Діна Ареєва - Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва

Розділ 26

Маша

Сиджу в кухні, прислухаюся до здавлених схлипів і мучуся. 

Я відразу зрозуміла, що мама зустрічалася з Топольським. Вона повернулася нещодавно, сунула мені судочки з їжею і закрилася у ванній. За вмістом судочків зрозуміло, що Топольський водив її в ресторан, але хіба через це плачуть?

Колупаю виделкою паштет, викладений на листках салату і прикрашений намистинами журавлини. У ресторанах навіть у судочки їжу пакують красиво. 

Підчіплюю ягоду і відправляю в рот. Потім рішуче встаю і йду до ванної.

— Мам, мамо, — стукаю у двері. Схлипи припиняються. — Відкрий!

— Мишенятко, я зараз вийду, — чується з-за дверей здавлене. Шумить вода, але вона не заглушає триваючі схлипи, і я плазом б'ю у двері.

— Мамо!

Двері відчиняються, з ванної виходить мама з червоними заплаканими очима і гарячковими плямами на вилицях. Я кидаюся їй на шию.

— Матусю, ти бачилася з Топольським? Ти через нього плачеш, так?

Вона у відповідь мене обіймає і киває, ховаючи очі.

— Так, Мишко. Він змінив своє рішення і більше не хоче заважати вам із Нікітою.

Я не вірю своїм вухам.

— А ти? — запитую обережно. — Ти теж передумала?

Мама дивиться на мене співчутливим поглядом. 

— Донечко, ти ж знаєш, що мені подобається Нікіта. І якби я була впевнена, що він не твій брат...

— Мамо, — перебиваю її і тягну на диван у вітальню, — він не може бути моїм братом. Сядь! Я тобі зараз усе розповім.

І я розповідаю. Про лист, який Нікіта знайшов у сейфі. Про те, що його всиновили, і він точно не син Топольського.

Але замість того, щоб зрадіти, мама дивиться на мене все з тим же співчуттям. А коли я закінчую, притягує до себе і відкидається на спинку дивана.

— Мишко, донечко, я все розумію. І розумію, навіщо Нікіта склав цю історію. Але тільки повір мені, він син Андрія. Чужі люди не можуть бути так схожі, а Нікіта його копія. Я пам'ятаю Топольського саме таким.

Я розгублено блимаю. Невже Нікіта мене обдурив? Не вірю, не хочу вірити. І не знаю, як мені тепер від нього відмовитися. Як?

— Усе занадто заплуталося, Мишко, — тихо каже мама над моєю головою, — і ми з тобою обидві заплуталися. Мені потрібно або зважитися і все йому розповісти, або...

— Йому, це батькові Нікіти? — піднімаю на неї очі. 

— Так, Андрію. Інакше далі буде тільки гірше, — вона відвертається і змахує сльозу.

— Але, мам... Почекай, — до мене починає доходити, — він щось тобі запропонував, так?

— Так, Машо. Андрій запропонував мені з ним зустрічатися. І якщо я хоч трохи розбираюся в чоловіках, він говорить про серйозні стосунки.

Приголомшено дивлюся на маму, навіть відсуваюся, щоб краще бачити.

— І що ти йому сказала? Ти погодилася? Мам!

— Нічого, — мама закриває обличчя руками, — нічого не сказала, хоча мала б сказати, хто я. І хто для мене він. Але я не змогла. Не повернувся язик.

Вона схлипує, а в мене віднімається мова. До такого повороту я точно не готова.

— Мам, — помовчавши, запитую, — скажи, ти що, закохалася?

І за здавленим риданням бачу, що маю рацію. Але засуджувати її не вистачає жодних сил.

— Якби ти знала, як я себе за це ненавиджу, донечко, — глухо каже мама, не віднімаючи від обличчя долонь. — Я почуваюся брудною і брехливою зрадницею. Що сказав би тато, якби був живий? Я сама собі огидна.

— Якби тато був живий, ми ніколи б не зустріли Топольських, — відповідаю їй і тягну за руки. — Мамо, будь ласка, ну не плач! 

— Машо, — вона рвучко піднімає голову, — я прийняла рішення. Ти довчишся до кінця чверті, і ми поїдемо. У Польщу або Чехію, я вже зараз почну шукати там роботу. Ким завгодно, хоч посудомийкою. Тебе заберу на домашнє навчання, твій діагноз це дозволяє. Навесні приїдемо для зовнішнього тестування. Вступати до вишу будеш там. Зате нас ніхто не знайде. Якщо ти потім захочеш спілкуватися з Нікітою, ти зможеш йому все розповісти. Ви зробите ДНК-тест, але вже самі, без наших з Андрієм дозволів. Ти згодна, Машо?

Я мовчу, приголомшена, бо розумію: мама має рацію. Нікіта цілком міг вигадати ту історію з листом, щоб я думала, ніби він не Топольський. Не мажор. Він же не знає, чому я впиралася.

Але при одній тільки думці, що ми поїдемо і я більше його не побачу, стає погано. Неможливо. Це неможливо. Я це не вивезу.

— Андрій сказав, Нікіта купив тобі сукню для балу, — каже мама і гладить мене по голові. — Ти побоялася мені сказати, так?

Безнадійно киваю. Зараз мені абсолютно все одно. 

— Не треба від мене ховатися, Мишенятко, — вона сумно зітхає. — Я хочу, щоб ми поїхали, і все стало як раніше. До...

Вона не договорює, але я подумки договорюю за неї.

До Топольських. Тільки так більше не буде. Ми не зможемо викинути їх із нашого життя. Ні вона, ні я. І від цього мені ще гірше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍