Діна Ареєва - Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва

***

Вранці я приїжджаю в ліцей раніше за всіх. Я вночі майже не спала, лежала й уявляла своє життя без Нікіти. А в сусідній кімнаті так само крутилася і не спала мама.

Під ранок я вирішила нічого не говорити Нікіті, щоб не псувати собі настрій перед балом. Я потім його запитаю, збрехав він про лист чи ні.

Поступово кабінет заповнюється однокласниками. Я ні на кого не дивлюся, роблю вигляд, що повторюю домашку, а сама бездумно витріщаюся в підручник. 

Раптово в кабінеті повисає тиша, і я піднімаю очі. У дверях стоїть Алька і з викликом дивиться на клас, який замовкає.

Вона в темних штанах і фіолетовій водолазці, поверх якої пов'язаний тонкий шарфик.

— Ні, — виривається в мене мимоволі. — Ні, Алю...

Аліна окидає мене байдужим поглядом і йде далі по проходу. Сідає за останню парту, а мене охоплює повний відчай.

Тому що цей шарфик червоного кольору.

***

На перерві пробую поговорити з Алькою, але вона вороже сприймає мої спроби.

— Тебе це не стосується, — холодно відповідає колишня подруга.

— Послухай, — не полишаю надії її переконати, — не треба, Алю, не лізь до них. Це може бути небезпечно.

— Ну ти ж упоралася! — підхоплюється вона. — У тебе все вийшло! Чи ти хочеш сказати, що я гірша? Що я відстій, а ти крута?

— Та ні ж, ні... — безсило опускаю руки.

Я не можу їй сказати про те, що мені допомагали хлопці, правилами це заборонено. Не можу розповісти, що мене мало не втягнули в кримінальну історію з викраденням. І якби Шведов не виявився знайомим Топольських, я б так просто не відбулася. Не можу розповісти про Нікіту, який заради мене став засновником.

Але й мовчати не можу. Хіба можна допустити, щоб Алька стала черговою жертвою Гри?

— Аль, — хапаю її за руку, — ти можеш мені повірити? Ми ж були подругами, просто повір. Туди не можна соватися, якщо ти...

Але Аліна висмикує руку.

— Так і скажи, що ти не хочеш, щоб я хоч у чомусь із тобою зрівнялася. Боїшся, що я буду кращою?

У нас в обох одночасно пілікають телефони. Відкриваю повідомлення і читаю:

«Ви пройшли всі рівні. Гру закінчено». 

Піднімаю очі на Аліну, яка дивиться на екран свого телефону, і бачу на її обличчі торжествуючу посмішку.

— Алю... — загублено шепочу. Загублено і з безвихіддю, бо розумію: все марно. Аліна у Грі.

— Машо, — гукає мене Голик, — урок починається, ти йдеш?

— Іди, — підштовхує мене Алька, — я без твоїх проповідей обійдуся.

Іду за Севкою, але все одно кілька разів обертаюся. У грудях ворушиться щось важке й громіздке, заважає нормально дихати.

Нікіта не зводить із мене тривожного погляду, і я теж без кінця кручуся, щоб його бачити. Мені так спокійніше. Зате вчитель зарубіжної літератури не витримує.

— Зарічна, ти дивись, а то голова так і залишиться розвернутою на сто вісімдесят градусів. Будеш до дошки спиною вперед виходити.

Але напевно моя тривожність передається повітрям, бо над жартом ніхто не сміється.

***

Після уроків спускаюся у вестибюль. Нікіта залишився на консультації, у нього борги по зарубіжці. Мені потрібно його дочекатися, сьогодні генеральна репетиція перед балом.

На душі гидко й нудотно. А ще страшно. Хоч Аліна й наговорила гидоти, мені її шкода. Вона сама не впорається, а я нічим не зможу допомогти, якщо вона не захоче.

У вестибюлі погляд натикається на високого чоловіка в пальто. Він стоїть біля розкладу уроків і уважно його вивчає. По спині біжить холодок, долоні пітніють, бо я одразу його впізнаю.

Навіщо Джеймсу Бонду розклад уроків ліцею, навіть якщо це престижна «Сотка»? І що взагалі тут робить Шведов?

Відповідь очевидна — він прийшов поговорити з мамою, бо з батьком Нікіти він уже розмовляв. Тільки про що? Про те, що ми з Нікітою викрали його машину?

Роблю кілька кроків назад, сподіваючись сховатися за сходами, але пізно. Шведов мене помічає і примружується, при цьому його очі дивно спалахують. І дивиться він дивно, ніби рентгеном просвічує.

Шведов дає знак підійти, і я придушую бажання розвернутися і втекти. Все одно він мене знайде, якщо захоче.

— Це твоя мама? — показує він на дошку, де висять портрети всіх учителів ліцею разом із завучем і директоркою.

— Здрастуйте, — вітаюся я замість відповіді. 

Ясно, що мама, він питав, як її звати. До того ж ми схожі.

— Вихована, — окидає мене Шведов оцінювальним поглядом. Я мовчу, просто чекаю. — Мені подобається твоя безпосередність.

— Навіщо вам моя мама? — запитую в лоб. — Це через той випадок із машиною?

— Ні. Просто цікавлюся. А це що за захід? — киває він у бік кольорового рекламного постера, на якому написані імена учасників завтрашнього балу.