Яцек Денель - Матінка Макрина

чого я їх молитвами захищу. У змартвихвстанців ядро через увесь монастирський дім пролетіло — увійшло в одне вікно, а через друге вийшло — у таких випадках виконання наказів уряду замало; тоді й вони в себе, й ми в нашому монастирі спускалися слухняно до костелу хвірткою й там, зі Святими Дарами, як зі щитом, схованим у дароносиці, чекали, коли просвистять усі набої, не відірвавши нам голови. Зрештою, якби й відірвали, на те Божа воля, але нас Господь Ісус Христос власним тілом, залізною облаткою захистив.

Гірше було з грабіжниками та мародерами, зі зграями всіляких лотрів і злодіїв, між якими були й поляки, що по всіх римських церквах винюхували, наполягаючи, аби їм гроші в милостині давали, але хіба це милостиня, якщо дається під багнетом… А поляки, як на лихо, особливо вподобали грабунки польського монастиря, і що більше їм змартвихвстанці дорікали війною з Папою, то з більшою охотою вони приходили. На вуличних перехрестях крикуни підбурювали народ проти священиків, оббріхували їх, звинувачували, що хочуть платити сто скудо кожному, хто покине Польський легіон, — один ляшок так молов язиком, що змартвихвстанців мало не віддали під воєнний суд. Іншим разом бунтівники проникли за священні мури та дві фузії на караул віднесли як свої — начебто отці цими двома фузіями цілий уряд хотіли повалити. Я вже це бачу: один туберкульозник, другий із вічно хворими зубами, третій скручений ревматизмом… оце браве військо.

Треба було зважувати кожне слово — і не перед чужими, італійцями, а перед своїми; приходив до монастиря якийсь у сутані — статечний, серйозний, нібито вранці богослужіння відправляє, а вже в обід вилазить з нього, як лялечка, соціаліст, що частіше говорить про Прудона[115], ніж про Господа Ісуса Христа… задирає сутану й на барикади біжить, на барикадах тих від ранку до вечора, від ранку до вечора, і зарікається, що як Рим захистить, то в Угорщину поїде й не заспокоїться, поки у вільній Польщі не повернеться до духовного стану. Добрі ідеї, нічого дивного, що Папа, врешті, мусив з Риму втікати, якщо таких панотців мав у своїх лавах!

Здригалися підвалини не лише міста, а й усього світу, звідусіль приходили просьби про пророцтва. Красінський через дружину запитував, що з його подругою, пані Потоцькою[116]; про батька він дізнався особисто, що йому волосина з голови не впаде, тож якщо тепер він дружину посилав, то, мабуть, нечисте сумління він мав із тією Потоцькою, але менше з тим. Він уже їй колись листовно доручив підпис із благословенням матінки, — каже наївна графиня. І в очі мені дивиться, і випитує. Вона підпис має, то нічого з нею не станеться, — відповіла я. — Жива-здорова. Вона прийшла із сестрою, Одескальковою, яка теж запитує, за порадою наосліп тягнеться. Кажу їй, що бачу кров, що стікає з колін статуї Христа, на яку я відпусти отримала від Папи. Вона дивиться-придивляється, очі мружить: Воістину, я теж бачу, кров тече! Ми разом падаємо навколішки, вони в шелестких кринолінах, а я у своїй домотканій рясі. Далі питають, що з Польщею, що з Польщею, чи потече кров? Буде Польща, — кажу я своїм спеціальним голосом для пророцтв і з жестами виразними, — де п’ють, там і ллють. Море крові. Море крові. Лише кров’ю випрана, постане Польща білою й навіки. Інші приходять і запитують про Рим. Пій на коні та з хрестом у руці буде серед диму й куль, три королі благатимуть його про допомогу. Вони не повірили, а двома днями пізніше на вулиці зустріли неаполітанського короля, який тут життя своє від бунтівників рятував. Але під свистом набоїв я воліла сидіти сама, ніж приймати гостей.

Я нібито мала свій монастир, нібито могла із сестричками своїми сховатись і вдавати, що світ — це одне, а молитва — друге, але й там поволі все почало валитися. Потроху, по камінчику, непомітно, тут риска, там тріщина, ще невеличкі, але вся будівля тряслась ночами; сестри-садівниці — нероби, а кухарка — нечувана нечупара; ключниця вірна, але дуже посередня. Усю кукурудзу вітром поламало. Злидні були такі, що ми живилися манною небесною, Провидінням, що іноді не було чого в рот покласти, і якби не свята жінка, милосердна душа — княгиня Одескалькова, то ми б, мабуть, від голоду померли; а тому ми слали до неї рахуночки за молоко та сметану, але до неї вся бідота Риму руку простягала, а тому ми не сміли занадто часто стукатися до цього жалісливого серця. Через бунтівників, революціонерів і якобінців біди охопили всю країну — якби не вони, ми б отримували підтримку від побожних душ, які відвідують Рим, і від тих, що мешкають тут у великих кількостях, але нині всюди злидні, навіть захристію обікрали, що не було й чаші для відправи богослужіння — нам її нещодавно Папа подарував. Іноді мені снилося, що я виходжу з монастиря на недовгу прогулянку, бачу, що сходи до нашого костелу якісь потріскані, — я повертаюся негайно, а там замість нашого дому руїни, всюди уламки, поламані балки й усе в павутинні — старе та змиршавіле, немовби давно вже в землі лежить, немовби я цілі роки промандрувала; але і я — без сутани, зовсім гола й незахищена. Мене заливало холодним потом. Для заспокоєння я шукала якоїсь утіхи серцю. Неподалік від Риму, у Ґротафераті, були василіяни[117], я подумала, що дістануся туди, серце заколишу та з болотистого багна себе видеру.

А найбільше заколисала я власний напівтруп, бо дорога з Риму вся в пагорбах, канавах, мені сильно протрусило тельбухи та головешку, але до Ґротаферати я доїхала. Монастир там стародавній — його заснував пустельник, святий Ніл, коли йому Богородиця в лісовій гущавині об’явилась, уся осяйна й сяйлива, — а в монастирі вельми приємні, гостинні й побожні ченці. Про моє мучеництво вони й справді чули і прийняли як мученицю, хоча один запитав, чи дозволено мені заходити за монастирську огорожу, але хіба мені, людині, до якої сам Папа з візитом прийшов, яка з Предивною Богородицею щодня розмовляє, кудись шлях міг бути заборонений? Я з найглибшої глибини, з найтемнішої темряви на світло й височину вийшла, а за братерську василіянську огорожу не пройду? Я кивнула головою, мовляв, дозволено, і що я з пожитком для всіх прийшла, несучи любов Христову та історію про мучеництво.

Сонце якраз було вгорі, задушливо та спекотно, а тому браття запросили мене до трапезної, до спільного столу, нагодували, напоїли, запитували про різні речі, бо