Яцек Денель - Матінка Макрина

class="p1">Я йшла до Вітебська із сестричками моїми, і ми згадували її щиросердо, нашу Розалію Ляушецьку, добру черницю голубиної душі, яка з неї на монастирській долівці вилетіла, і подзвонювали кайданами, а я казала в серці своєму, що так, як тяжко кайдани на мені висять, так легко Розалія в небо злетіла, і від того я солодкість відчула, і менше голод мені докучав. Бо нам нібито теж дали гроші, коли заковували в кайдани, по п’ять асигнаційних рублів на черницю, але офіцер одразу ті п’ять рублів у кожної забрав і мав годувати за них. Одного разу на постої він не дав нічого, другого — знову нічого, врешті змилостивився та купив нам хліба, молока й вина, мабуть тільки для видимості, оскільки потім ми не бачили ні страв, ні рублів, а лише кулаки й кольби, які спадали на наші виснажені тіла. Ті п’ять рублів мали бути нашою місячною платнею, але за сім років нам більше нічого не дали; певно, офіцер, який нами володів як цар-самодержець, більше не дбав про видимість перед своїм начальством і відразу ж рублі в кишеню ховав, а за нас не було кому заступитися.

Я йшла до Вітебська, і хоч ми йшли швидко, — першого дня пробігли вісім чи дев’ять миль, — то тут, то там нас наздоганяв якийсь добрий, ревний чоловік із народу: цей хотів підтримати милостинею і грошик, бодай найменший, найдрібніший в руку встромляв, той — зробити нам якусь полегкість, але відразу ж підбігав єгер і бив навідліг кольбою, бувало, що цього милосердного, бувало, що сестру, а найчастіше — обох. Так ішли з нами люди з Мінська ще кілька днів, поки їх остаточно єгері не розігнали. Спати нас клали по селянських хатах, по дві, по чотири, кинувши в куток сніп брудної соломи, а іноді й цього не дозволяли, забороняючи нам давати варене, якщо господарі хотіли нас погодувати. Чимало з них лаяли нас за незручності, на які ми їх не з власного бажання наражали, або мали нас за гулящих сестер, бо солдати поширювали про нас найгидотніші плітки, мовляв, нас ведуть із монастиря відступників, де священик спав разом із сестрами, потім з ними магічною мікстурою витягав плід і славив у олтарі Вельзевула, образ якого був схований в іконостасі під іконою Діви Марії. Авжеж, розповідали вони, під кожною іконою був інший диявол під іншим іменем — Вельзевул, Люцифер, Левіафан, Веліал, — і достатньо було повернути важіль, як усі святі в одну мить зникали, відкриваючи сатанинський іконостас, біля якого ми начебто відправляли чорні меси й усілякі брудоти витворяли не лише з цим священиком, а й прибулими на шабаш чортами. Навіть якщо такі брехні наказували солдатам розповідати, деякі селяни свій розум мали, головою кивали, вдавали, що вірять кожному слову, а коли сторожі-єгері, яких було в кожній хаті вдвічі більше за нас, засинали. то потайки, крадькома встромляли нам у руку то окраєць хліба, то яблуко, то цибулину. А ми їли, пильнуючи, щоб зубами занадто не стукати, і кожна, як мишка, потихеньку гризла. І отак то читаючи молитви, то трохи дрімаючи, ми цілу ніч пробували аж до світанку, а потому нас знову цілий день гнали й увечері знову по хатах розкидали, на гнилу солому в куток заганяли. Мені одній за найніжнішу постіль правив хрест Господа Ісуса Христа, що нас усю дорогу вів: день і ніч він безперервно лежав на моїх плечах, а голова моя на ногах розіп’ятого Господа Ісуса Христа. Наречений біля Нареченої. Ох, і як солодко було!

Я йшла до Вітебська із сестричками своїми безперестанку, аж шкіра нам з ніг сходила, але мала в собі якусь міць від Бога, а може, лише гарт, і таким чином після семи днів постійного ходу ми зайшли у Вітебськ.

Розділ II

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, я писатиму правду, тільки правду і нічого, крім правди, тож поможіть мені, Боже Небесних Сил і всі святі Твої, амінь. Те, що має статися — станеться, що має прийти — прийде, час плинний — вічність незмінна. Я сповідаюся Господу Всемогутньому, який і так усе знає віддавна, і вам, сестрички мої, і всі брати во Христі, що я сильно согрішила, що я всім мани в очі напустила, що брехала, як диявольське насіння.

Я лежала. Я лежала навзнак із розплющеними очима й не знала, куди їх подіти. Наді мною — низька, темна і брудна повала[8], навколо моя клітка, кімнатка, як келія, а в ній — усе найскромніше: твердий сінник, вим’ятий, як кінська попона, найубогіший дзиґлик, який я з кухні принесла, бо останній кращий стілець поламав на моєму хребті Вінч, чоловік мій перед Богом пошлюблений, але дияволом даний, а ще шматок дошки із вбитим зі споду цвяхом, що свічником служив, і ще хрестик із двох зв’язаних деревинок, на два камінчики спертий, який я колись давно від одного панотця отримала. Ото й усе моє хазяйство було, весь скарб мій. Жодної скрині для одежі, бо все, що я на себе одягала, то проти сну знімала, останню шафу Вінч продав барахольнику та на горілку спустив, нічого з мого посагу злиденного не зосталося: ні статків, ні ложок, ні перин, ні простирадл — усе прахом пішло. Залишилося тільки те, чого найзадрипаніший лахманник[9] не взяв, найпростіше — глиняне, дерев’яне, надщерблене, надбите, надірване… Жодної книжки, бо всі, до єдиної сторінки, Вінч або в пічці спалив, або подер на самокрутки. То ж панище був, офіцер на службі Найяснішого Пана, у срібних рублях він міг би купатись і дружину купати, але волів усе на горілку, на карти спустити по лупанарах[10], а мене кулаками обкладати з криком: Я б’ю, б’ю, а добити це хробацтво не можу… Ти не їси, не п’єш, а яка груба, як ти здоров’ям світишся. Можна подумати, що ти калачами вигодувана! — Я постійно бачила його розлючену пику, по якій скрапували краплі поту, як із запаленої свічі. — Видно, ти диявола маєш у собі, і цей диявол за тебе страждає! І хап мене за волосся, і голову мою до цебра, яке я йому для купелі нагріла, що тільки дух великими бульбашками крізь воду тікає, як і я би хотіла втекти, але він важчий від подиху стократ, я не випурхну з тіла срібними кульками. Мить, аби кашляючи хапнути повітря, як життя. Ах, такий-то