Вальдемар Лисяк - Безлюдні острови 0-1, Вальдемар Лисяк

островів Хуан-Фернандес (Тихий океан, поблизу узбережжя Чилі). Тому я не буду цитувати цю історію — ви знайдете її в сотнях інших книжок. Варто зазначити, що багато авторів помиляються, стверджуючи, що Стредлінг засудив свого стернового до популярного (особливо серед каперів і піратів) покарання під назвою "marooning", тобто залишення на безлюдному острові. Сварливий шотландець, розлючений на капітана і його друзів, з якими він завжди сварився, втік з корабля "П'ять портів": він спустив рятувальну шлюпку і поплив до берега Мас-а-Тьерра, названого піратами Козячим островом (через безліч кіз, що жили на ньому). Але потім він злякався і попросив, щоб його знову взяли на борт, але коли він почув, що він може плисти тільки як дезертир, під палубою і в кайданах, він вирішив залишитися на острові, сподіваючись, що якийсь вітрильник незабаром визволить його. Бригантина "П'ять портів" відпливла без Селкірка.

Острів Мас-а-Тьєрра (зараз він називається "Робінзон-Крузо")

Першої ночі він не міг заснути. Він сидів на камінних брилах, дивуючись пурпуровому кольору неба, всіяного зірками. Вранці він дивився на океан і безхмарне склепіння, які зливалися в одному блакитному просторі, символі нескінченної неосяжності, що сповнювало його відчаєм. Він ходив уздовж пляжу серед мертвих черепашок і хрумких крабів, безперервно оглядаючи горизонт. Ні на завтра, ні наступного дня корабля не було. Далека хвиля, грива якої розбивалася на тлі блакиті, кашалот, риба, що вистрибує над поверхнею, білий птах, що відкидає тінь на обрій — нічого іншого не потрібно було, щоб збудити його нерви та надію. Він вилазив на великі блоки лави і махав гілками, поки не зрозумів, що знову помилився.

У ті перші дні жоден корабель не міг пройти повз острів непоміченим. Пізніше пильність Селкірка послабшала. Все частіше він сидів на березі, тупо дивлячись на океан і відчуваючи, що перед ним бездонна велич, яку неможливо здолати. Океан пронизував його тіло й душу, солоне повітря наповнювало кожен подих по-іншому, небезпечніше, ніж на кораблі, а під час припливу вода вдиралася в його королівство, затоплюючи цілі смуги прибережної землі. Щури, що влаштували на острові свої кубла, підкрадалися з усіх боків і крали його їжу. Капітан Роджерс пізніше написав про цей дебют Селкірка:

"Подолавши початковий відчай, він вирізав на корі дерева своє ім’я та дату прибуття на острів, а потім позначав наступні дні. Спочатку йому дуже дошкуляли коти і щури, а він знайшов цілі їх зграї — ймовірно, їх завозили кораблі, що приходили на острів за водою та дровами, і в хороших умовах тварини значно розмножувалися. Коли він спав, пацюки кусали його одяг і навіть ноги. Через потребу він почав приручати стада кішок, годуючи їх козячим м'ясом, коти сотнями оточили його, і нарешті повністю винищили щурів. Він також приручив пару козенят і грався з ними для розваги...".

Тут Роджерс уже переборщив як для наших норм пристойності (хоча написав: "козенят", а не "кіз") і для цілей цього опису, тому я його зупиню. Я маю намір дотримуватися хронології подій, які Селкірк не оприлюднив публічно, оскільки вони настільки неймовірні, що навіть приборкання дикої кози перестає привертати до них увагу і, ймовірно, до них більш поблажливо поставилися перед трибуналом інквізиції.

Місце, де висадився Селкірк, було в північній частині острова, поблизу сучасного містечка Пуерто-Інглес. Він міг досліджувати західну і південно-західну частини, хоча для цього йому довелося перейти гори. Східна частина виявилася абсолютно недоступною; її відокремлював масив, увінчаний прибережною горою, яка тепер називається Мон-ель-Юнке, вершина якої була оповита хмарами. Намагаючись пройти, Селкірк (знову цитую Роджерса) "підійшов до краю невидимого, густо зарослого урвища і впав разом з козою з великої висоти. Коли він прокинувся від непритомності, то побачив мертву козу. Він пролежав на дні провалля двадцять чотири години. Побитий і поранений, він з великими труднощами дібрався до своєї хатини, де пролежав десять днів у ліжку". Завдяки ніжній турботі другої кози Селкірк нарешті видужав; він більше не намагався перебратися не на ту сторону острова.

Мон-ель-Юнке

Роджерс згадав про "хатину". Спочатку Селкірк побудував один шалаш, потім другий, більш гідний називатися хатиною, а третє мешкання влаштував у великій скельній печері, якою в ХІХ-ХХ століттях водили туристів. Печера служила йому складом і укриттям від спеки. Через рік він так здичавів, що перестав думати рідною мовою; Незабаром після описаного випадку він помітив, що починає розуміти мову кіз, з якими спілкувався і полював. До цього часу він сприймав звуки, що долинали з писків цих тварин, за безглузде мекання, але тепер він почав виловлювати значення, спочатку прості, які відносилися до сексу та їжі, потім усе складніші, й, нарешті, спробував розмовляти цією мовою[7]...

У нього пішло добре, спочатку з простими виразами, потім зі складними, а через два роки у нього вже не було труднощів. На третій рік на його території з'явився козел Когут[8] у супроводі Когута Другого і ще кількох "Когутів", кожен з яких носив порядковий номер, що вказував на його місце в ієрархії.

"Територією Селкірка" формально була вся доступна йому частина острова, але він панував лише в північній зоні, здійснюючи подорожі на південний захід. Робив це рідко, тому що там доводилося втомлюватися від сходження на гірський масив, який сьогодні називається Ель-Пуента, а м’ясо у кіз, що там водилися, було жорстким і гірким. Під час однієї з таких рідкісних подорожей біля гори Мон-Трес-Пуентас він побачив групу цапів із великими круглими вигнутими рогами. Вони стояли й дивилися на нього без страху. Це Селкірка здивувало. Він рушив до них. Ті навіть не ворухнулися, що здивувало його ще більше; він почувався невпевнено, але продовжував йти до них. Він зупинився за кільканадцять кроків попереду лідера групи. Потім цап, не дуже великий, але з очами, наповненими силою та спритом, заговорив:

– Ласкаво просимо. Ми не маємо поганих намірів щодо тебе, тож не май поганих намірів щодо нас.

Селкірк збентежився і пробурмотів:

– Ні, поганих намірів в мене немає. Мене звуть Селкірк…

– А ми - "Когути"...

– Я думав, що ви козли, — сказав шотландець дурницю.

– Ми — козли, які належать до бійцівської організації "Когути", — пояснив ватажок. — Дозволь нам поселитися на своїй частині острова.

Селкірк погодився, бо вони здивували його і своєю назвою, і своєю поведінкою, і він жадав компанії, тому будь-який спосіб зняти тягар нудьги здавався йому добрим. Він повів