Яцек Денель - Матінка Макрина

від емоцій, — мало кому нині вистачає духу, щоби правду казати, а матінка поміж нас першою несе смолоскип правди, — і вже мені слізьми каплицю вмиває. Однак переважили новомодні бунтівники, які від Есквіліну до Авентину верещали: Нічого не скажеш, гарних речей панотці навчають черниць! І так цим присоромив панотчика, що наступного дня він виголосив з амвону проповідь, зрікаючись мене, як Петро Господа Ісуса Христа, а я ж заради нього, я все заради нього, проти бунтів, проти тих, хто старий лад хотіли повалити, трони перевертати, шляхту на ріллю гнати! Я заради панотчика, який найщирішим серцем вірив у те, що королівська корона завжди мусить бути увінчана хрестом, що немає іншого порятунку для Польщі та світу, крім повернення до одвічних порядків, де кожному приділено його місце від народження… Не встиг і день проминути, як обернувся мій дар у ніщо, у прах, а панотчик з амвону, як Тов’янський, говорить, що кожен селянин має свою гідність і є нашим братом у Христі… дуже ми тоді прогнівались одне на одного, я зачинилась у келії, Єловицького до себе не пускала, взяла собі іншого сповідника, аж поки, врешті-решт, ображений панотчик до Парижа не виїхав… слід сказати, що я багацько йому в очі наговорила, а може, навіть і вдарила, не пам’ятаю, зрештою, нема тут що пам’ятати… а ще я листа передала до отця Ієроніма, щоб він конче нас покинув і власноруч вів справу, бо у згромадженні змартвихвстанців усі відступилися від Божої Справи… і намарно, вони повз вуха все пропустили, жодного нас уже не існувало, тільки вони і я — найзадрипаніша бабера…

Зрештою, навіщо я їм була? Стара, пошрамлена, сліпа настільки, що без грубих окулярів нічого не бачу, в бідному монастирі зачинена… Все, для чого панотчик хотів мене використати, всі плани, де я мала бути трибком та важелем, тим, що шальку терезів переважить, — пішло за вітром… Ніколай покинув Рим, може, й ображений, але не принижений. Папа взагалі про мене не згадував, якщо вірити розповідям тих, що на зустрічі були, а не ватиканським пліткарям і польським панам, яких від гордості розпирало. Ювілейного року я в Папи не випросила, хоч майже всю аудієнцію тулилася до пурпурової пантофлі, аж на мені відпечатався гаптований хрест; Міцкевич нібито в Єловицького висповідався, але Тов’янського до кінця не зрікся та й одразу так у хтивих турків сконав. Узяли мене до Риму чи не взяли, возили Францією чи не возили, захищали в газетах чи ганили — я менше була корисною Єловицькому за листи, які слалися до кардиналів і великих дам, ніж підшепти в канцеляріях і коридорах відомств і палаців. Він повернувся до своїх інтриг, смикання за ниточки та вмовлянь. Та вже хай, напишу, чому я його вдарила: А ви знаєте, матінко, чому з монастирем так легко вдалось? — спитав він у гніві. — Ні? Чому кошти знайшлися? Бо й Святий Отець схилявся до того, аби матінка Макрина мешкала окремо! А чому? З вельми багатьох причин, які вам, матінко, відомі, і нам усім уже відомі, але про це ні мур-мур. Ну, і заслужив.

Відтоді панотчик майже до мене в Римі не навідувався, хоч ми, врешті, й помирилися. Може, тільки одного разу він пожвавився, коли, схопивши мене за руку, розповідав, як йому вдалося змусити до сповіді одного свого знайомого зі старих часів, музиканта й безбожника, який уже лежав на смертному ложі, а диявол до нього кігті простягав. І хоч уже пахнув він землею, хоч кров’ю плював, але сповідатися не хотів, — розповідав він, — урешті-решт, після вмовлянь він наказав прийти наступного дня. Всю ніч я ницьма лежав, аби видерти його з пекельного вогню, над яким він висів на тонкій-тонесенькій ниточці. Мене запрошують у двері, які раніше переді мною були зачинені, він на ліжку — блідий, ніс синій, наче орлиний ніс у білих простирадлах, а я показую йому на хрест і питаю: «Віруєш?». А він відповідає: «Вірую!». Усі гріхи переді мною визнав, а наприкінці, — і тут його голос задрижав, — а наприкінці мій Фридерик[114], завжди такий вишуканий, витончений, елегантний, каже: «Без тебе, мій дорогий, я б здох, як свиня!». Я відчула, що він сильніше мені долоню стискає та від зворушення говорити не може, але за мить, проковтнувши сльози, додав: У цьому я бачу глибину його навернення!

Так я на мить відчула нашу колишню близькість, коли він розповідав мені про цього клавесиніста; однак уже ніколи не було так, як під час нашої чудової подорожі з Франції до Риму, коли цілий світ нам падав до ніг, а люди з карети коней випрягали й самі нас під нову церкву тягли… Я часто бачила це уві сні, посеред ночі, й прокидалася з такими повними сліз очима, що коли розплющувала повіки, то немовби всю голову у воду занурила, як тоді, коли мене у воді топили. Як тоді, коли я розповідала, що мене топили. Як в історіях, що мене топили, які я розповідала, хоч мене й не топили, про що я, стара, щоразу частіше забуваю.

*

Легіонери Міцкевича були лише першим роєм сарани; здригалися підвалини всієї Європи, під Краковом панів різали пилками і шляхетські голови, як капусту, в мішки пакували, всюди хамство святотатською рукою зазіхало на трони й олтарі, аж урешті й сам Рим обложили; через Красінського я благаю Папу, щоби він свою владу не відпускав у митарства й не дозволив двадцятьом століттям упасти із собою. Нехай він визнає права народів, бо все, що б він не зробив, піде за вітром і Церкві ні на що не придасться. Намарно: він утік. Ми, стривожені, сиділи по монастирях і церквах, вервиці в пальцях стискали, зрештою, такий нам дали наказ — доми не покидати, а які в нас інші доми, крім церкви та монастиря? Проте як на одному місці всидіти, коли цілими днями більше нічого — тільки гук гармат і ламання мурів, руйнованих за наказом уряду, бо так, кажуть, треба для оборони міста? Гранати, кулі, картеч падають на місто, як град, спочатку від Трастевере, потім далі, одного дня ядро влучило в мур Святого Андрія, другого — біля Святого Клавдія… Збентежений отець Губе каже мені: є наказ уряду не боятися, тому всі ми слухняно не боїмося, але не відомо, чи решта римлян будуть такими самими слухняними. Я вже хотіла притьмом на Есквілін перейти, та сакрекерки мене силоміць тримали, вірячи, що в разі