Яцек Денель - Матінка Макрина

світом цікавилися: чи в Росії тепер холодно, чи поляки всі християни, а чи може залишилися серед них погани. О, якби ж то погани, — відповіла я, — це ще невелика біда, поганина легко світлом релігії просвітити, гірше зі схизматиками, бо ці вже бачили осяйне обличчя Господа, але відвертаються від нього та стають у тінь. Вони такі люб’язні, що запитали, чи мені в Римі чогось бракує — ах, зітхнула я, очі піднявши до неба, тобто до стелі трапезної, і кажу, що навіть у Римі, у серці християнства, біля підніжжя Петрового трону мені іноді доводиться плакати, що під орудою єзуїтів я мусила сходами, які тут невідомо чому називають іспанськими, бо ж костел французький, дертися до сповідальні в сакрекерок, на Троїцьку гору. І часто на цих сходах падаю від знесилення, — кажу я, а вони всі схвильовані, — кров’ю з ран на ногах сходячи, немовби в повторному мучеництві, аж поки не збунтувалась і з-під їхнього ярма звільнилася. Бачу, що про щось між собою перешіптуються, що слова мої не впали в порожнечу, видно, і вони до єзуїтів не прихильні, тому я додала ще: Єзуїти всі мої листи хотіли читати та розпечатували їх без слів ще до того, як вони потрапляли в мої руки! Це їх вельми збентежило. Наприкінці вони попросили мене про благословення, а я, прощаючись з ними, кожного окремо й усіх разом благословила. Вони ж із вдячності великої дали мені для нашого монастиря різноманітні запаси — варення, лущеного мигдалю, кілька кілець ковбаси, за що я їм ще спеціальне благословення проголосила: для тих, хто особливо до бідолах чуйний. Повернувшись, я вислала їм таку подяку та запрошення: Найдорожчі Отці Коби Сердешне смирення зберегла черезщо під ключ Ілюбов до Ближнього Хочу як господьбог наказав зберегти. Отош Шлю Добридень з капустом і локшиною Анадобраніч Слоїк варення і Прошу Отця Настоятеля ті які він зможе о півначетверту Зблагословенням Цілую Отців Руки Злиденна і Вбога Грішниця Макрина Стара Василіянка[118].

Мене так це підбадьорило, що сон про напівзруйновану церкву зовсім зник; я лягала спати з вірою і з вірою вставала на молитви. Не можна було братчиків без утіхи залишати, не можна їм було, думала я, відмовляти в самій собі. Я сказала сповіднику, що знову до Ґротаферати їду заради порятунку здоров’я, а він страшенно збентежився, сплів пальці й сидить мовчки. Ну, що ж, що ж, Ґротаферата чимось гірша? Проклята? Тож він почав бубоніти-розповідати, що його кардинал-вікарій викликав на аудієнцію та страшенно висварив. Абат василіян із Ґротаферати, видно, підозріливий чортяка, хоч на позір люб’язний, вирішив однак запитати, чи дозволено мене за монастирську огорожу пускати. Спочатку він отримав від кардинала незлецьку нагінку, потім і мій сповідник. Що та черниця собі думає, — кричав він, — все сама робить, живе без послуху, переходить з місця на місце, засновує монастирі без мого відома та дозволу… Хто з нас тут єпископ — я чи вона, — каже він, — хто тіару й патерицю єпископську носить, кому обітниці в послуху складають — мені чи їй? Вона до чоловічих монастирів ходить без дозволу! Я махнула на це рукою. Якщо ви, панотче, постараєтеся, що мені дозвіл на вихід дістанете. Він схилив голову, ще раз сплів пальці й пообіцяв постаратися.

І справді, повертається він незабаром, кардинал погодився, але до монастиря заходити заборонив. Отче, — засміялась я, — побачите, як тільки я там з’явлюся, справжні чудеса почнуть відбуватися, заборона на вхід за огорожу зникне! Я поїхала. День так само спекотний, трапезна холодна — бачу монастир здалеку, грубими стінами оточений, спирається на масивні вежі, як на чотири слонові ноги, і вже думаю про те, як вода уллється в прості келихи — холодна й студена. А тим часом ченці насправді вийшли з монастиря, але ввійти мені вже не дозволили, навпаки, почали дорікати, що я їх ошукала, а крім того, я, жінка, їх, чоловіків, висвячених панотців, насмілилася благословити. Засмучена, я повернулася до Риму, небагато з того розуміючи. Вони сердилися на мене за все; те, що колись їх захоплювало та спонукало до молитов, до цілування країв моєї ряси, до низьких поклонів, тепер їх лише гнівило. Папа скаржився, що до нього на аудієнцію прийшов один вельможний пан, який просив про благословення, бо вирушає на війну з Ніколаєм. Яку ще війну? — запитав Святий Отець, а він на те: Матінка Макрина одкровення мала й побачила мене в сідлі, як я на чолі великої армії громлю царські полки, а тому я вирішив покинути Рим, зібрати братів-поляків і повалити московський трон. Почувши це, двоє кардиналів засміялись, а Папа додав, що майже в усіх нас хворі голови. Я знаю це від сповідника, якому переказав кардинал-вікарій, а до цього ще й додав, тупнувши черевичком об мармурову підлогу: Досить цього фарсу, пора запровадити в монастирі порядок. Я маю на оці одну сицилійську черницю, яку б я охоче настоятелькою в матінки Макрини зробив — нехай вона її приборкає. А наша свята матиме завдяки цьому спроможність практикувати чесноту послуху.

Відтоді сон про руйнування костелу мені щоночі снився, відтоді насилали на мене різних гордовитих черниць, які порядкували, як їм хотілося, про чесноту послуху своїй матінці цілком забуваючи; відтоді вони почали запроваджувати в моєму монастирі свої порядки, відтоді мій монастир перетворився на нову в’язницю, у якій я страждатиму до кінця днів своїх, на щастя, недалекого. Матінка Макрина не здатна панувати над черницями, — казали вони. — Вона зовсім не здатна керувати монастирем, — казали вони. — Стара, хвороблива, та ще й із головою в неї негаразд, — казали вони. А кожне слово туди-сюди, — чи доброзичливими друзями принесене, чи заздрісними пліткарями, — врешті-решт, потрапляло до мене. Це правда, сказала я одному дурневі, що бачу, як колись на чолі загону ангельських гусар він Польщу визволятиме, а він, замість того аби потай порадіти, замість сховати це видіння в кишені й іноді ласувати ним, почав скрині пакувати. Але чи один дурень — це достатня причина забороняти мені будь-які зустрічі з поляками, ускладнювати розмови? Що далі, то гірше. Черниці звинувачували мене, що я їх іноді б’ю та грубим словом ображаю, — на щастя, я не дозволяю їм мати папір і чорнило. Але, як на зло, один львівський панотець приїхав до нас із візитом, відправив зо три богослужіння, і з цієї нагоди одна сестра, німкеня, навернена протестантка, яка подавала йому келих чи ампулки через коло в захристії, звірилася, що її б’ють. Вона виявляла непослух, а тому бита була,