Яцек Денель - Матінка Макрина

аби я дала йому гаптовану жінками корогву з тим орликом, що її Папа освятив: Матінко, але ж цей орлик Святим Отцем власноруч освячений! Ну, добре вже, добре, у мить слабкості я кинула йому, що він самим Папою освячений, аж потім мене допитували змартвихвстанці і я мусила їм заперечити… Але я не дала, бо чудово знала, навіщо йому корогва. Я наказала йому пообіцяти, що він з тими дванадцятьма лапсердаками на Квіринал не піде й не буде Святому Отцю голову морочити. Він пообіцяв. Але наказав уже прожогом шити другий штандарт, цього разу без обличчя Ісуса Христа, все для своїх молодих тов’янців, бо добре знав, що я йому нашої святої корогви не дам. Отже, Легіон мав один штандарт, а лапсердаки — другий, з ним вони мали намір кинутися Папі до ніг під час його процесії Петровим двором. Чого лиш вони не вигадували!

Урешті-решт, трапилась їм нагода: зі Святого Петра було вкрадено коштовну дароносицю з іще коштовнішим скарбом — головою святого Андрія, апостола слов’ян… У всьому Римі здійнявся великий шарварок, три дні відправлялися покутні богослужіння, поляки бовкали, що її викрали тов’янці й на тій голові заснують слов’янську церкву, але зрештою святотатець скорився й зізнався на сповіді, де голову сховав. Її виявили під брамою святого Панкратія, на глибині п’яти стоп, занесли у процесії до костелу Святого Андрія й почалися наступні три дні богослужінь, тепер уже подячних. Урешті, сам Папа переніс голову на її колишнє місце під акомпанемент биття всіх дзвонів — великих і малих, криків черні, радісного очманіння, а з ним ішов увесь римський люд з корогвами та штандартами. Буркітливий, але хитрий литвин скликав своїх легіонерів, молодих хлопців, що здебільшого були мазіями з академії мистецтв, і під своєю корогвою до радісної юрби долучився, отримуючи, як і решта натовпу, спільне благословення з апостольської чаші. Саме тоді якраз дав Міцкевич сигнал рушати в похід, пишаючись тепер, що піде з папським благословенням. Папа, почувши про це, викликав панотчика й наказав йому це пояснити. Якщо цей ваш дурень такої брехні припустився, то куди він зайде? Тоді нагадав йому Єловицький про благословення натовпу, а з ним і Польського легіону… Папа начебто лиш очі вирячив, а потім руку простягнув, голову панотчику обняв і крикнув: Ох, які ж голови ці польські голови! Запала така тиша, що чутно, як муха пролетить, і відповідь була така: Святий Отче, голови головами, але серця, серця люблять тебе так, як жодні інші! Так він до нього підлещувався, але почув на прощання, що похід Міцкевича вже засуджено.

Однак поки до цього дійшло, ми прощалися з ротою. Прийшли на Троїцьку гору легіонери, зіп’ялися сходами на вечірню, відспівали гімни. Після богослужіння я стояла перед костелом, а переді мною весь Рим був як на долоні — куполи, церковні вежі, дахи, вулиці й ті великі сходи, на яких стояли легіонери. Йдіть боротися за Польщу, — промовила я. — Це найважливіша справа. Що ж, може, і не командував ними, як я хотіла, брат Єловицького, для якого таке звання було б заслужене, бо мало того, що він офіцер, то ще й гарно оздобив каплицю моєї Mater Admirabilis, скудів не жаліючи, — однак вони йшли на війну, і я знала, що чимало з них на цій війні загине, будуть затоптані на полі битви та згниють без людської пам’яті, а тому їм треба було дарувати слова підтримки. Інша річ Міцкевич, який увесь надувся, побачивши свій загін. Пиха, пиха, боягуз, ти впадеш, як дохла муха, і не зробиш нічого, — сказала я, нахилившись до нього тихцем. — Ти піднявся як лев, а впадеш як муха, і шию скрутиш. Відтепер тебе чекають суцільні приниження й нічого тобі не вдасться, поки ти до Бога не навернешся. Він затремтів так, що мало зі сходинки не гепнувся, але обійняв мене, м’який і чулий. Я одразу ж нахилилася до панотчика і прошепотіла йому на вухо: Він уже як сухе дерево. І так воно й було, більше я його живим не бачила. Та й мертвим, зрештою, теж. Він поїхав кудись до хтивих турків, і там його смерть прибрала; вони напхали в нього якогось зілля, листя, трави та сіна, і так, як ляльку, набиту тирсою, прислали до Парижа, і там він разом із тим сіном і гниє[113].

Тим часом у каплиці було дедалі гамірніше. За жінками, що гаптували корогву, і молодики тягнулися, потім стикалися гарячі голови перед Богородицею, що я ледве вуха не затикала від цього галасу: щоразу менше молитов, щоразу більше політики, яка, зрештою, того року всюди великою хвилею напливала, всю Європу затоплюючи. Одні горлали, мовляв, Чарторийського на короля, що б вельми панотчика втішило, другі, що, навпаки, когось іншого, а ще треті волали з лавиць, що селян, селян треба визволити, що справедливо вони під Краковом панів ріжуть, усіх їх тепер з-під батога витягти — як Тов’янський марномовив, що поляки на ангелів перетворяться, так і ці говорили, що ми із селян поляків зробимо. Тут Богородиця — чиста, з лілією та кужелем, а ці такі речі виговорюють, від яких у панотчика Єловицького око побіліло б! Цього я вже не витерпіла — та як не вийду з лавиці на середину каплиці, як не гукну, що не для того я їх до Предивної Матері, любої матінки моєї, привела, щоби вони мені тут закони порушували, а щоби лишень молилися гарненько! Так завжди було й буде, і повинно бути, — кажу я, — бо так і Господь хоче, аби пани та шляхта накази роздавали, а селянин працював і слухав. На селянина батіг потрібен, щоб у нього над головою висів, селяни для батога створені! І пішло по всій каплиці обурення, одні пані виходять, якісь молодики свистять, кричать — справжня тобі пожежа на ярмарку!

Аби ж то воно тільки на цьому закінчилось… Але ні, покотилися плітки римськими вулицями й канавами, як кола по воді, відбилися від мурів і повертаються. Ці обурені, ті обурені, лементи, образи… я лише хотіла вкоротити балачки, а тут балачок удвічі, у десять, у тисячу разів більше! Демократи кричать, що це Єловицький мені в голову такі думки втовкмачив, старий шляхтич зі звислими вусами дряпається до монастиря, у руки мене цілує й вихваляє мою сміливість, бо спочатку матінка опиралася жорстокому москалеві, а тепер польським зрадникам, бо вони хочуть селянського монстра звільнити з кайданів і всіх нас у крові втопити, — він аж, бідолашний, засапався