Віктор Харон - Я не хочу повертатись , Віктор Харон

Рута

Ранок був прохолодним, із легким туманом, що стелився над землею. Анна прокинулася з бажанням малювати — не просто ескізи, а щось більше. Її портрет Юрія, захований у шухляді, надихав, але вона хотіла додати до своєї творчості щось із цього лісу, щось живе. Вона згадала, як одного разу бачила в книзі про Карпати зображення рідкісної квітки — червоної рути. Їй захотілося знайти її, додати до картини, яка вже вимальовувалася в її уяві.

Вона взяла рюкзак, блокнот і вийшла надвір. Ліс зустрів її тишею, лише птахи інколи перегукувалися в гілках. Анна йшла стежками, які вже трохи запам’ятала, але цього разу вирішила заглибитися далі. Вона шукала руту — маленьку, яскраву, з легендою про кохання, що її оточувала. Але години минали, а квітки ніде не було видно. Її ноги гуділи, а ентузіазм почав танути.

Коли сонце піднялося вище, Анна почула шум неподалік — ритмічний стукіт сокири. Вона пішла на звук і побачила Юрія. Він рубав сухе дерево, його рухи були чіткими й сильними. Побачивши її, він опустив сокиру й витер піт із чола.
— Знову заблукала? — спитав він із легкою усмішкою.

— Ні, цього разу шукаю дещо, — відповіла Анна, підходячи ближче. — Червону руту. Знаєш, де вона росте?

Юрій задумався, дивлячись кудись у ліс.
— Рута… Рідкісна штука. Але я знаю одне місце. Ходи, покажу.

Він закинув сокиру на плече й рушив уперед. Анна пішла слідом, відчуваючи дивне тепло від того, що він погодився допомогти. Вони йшли мовчки, але це мовчання вже стало для неї звичним — затишним, як старий светр. Юрій вів її вузькою стежкою, що спускалася до невеликої ущелини. Там, серед моху й каміння, вона побачила їх — кілька крихітних червоних квіток, що виблискували, мов краплі крові.

— Ось вона, твоя рута, — сказав Юрій, зупиняючись.

Анна опустилася на коліна, обережно торкаючись пелюсток. Її очі загорілися.
— Вона прекрасна, — прошепотіла вона, дістаючи блокнот. Вона почала малювати, швидко занотовуючи обриси й кольори. Юрій сів поруч на камінь, спостерігаючи за нею. Його погляд був спокійним, але в ньому відчувалася цікавість.

Коли Анна закінчила ескіз, вона підняла голову й побачила, що він дивиться не на малюнок, а на неї. Їхні очі зустрілися, і на мить усе завмерло. Її рука, що тримала олівець, випадково торкнулася його долоні, коли вона потягнулася за рюкзаком. Обоє здригнулися, але не відсмикнули рук одразу. Його шкіра була грубою, теплою, і Анна відчула, як пульс прискорився.

— Дякую, — сказала вона тихо, відводячи погляд.
— Нема за що, — відповів він, але його голос був м’якшим, ніж зазвичай.

Вони встали й пішли назад, і хоч між ними знову запала тиша, вона була іншою — наповненою чимось невимовним. Анна тримала блокнот міцніше, ніж треба, а її думки плуталися. Вона знала, що рута стане частиною її картини, але не могла позбутися відчуття, що Юрій уже став частиною чогось більшого в її житті.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍