Чеслав Мілош - 12 польських есеїв

Завдяки творчості Мілоша, Ґомбровича, Герберта, Шимборської та інших митців польська література другої половини XX століття ввійшла до числа найвизначніших літератур Європи. Пропонована книжка є першою спробою познайомити українського читача зі своєрідним і все ще не надто розвиненим в Україні жанром есею – жанром, в якому інтелектуальна свобода, спонтанність, віртуозність стилю органічно поєднуються з глибиною думки, проникливістю та ерудицією.

Межі й безмежжя літератури

1.

Історія польської есеїстики не така вже й довга – сягає приблизно доби Молодої Польщі, себто кінця XIX – початку XX століть. А все ж, із погляду сьогодення, важко переоцінити значення цього жанру. Справив він велетенський вплив на сучасну культуру, на ставлення до традиції, до «Європи», до національного минулого (й національних цінностей, помітно позначившись на свідомості і культурній ідентичності, зрештою, на суспільній поведінці багатьох поляків. Вершиною його популярності стали 80-і роки, проте й сьогодні есей залишається одним із найшанованіших літературних жанрів. Його унікальному успіхові в другій половині XX століття певною мірою посприяла криза традиційних оповідних форм, а також – що було особливо важливо для Польщі – суспільно-політичні обставини.

Есей як жанр походить з доби Ренесансу. Його творцем вважають Мішеля Монтеня, автора славетної книжки «Essais» (1580), що перекладається часом як «Досліди», іноді як «Спроби», іноді як «Нариси». Відтак з’явились есеї Френсіса Бекона, Джона Мільтона, Блеза Паскаля. У XIX столітті чи не найславетнішим есеїстом був Вільям Гезліт. Близькими до цього жанру вважаються «фрагменти» єнських романтиків та Ґете.

Есей – це не публіцистична стаття, не журналістський нарис, не ескіз, не репортаж, не фейлетон і не наукова розвідка. Жанр есею передбачає абсолютну інтелектуальну свободу, виключаючи будь-який догматизм, пропаганду і, взагалі, улягання тим або тим вимогам, правилам та утилітарним потребам. Ґрунтується на неповторності індивідуального вислову й світобачення. Гине скрізь, де утверджується тоталітаризм, де не лишається ні найменшого клаптика свободи. Водночас, незалежно від змісту, самою своєю формою, жанровою суттю опирається тоталітарній ідеології. Не дивно, отже, що саме до цього жанру в повоєнні десятиліття енергійно звернулися польські митці – не лише на еміграції, а й у самій Польщі.

Есей висловлює суто приватну, індивідуальну точку зору на розмаїті речі, відтак у ньому немає місця на стандартні розмірковування й логічні, підкріплені фактами, висновки. В есеї переважає фрагментарність, асоціативність, формальна і змістова свобода. Це, власне, й робить його популярним. Йосиф Бродський любив повторювати, що есей у прозі й елегія у поезії – це автопортреті жанри; вони свідомо зрікаються всяких претензій на об’єктивізм, даючи суто суб’єктивний портрет автора.

Метою есею ніколи не є проповідування істини, винесення тих чи тих вироків, висновків, проголошення певної ідеологічної позиції у тій чи тій конкретній справі. Ceterum censeo, чуттєва відстороненість, об’єктивізм – чужі есеїстові. Його улюбленцем є не Катон, а Сократ – із його іронією та хистом імпровізації.

Есеїст – інтелектуальний провокатор, що ставить під сумнів звичні судження. Важливою річчю для нього є не оцінка, а сам процес мислення та оцінювання. Уникаючи програмово системності, висновків, закритих форм, вій висловлює своє неприйняття меж для мислення та уяви. Це не звільняє його від почуття відповідальності – як за кожне кожне слово, так і за загальну форму сучасної культури.

Надзвичайно містка форма зробила есей популярним засобом для багатьох літераторів у найширшому значенні цього слова – поетів, прозаїків, критиків, літературознавців, істориків, навіть публіцистів. Як типовий «межовий» жанр, есей легко поєднує у собі художність із документалізмом, історизм та автобіографічність – із філософськими амбіціями. Є фіксацією суто індивідуального досвіду пошуків правди, намагань її осягнути, зрозуміти себе і світ. В цьому сенсі героєм есею завжди є людина, що намагається переосмислити наявний світ і усталену традицію. Есеїст не є безстороннім спостерігачем, що холоднокровно обмірковує порушувані проблеми. Олімпійство йому не властиве. Навпаки, відчуває зв’язок з добою, з культурним оточенням, має жагу пізнання. Його активна постава щодо традиції, постійна готовність до переоцінки усталених поглядів і понять заради моральної й інтелектуальної проникливості спонукають читача до зустрічної активності, втягують у діалог, роблять замалим не довіреною особою автора. Власне, ця діалогічність, інтелектуальна, а деколи й емоційна близькість до читача, ледь не особисто причетного до внутрішнього світу авторових розмислів і переживань, робить есей – поряд зі спогадами й щоденниками – найпопулярнішою інтелектуальною лектурою в другій половині століття.

2.

Польська есеїстика повоєнних десятиліть виростає великою мірою з досвіду міжвоєнного періоду. Саме тоді сформувалися особистості найвизначніших творців повоєнного періоду – Єжи Стемповського, Станіслава Вінценза та молодшого від них майже на покоління Чеслава Мілоша. Закорінена ця есеїстика, однак, значно глибше: як дотепно сказав колись Мілош про Павла Гостовця (псевдонім Стемповського) та Вінценза, поєднали вони давньошляхетську “гавенду” – невимушену бесіду – з гуманістичною традицією й отримали те, що, власне, прийнято називати есеєм. У їхніх творах багато минулого, проте нема його апології. Це особливо помітно в есеях Мілоша, суттю яких є реконструкція власної пам'яті й дослідження особистої генеалогії.

Втім, характерною рисою багатьох есеїстів цього періоду була вдавано-демонстративна байдужість до проблем національної пам’яті – на тлі «прогресивно-ліберальних» гасел «наздоганяння Європи». Чи не найглибшу ревізію самих основ польського патріотизму здійснив Вітольд Ґомбрович. Його есей «Проти поетів» (1951) безпосередньо передував публікації роману «Транс-Атлантик» – твору, що буквально перевернув саме польське мислення. Продовженням стали його щоденники, регулярно друковані на сторінках паризької «Культури» (нещодавно видані в трьох томах по-українськи), як один, по суті, велетенський есей.

В самій Польщі тим часом, особливо в 1948-1953 роках, коли неподільно запанував догматичний, совєтського розливу, соцреалізм, есеїстика практично перестала існувати. І все ж декому вдалося зберегти простір внутрішньої свободи, підтвердженням чого може слугувати есеїстика Яна Котта. Своєрідною сублімацією оригінальної творчості стають у той час художні переклади, зокрема з європейських літератур доби Відродження та Просвітництва, перевидання Монтеня (в перекладі Боя-Желенського) та Дідро. Після 1956 року починається інтенсивне засвоєння французьких екзистенціалістів, передусім Камю і Сартра. Католицьке видавництво PAX (єдине, не контрольоване комуністами, хоч і контрольоване цензурою) видає твори французьких персоналістів. Переклади напливають дедалі потужнішою хвилею. Саме завдяки їм польська культура здобуває життєво потрібний їй, проте силоміць обірваний європейський досвід. Передусім це стосується текстів французьких та англо-американських, меншою мірою – німецьких, на що були зрозумілі історичні причини. Своєю англо-французькою орієнтацією польська есеїстика засадничо відрізняється від російської традиції статті чи нарису (очерка), сформованої під сильним німецьким культурно-філософським впливом. Подібне можна сказати й про традицію українську, сформовану почасти у німецькому (і польському), переважно ж у російському культурному контексті. Характерним прикладом таких впливів та орієнтацій є рецепція книжки Освальда Шпенґлера «Занепад Заходу» (1918; російський переклад – 1923), на яку неймовірно часто покликаються не лише російські, а й українські есеїсти (досить