

Й отак ми собі разом сиділи одного дня перед самим смерканням — раннім, осіннім… На щастя, Вінча не було, бо він би вже верещав, що вітер тягне з вікон і що я належним чином не нагріла