Діна Ареєва - Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва

Він вийшов із машини, уже звично підхопив її під лікті й заштовхав на переднє сидіння.

— Коли ти навчишся сідати сама? — зачинив дверцята, а вона знову сховала посмішку. 

— Андрію, перестань мене переслідувати! — спробувала обуритися, але Топольський схоже її розкусив. Хмикнув і навіть голову не повернув, поки автомобіль не рушив із місця.

Потім раптово взяв за руку і міцно стиснув.

— Я хочу поговорити, — сказав примирливо, — тільки давай не в тому кафе? А то нас знову діти спалять.

— Топольський, ти неможливий, як і твій син, — тільки й змогла вимовити, відкинувшись на спинку сидіння і відбираючи руку. — Обіцяй, що недовго і не в ресторані.

— А можна в ресторані, тільки недорогому?

— Гаразд, поїхали, — махнула вона рукою, — а то ми до ночі сперечатися будемо. 

Ресторан справді не виглядав надто вже пафосно. Можна сказати, дуже навіть мило.

— То про що ти хотів поговорити? — запитала Дар’я, щойно вони зайняли столик.

— Почекай, Даш, давай спочатку повечеряємо, — Топольський покликав офіціанта, але вона замотала головою.

— Я не буду їсти, Андрію. Мені треба вечерю приготувати і доньку погодувати. Говори, що хотів, і я поїду.

— Так ми і їй замовимо, — Топольський розгорнув меню, — ми з тобою тут поїмо, а для неї тобі все упакують. Що вона любить? Качину грудку любить? А паштет?

— Добре, давай паштет, — здалася Дар’я, — але говорити ми будемо зараз. І якщо ти просто знайшов привід...

— Вони продовжують зустрічатися, Дашо, — без жодного переходу продовжив Топольський, і вона тільки рота розкрила. І закрила. — Нікіта з Машею. Я більше не хочу їм заважати. І тебе теж прошу не пресувати Машу.

Він побачив її схвильоване обличчя і розцінив це по-своєму. Узяв її долоні у свої й міцно стиснув.

— Коли я одружився, то думав, що роблю краще всім: батькам, бізнесу і навіть Нікіті. А за підсумком вийшло, що нікому краще не стало, тому я не хочу тиснути на сина.

— Про що ти говориш, Андрію? Їм рано одружуватися, їм по сімнадцять років!

— Я говорю про заборони. Що більше забороняти, то сильніше хочеться. Хіба не так?

Дар’я хотіла заперечити, але Топольський її випередив.

— Нікіта купив Маші сукню для балу. Вона не стала забирати її додому, боїться, що ти не дозволиш одягнути. Я випадково побачив пакет у нього в кімнаті. Нікіта не мої гроші витратив, а свої, він їх сам заробив. І я радий, що син мені поки що довіряє.

— Навіщо ти мені це говориш? — Дар’я намагалася не показати, як вона вражена. Виходить, її Мишка їй більше не довіряє? — Хіба справа в сукні? Я не хочу, щоб моя дочка звикала до дорогих речей. 

— Усе це нісенітниця, — перебив її Топольський, — речі тут ні до чого. Мій син закохався, і я його дуже добре розумію. Тому що я теж...

Він запнувся і знову став схожий на свого сина, який розповідає домашнє завдання, збиваючись на кожному слові. А потім підняв голову і проговорив, дивлячись прямо в очі:

— Я теж закохався, Дашо. В тебе. Як мій Нікіта в твою Машку. Мені наче знову сімнадцять. Що там далі ці малолітки кажуть? — він звів брови, задумавшись. — Ти будеш зі мною зустрічатися?