Яцек Денель - Матінка Макрина

гладенькою казенною мовою була писана, але між рядками погрожувала нам усім найгіршим — Сибіром, тюрмою і, врешті, смертю; згодом, коли ми муки пізнали сповна, все здавалося легшим. Холод? Нехай буде холод. Дитинка в яслах мерзла, безневинному жебракові під парканом мороз голі ноги палив. Голод? Ось солдат-каліка, що руку простягає для милостині, ніхто його, крім заблудлого пса, не стереже — чим я від нього краща? Але в ту годину, не знаючи, чого нам сподіватися, ми боялися найбільше. О, така непевність — одна з пекельних мук! Одна за другою, друга за третьою, четверта за першою — літаємо ми, як тії ластівки. Та підказує якнайшвидше папір у руки брати й писати до Риму, до Святого Отця, до кардиналів, радитися, питати, у мудріших мудрості почерпнути. Інша, сестра Вавжецька, завжди вельми бойова, велика, але не дилда якась цибата, а міцна — о, а вона вже як генерал, як завзята рицарка. Під кожним олтарем, — каже вона, — бочку з порохом сховати, пороху й до пивниці насипати, і біля того пороху варту облаштувати, як у військовому таборі, зі свічами, які кожної миті можна до пороху прикласти й загинути під руїнами церкви, щоб її схизмою не спаплюжили.

Не минуло й години, а ми вже розіслали грамоти по навколишніх монастирях, аби дізнатися, чи Семашко й туди зловорожі листи приніс, чи й там погрожував биттям і неволею, чи й там імператорським милосердям спокушав — і справді, не лише уніатські, а й латинські монастирі він намагався перетворити на схизматські. Проте всюди отримував однакову відповідь.

Тож коли в липні, о п’ятій ранку, цей ґвалтівник вдерся разом із губернатором Ушаковим до монастиря, хоч минуло лише три дні, а не три місяці, ми вже чудово знали, що над мундирами єгерів летять у вихорі великому ангели з оберемками мученицьких пальм, немовби вийнятих з олтарів давніших мучениць, і над нашою вуличкою, над нашим монастирем ті пальми скидають — одну за другою, одну за другою, просто нам у руки.

*

Я йшла до Вітебська із сестричками моїми грудками, болотом, ішла до Вітебська, несучи хрест, як Господь Ісус Христос, а сестра Ірена Помарнацька, що згодом разом зі мною втекла з неволі й, можливо, вже до Риму дісталася, як Симон Киринейський, мені в допомозі послужила, а рана на моєму плечі аж до кістки відкрилася, і рану я цю віддала Господу в інтенції[7] моїх гонителів, за очищення їх від провин. Ох, коли мені вперше по шиї з’їздили й зуби бридотно клацнули, я напнулась уся, як струна, — мене, польку, вперше вдарили, мене, польку, на ринку бито! І думка, думка про помсту бридотна, жагучий гнів, що проліз жилами до найдальших закамарків тіла… Але потім я піднеслася душею й відтоді лише за переслідувачів молилася, а добрий Господь Бог дарував мені від кулаків і шмагань якусь золоту, невидиму зброю: нібито солдат кулаком замахувався, нібито на шию мені опускав, а я немовби нічого й не відчувала.

Я йшла до Вітебська й у душі собі говорила: три місяці Семашко — скердзь, не єпископ! — давав нам на роздуми, а лише через три дні він прийшов із єгерями, палашами, як слуги первосвященика до Гетсиманського саду. Ми якраз ішли смиренно на вранішні медитації до хору, п’ята година, ледве світає, солдатня розбіглася, кожній сестрі заступила шлях до келій, а всі перед лицем небезпеки збіглися навколо мене й тулились, як курчатка до крил квочки. Далі він заступає мені дорогу, як Юда, мене торкається, ордени на ньому царські на грудях вилискують, як луска на драконі, прохромленому святим Юрієм, і запитує: Куди це ви йдете? Коли ми відповіли йому дружним хором, мовляв, славити Господа, він тоді уїдливо: На медитації, на медитації! Ми знали, про які медитації йдеться — про нічні ридання в казематах, про тяжкі, наче смертні гріхи, кайдани. Він зупинився, пробігся поглядом по єгерях, руки склав, немовби був самодержцем цілого монастиря, і каже: За наказом Найяснішого Пана, я дав вам три місяці на роздуми, але приходжу на третій день, бо зло, яке у вас сидить, могло би стати гіршим. І починає вже надити, вже навпереміну то погрожує, то підлещується, мовляв, щедрий імператор ласками нас обсипле, а якщо ні, то на Сибір, на каторгу нас зашле. Жодна з моїх сестричок не здригнулася ані на півдюйма. Усі стояли як єдине ціле, як стіна, мурована сердечним розчином самого Господа Бога, бо з двох речей вибираючи, краще тяжкі роботи й хоч би сто сибірів, ніж відступити від Ісуса Христа і Його Намісника. Що я йому, зрештою, спокійним голосом, дивлячись просто в очі, і сказала. А він погляду мого не годен витримати, глипнув убік і заволав: Я канчуками здеру з вас шкіру, в якій ви народилися, а коли інша виросте, то по-іншому й заспіваєте. Тоді всі знову хором — за мною й за сестрою Евзебією Вавжецькою, що потім зі мною з неволі втекла і, сподіваюсь, я з нею в Римі зустрінусь, — крикнули: Та не тільки шкіру, а й м’ясо наше посічи на капусту, а ми Христа й Намісника Його не зречемося. Тоді він на мене визвірився! Ти польська, варшавська пся крев, я тобі язика через потилицю вирву! Вирвати язика через потилицю — такі слова злетіли з язика єпископа, такі слова із серця його випливли і язиком спустились, як драбиною, що я втратила надію хоч щось у нього виклопотати; тому я його обминула й падаю до ніг губернаторові Ушакову, аби він дозволив нам попрощатися з Господом Ісусом у Найсвятішому Причасті; підбігає Семашко, форкає, біситься, але Ушаков, маючи, вочевидь, у собі під московською шкірою якесь вразливе й бодай трішечки християнське місце, сказав: Нехай ідуть. Тож ми й пішли. Впали ми на долівку плазом, наче нас вітром звалило, вітром і великим стражданням, і кожна закричала: Господи, ми хочемо того, чого Ти хочеш, будь із нами та навчи нас муки Твоєї, аби й ми заради Тебе для мучеництва готові та сміливі були; і не встигли це промовити наші губи, вже нас виганяють, уже кулаком, грубим словом, уже копняками змушують нас встати. Але одна не встала, як чорний хрест простяглася ницьма на долівці, тридцять п’ять нас ницьма лягло, тридцять чотири встали. Розалія Ляушецька, тридцять років у монастирі провівши, віку п’ятдесяти семи років, першою пальму мучеництва прийняла, коли серце її розірвалося від любові й болісті заразом.