Яцек Денель - Матінка Макрина

а над усім цим нехай виблискують слова: «Пій IX благословляє відродження Польщі». На другому боці… йдеться про те, що слід спасти Польщу від різанини й Польща мусить воскреснути в Ім’я Ісуса Христа і Найсвятішої Богородиці, як колись народилась… на другому боці «Царице Польська, допоможи нам», а там — Пресвята Діва Ченстоховська…

…Остробрамська, — гукнув Міцкевич. — Остробрамська! Але я затялась: Ченстоховська! І наввипередки обоє: Остробрамська, Ченстоховська, Ченстоховська, Остробрамська… Панотчик хапався за голову, мовляв, це ж одна Богородиця, але такої єресі навіть Тов’янський не припускається, а отже, ніхто його не слухав. Ми сварилися ще довго, а я двічі подумала, що схоплю Міцкевича за сиві патли й виволочу, але стрималася як істинна християнка із серцем, сповненим прощення. Ми трохи втратили голос, захрипли, тоді інші взяли слово, кожен про своє: один про те, скільки легіонерів — п’ятдесят чи шістдесят, скількох Адам зібрав, а скількох інші, ще хтось, менш сміливий, вирішив у загальному перекрикуванні впівголоса злостиво сказати, мовляв, Адам хоче, щоб цей штандарт за ним ішов, ще інший додав, що він хоче під ним видерти для прихильників Тов’янського папське благословення, інші його зашикали… Так минали день за днем, нечасто обходилося без новин про польський Легіон, або корогву, або Міцкевича, бо якщо він сам не приходив, то розмови про нього котились усім Римом, перестрибували від колони до колони, від церкви до церкви, від черепиці до черепиці, від руїни до руїни — і залітали просто в моє вікно!

Влаштував литвин із польською делегацією власну аудієнцію у Ватикані, але справив якнайгірше враження: замість скоритися він прочитав лекцію. Стояв посеред зали й верескливим голосом, який щоразу підвищувався, нібито пророчив таке: Запону роздерто, справу відродження розпочато! Настав час запровадження Євангелія в житті народів, у публічних стосунках, нова наука приходить у католицьку церкву, як Христос прийшов у єврейську церкву. У Тов’янському є десяток Бернардів, Францисків і Домініків, хто знає, ким він є? Решта делегації перезиралася, не відаючи, що сказати, а він Святого Отця сварить у його власному палаці: Церква спить, Папа не виконує повноважень, але тільки в Церкві є істина. Стане великий муж із мечем у руці, який воюватиме за істину, пророки про нього нині віщують. Святі отці й проти пророцтва, і проти нього виступлять, але закінчиться тим, що Папа благословить. Тов’янський чимало знає про душі багатьох князів і пап, що покутують за невиконання обов’язків. І отак він повчав Папу, мовляв, він мусить виконувати свої обов’язки, бо настала нова епоха духу, то про Польщу говорив, то про те, то про се, без ладу і складу, врешті-решт, вчепився йому в руку і кричить: Знай, що Дух Господній живе сьогодні в робах французького народу! Папа руку не висмикнув, але зробив лагідніше обличчя та промовив: Не забувай, сину, з ким розмовляєш. Потім пригадав, що Польща страждає через три речі: розлучення, панщину та пригнічення уніатів, закликав усіх до смирення, але скоротив аудієнцію, хоч йому й кричали клятви вірності. І врешті-решт купол повідомив: сповідь буде дійсна, а Міцкевич — знову в лоні Церкви, якщо публічно погодиться з вироком, що в Індексі будуть записані два його курси в Парижі, де він розповідав тов’янську єресь таким очманілим і кричущим юрбам, що з ними могли нібито зрівнятися наші натовпи в Ліоні та Авіньйоні, які мені з голови видирали вельони для реліквії. Без цього самозаперечення не тільки відпущення гріхів не буде, а й сповіді, сказав йому Єловицький. І скорився Міцкевич, присягнув, що публічно визнає цей запис, слів своїх не зречеться. Якби ж то. Нічого з цієї присяги не вийшло. І немовби цього було замало, він зробив з молодих поляків власний загін, він знайшов їх дванадцятьох, як апостолів, але, мабуть, для образи та глуму з апостолів, бо всіх їх у тов’янській релігії виховує, притчі їм фальшиві у вуха цідить, брехні з Антошвінців[112]. Стільки разів він до мене приходив, стільки разів я йому шию до землі пригинала та змушувала до спокути, до смирення примушувала — і намарно. Єресь у ньому відроджувалася, неначе бур’ян, що глибоко в серці пустив коріння. І хоч ти його видирай, викорчовуй, вогнем випалюй — він завжди від землі відіб’ється й листя випустить велике та шкірясте.

Мені вже навіть отці дозволили каплицю відкрити та щодня там новенни читати в найпобожніших інтенціях, аби Провидіння просвітило Міцкевича, вже сходилися до Mater Admirabilis різні пані з усього Риму, найкращі польки, які всім серцем уболівали, щоб одного литвина з лабетів другого литвина видерти й цим порятувати Польщу, бо за його сивою патлатою довбешкою піде загін за загоном, — і намарно. Вони то штандарт гаптували, то молилися — і намарно. А плачу було, а крику…

Багато ви, матінко, лежите ницьма перед Mater Admirabilis, — каже мені одного разу Єловицький, — боюся, чи, бува, не забагато, холодом від долівки тягне. Не варто здоров’ю шкодити. Я знизала плечима: Я до лежання ницьма звикла. Коли моя матуся померла, я мешкала в тітки, дуже побожної жінки, в Остроленці. Вона мала у звичаї лежати там ницьма перед чудесним образом Богородиці, разом із усім поспільством. Ах, яка ж та Богородиця в Остроленці чудесна! Нічого більше — просто лежати. Але що я там тоді знала, я вперше повернулася з тіткою з костелу, вибігла з карети й лечу просто до дядька, вся заплакана — всі думали, що від побожності, що я так зворушена Богородицею, а я від злості. Від злості, що моя тітка так з простолюдом лигається, що гарна пані, гарно вбрана, лежить поруч із простою селянкою, як будь-хто інший із поспільства. Одному дядькові я зізналась — наказав він мені мовчати, але, вочевидь, шепнув щось тітці, бо наступної неділі тітка і саму себе, і мене особливо гарно вбрала та повезла до костелу, де не лише сама ницьма лежала, а й мене із собою потягла. Я не пам’ятаю цього надто добре, пам’ятаю тільки, що серце в мене билося, відокремлене від холодного каміння лише тонесеньким перкалем, аж раптом залунали литаври та сурми, піднялася запона на образі, а увесь народ вигукнув: «Вітаємо, Діво, ми Твої діти…» І відтоді я лежу ницьма. Я майже все життя пролежала, не зморили мене московські тюрми, то й долівка в теплому Римі не зморить.

Однак моє лежання ницьма не надто впливало на Міцкевичеве серце. Твердий був цей віршомаз, наче кремінь, нібито солодкий на поверхні, чулий, а всередині камінь мав, гартований тов’янщиною. Він просив,