Діна Ареєва - Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва

— Вам викликати таксі? — запитує керуюча.

— Дякую, я сам, — відповідає Нік і відкриває додаток.

— Давай вийдемо на вулицю, Нікіта, — прошу його пошепки, — тут душно.

Я звісно брешу, у магазині зовсім не душно, але залишатися там більше не можу. Виходимо на проспект, Нік дивиться в екран.

— Чию машину зібралися викрасти цього разу? — чуємо ззаду й одночасно обертаємося.

Шведов. Джеймс Бонд. Нікіта бурмоче під ніс «Добридень», я видаю нерозбірливий писк.

— Ти безкінний, Нікіта? — запитує Шведов.

— На таксі, — відповідає знехотя Нік.

— Сідайте, підвезу, — киває Бонд. Я відступаю і ховаюся за Нікіту. Ні, тільки не в його машину.

— Дякую, ми самі доїдемо, — підкреслено ввічливо каже Нік, але Шведов його перебиває.

— Годі тобі, Топольський, не викаблучуйся. Я все одно до вас їду, мені батька побачити треба.

— Я маю відвезти Машу, — упирається Нікіта, дивлячись з-під лоба на Шведова. Бонд кидає на мене уважний погляд і знову повертається до Нікіти.

— Відвеземо ми твою Машу. Сідай.

Забираємося на заднє сидіння. Які ж вони просторі всередині ці позашляховики! І в батька Нікіти такий самий...

Нік каже мою адресу, Шведов вбиває в навігатор. І щойно автомобіль рушає з місця, у мене дзвонить телефон. Мама. Відповідаю на дзвінок, прикривши мікрофон рукою.

— Так, мамусю, я вже їду додому. Нормально все, скоро буду. 

Ловлю на собі вивчальний погляд у дзеркалі заднього виду.

— Нагадай, як звуть твою маму, Маша? Я так і не встиг із нею познайомитися, — запитує Бонд.

— Даша. Зарічна Дар’я Сергіївна, — поправляюся.

І помічаю, як напружуються руки, що стискають кермо автомобіля.

***

Дар’я

Він знову стояв біля паркану, цей незнайомий позашляховик. 

Не те, щоб Дар’я встигла за цей час запам'ятати, хто з батьків на якій машині приїжджає. Та це й нереально запам'ятати. 

Але щось усередині підказувало, що позашляховик тут не просто так.

Вона стояла біля вікна і дивилася на затемнене скло. Водія розгледіти не виходило, занадто далеко, щоб розібрати риси обличчя. Але вона точно знала, що він зараз дивиться на неї.

Пари закінчилися, консультації теж, можна йти додому. Але вона не могла рушити з місця.

Автомобіль Дар’я помітила нещодавно. Він приїжджав до кінця робочого дня, чекав, коли вона виходила з будівлі ліцею, а потім їхав.

Чому вона вирішила, що власник позашляховика стежить за нею, Дарина пояснити не могла. Але впевненість із кожним днем тільки міцнішала. Напевно, відтоді, коли побачила на першому поверсі чоловіка в елегантному напівпальто.

Він стояв спиною до неї біля розкладу уроків. Цілком міг виявитися чиїмось батьком. От тільки досі від одного вигляду цієї рівної широкої спини її пробирає до кісточок.

Дар’я й обличчя його не бачила, розгледіла тільки профіль. Майже побігла до виходу, біля самих дверей мигцем обернулася — чоловік стояв упівоберта і дивився їй услід.

І зараз дивився, вона голову давала на відсіч.

Може все ж набратися хоробрості, підійти й запитати, що йому потрібно? Навіть якщо вона помиляється, нічого такого. Ну пошле він її, це точно можна пережити.

Ось тільки Дар’я знала, що вона не помиляється. А підійти було страшно, просто острах брав. 

Йти в поліцію? Так це марно, вона ще завдяки Олексію це знала. Немає трупа — немає справи, немає справи — немає проблеми. А якщо за вами хтось стежить, то поліція тут ні до чого. От якщо нападе, тоді й звертайтеся.

Дар’я дістала з шафи пальто. Все одно треба йти додому, не сидіти ж в учительській до ранку. Вийшла з подвір'я ліцею і встигла побачити тільки, як таємничий позашляховик зникає за поворотом. Натомість із протилежного боку впритул до паркану був підігнаний «танк» Топольського.

І Топольський стояв поруч, сунувши руки в кишені штанів. Без куртки, в одному светрі. 

— Дашо, де ти ходиш? Я вже замерз! 

— А навіщо ви вийшли з машини? Холодно ж! — вона зупинилася біля паркану.

— Не «ви», а «ти», — Топольський демонстрував безмежне терпіння. — На тебе чекаю. Щоб не проскочила повз.

Дарина проти волі посміхнулася. Андрій до смішного нагадав Нікіту, який не вивчив урок, але до останнього не бажає в цьому зізнаватися.

А ще вона була страшенно рада бачити Топольського, але теж не бажала в цьому зізнаватися.

«Ну що ж, здрастуй, Стокгольмський синдром? Чи як там правильно буде?»

— Сідайте в машину і не мерзніть, — вона поправила шарфик і попрямувала в бік зупинки.

— Ну починається, — почула позаду, але не обернулася. Просто зупинилася, коли «танк» перегородив дорогу. — Що ж ти така незговірлива, Дашко?