Олександр Васильович Афонін - І день як вимір нашого життя

Покрівля навіть нині вже не плаче. Мабуть, той плач їй вже не до снаги. Рожеве небо вранці тішить око, Людей жвавіший став у місті рух. І всотуєш із подихом глибоким Цей, майже весняний, бентежний дух. Не знаю, як воно там далі буде У ці наступні, ще лютневі дні, Та хай хоч трошки порадіють люди Такій от несподіваній весні. «Дощ лив весь день, такий, як треба…»
Дощ лив весь день, такий, як треба… А на ніч вичистив до тла Лютневий вітер хмари в небі, І перша зірочка зійшла. Така яскрава і красива На темному небеснім тлі… Дай, Боже, розуму і сили Нам вижити на цій землі. На ній, і грішній, і прегарній, Що в спадок нам дали батьки… Прошу, Всевишній, щоб не марні Були ці зболені роки. Щоб сльози й кров, уже пролиті, Перетікли в щасливі дні, І щоб пожити в мирнім світі Ще довелося і мені. Щоб врешті-решт нечиста сила Покинула наш рідний край… А ти ж бо в небі, зірко мила, Сіяй, ріднесенька, сіяй! «Пускай февраль не тешит нас погодой…»
Пускай февраль не тешит нас погодой И вместо снега дождь идет, идет, Но все равно готовится природа Уже к весне. И юный март грядет Набухшей веткой старого каштана, Синичьим звоном в утренней тиши И тем, что день сегодня очень рано Свое рожденье заявить спешит… «Какая неба глубина…»