Барнс С. А. - Мертва тиша, Барнс С. А.

я. Тут йому буде безпечніше, ніж у вантажному відсіку, де він міг заблукати або де Рід міг би його знайти.

Кейн не визнає моїх слів чи навіть моєї присутності. Його очі кліпають, але це лише механіка, вегетативні рефлекси.

Йому стане краще, як тільки ми підемо звідси. Він буде співпрацювати пізніше. Це просто той клятий пристрій, кажу я собі, і намагаюся в це повірити.

Але коли я збираюся відпустити його руку, я помічаю нерівний розрив на його шкірі, посередині між зап’ястям і ліктем, який все ще мляво кровоточить.

Я втягую повітря. Це глибоко. Рану потрібно заклеїти, якщо не зашити.

Коли це сталося? Коли Рід гнався за нами? Коли ми протиснулися повз ці меблеві барикади?

Я підношу руку до щоки, де можливий укус. Або, можливо, щось гірше захопило Кейна на мить.

У будь-якому разі, він нічого не сказав. Ніколи не шумів, навіть мимовільним бурчанням від болю.

Він не повернеться. Ти це знаєш.

Сльози пекуть мої очі, і на мить горе стає неперевершеним. Я хочу впасти на коліна біля його ніг і благати його прокинутися, почути мене.

Я тимчасово загортаю його руку в чисту ганчірку, яку знаходжу в одній із шухляд контейнера для зберігання — медиком був Кейн, а не я, але зараз інфекція — менша загроза, — а потім покидаю ЛІНУ, зачиняючи люк за собою.

Мені знадобилося більше часу, ніж я думала, — більше, ніж у мене було, — щоб знайти майже цілий костюм і здерти його з колишнього власника. (Як виявилося, піаніст — мій найкращий варіант. На його костюмі точно не було жодних пошкоджень. Або на його тілі — на всьому, що нижче шиї.)

Кожну секунду я передчуваю раптовий брязкіт висувного тунелю, який готується до втягування. Це дало б мені кілька секунд, можливо, максимум хвилину, перш ніж печатку буде зламано і широко відкриті двері почнуть випускати атмосферу — і все інше, включаючи мене — у космос.

Це триває надто довго. Надто довго. Надто тихо. Ці слова — барабанний бій у моїй голові, коли я мчу назад до «ЛІНИ» з костюмом у руках.

Сигнал тривоги на моєму костюмі вражає мене. «Попередження», — приємно каже мені на вухо автоматизований жіночий голос. «Мало кисню».

Звичайно, що так. Мене б не здивувало, якби Макс наказав скоротити мій запас. Або, можливо, довбаний біг витрачає багато повітря.

«Залишилося менше дванадцяти відсотків», — продовжує вона. «Будь ласка, перейдіть у безпечне середовище».

Так, я над цим працюю.

Але мені ще потрібно знайти шолом для Кейна.

Зі зрозумілих причин шолома поряд з піаніно не було.

У мене є невелика частка попередження. Скрегіт кроків, десь трохи яскравіше світло вогника.

Я кидаю знятий костюм біля зовнішніх дверей повітряного шлюзу ЛІНИ і повертаюся, націливши пістолет, у коридор до решти корабля, щоб зіткнутися з Рідом.

Тільки коли я роблю цей поворот, я розумію свою помилку. У тому кутку вантажного відсіку темно, як і раніше. І чи міг би Рід знайти світло й використати його в своєму стані? Він, коли я бачила його востаннє, метався в темряві, не маючи жодного плану, як змінити це. І зосереджувався тільки на тому, щоб досягти мене.

Я повертаюся, щоб подивитися у напрямку до висувного тунелю Ареса, тримаючи зброю перед собою. Я встигаю побачити Макса з потужним ліхтарем. З гвинтівкою в руках

32

Усе в Максові настільки знайоме — пом’ятий костюм, поношені черевики, стійкий серйозний вираз обличчя — що моєю першою реакцією, що безглуздо, є полегшення. Це так, ніби мій попередній досвід спілкування з ним закодував його в моєму мозку як союзника. Приятеля. І незважаючи на те, що я знаю, що я пережила відтоді, ця початкова оцінка ще не була переписана.

Або, можливо, якась частина мене вважає, що мої шанси кращі проти Макса, ніж проти Ріда.

Макс бачить мене й здивовано здригається, а потім усміхається, як мені здається, щиро і радісно. І піднімає свою зброю — одну з автоматичних гвинтівок, які носять охоронці, яка виглядає комічно великою в Максових руках — щоб мати справу зі мною.

«Мені було цікаво», — каже він із ноткою захоплення. «Я не думав, що без вібраційного демпфування ситуація занепаде так швидко».

Крихітний автоматичний вибух гордості від його похвали сповнює мене. Я ігнорую це, ненавидячи себе в початій грі. Я вважаю, що це просто… роки звички і ознака ролі, яку Макс колись виконував у моєму житті.

Я міцніше стискаю свою позичену зброю, націлюючи її до його грудей.

«Як ти вибралася?» — запитує він, озираючись навколо, ніби очікуючи побачити, як Діас та її команда підтримують мене, перейшовши на інший бік.

Проблема в тому, що якщо я вистрілю і влучу в нього, «Арес» просто відтягне тунель назад і залишить нас помирати. Я впевнена, що хтось там спостерігає за всім.

Якщо я вистрілю в нього й промахнуся, я, ймовірно, закінчу тим, що проб’ю дірку в шлюзовому містку — або в довбаній крихкій пломбі. І смерть все одно переможе.

Таке відчуття, ніби я перегортаю карту за картою в одній із командних ігор в покер, до якої я відмовилася приєднатися, і не отримую нічого, крім джокерів.

Макс робить пару кроків ближче, здається, його не турбує пістолет, який я на нього націлила, що, навпаки, викликає у мене ще більше бажання натиснути на курок.

“СТІЙ!” кричу я. Моя рука тремтить від зусилля тримати зброю на місці. І в мене так сильно пульсує голова, особливо по лінії зажилого перелому, що від болю сльозяться. очі

Він не збирається зупинятися. Він збирається вбити вас. Шепіт параної в моєму розумі такий ясний, і так близько, що важко не озирнутися в пошуках спікера. Він збирається перетворити вас на ніщо. Ще один мертвий мішок із м’ясом у костюмі, як усіх інших, як усіх нещасних пасажирів цього корабля.

Параноя звучить не так, як я думала. Це не паніка і злість. Це спокійний, плавний голос, який заспокоює впевненістю.

Ти помреш, якщо не вб’єш його перша…

Проте Макс зупиняється на краю, де перехідний тунель з’єднується з Авророю. Можливо, мені варто дозволити йому зайти. Якщо я вб’ю його у вантажному відсіку, команда, яка керує «Аресом», може не одразу це зрозуміти.

Але дозволити йому наблизитися лише гарантує, що він матиме кращий постріл у мене, якщо і коли він натисне на курок.

Насправді, у цьому плані я не впевнена, чого він чекає. Він не підходить ближче і, здається, не готується стріляти в мене.

«Де містер Беренс?» — запитує Макс.

«Мертвий». Брехня відриває шматок від мого серця. І я боюся, що це зовсім не обернеться брехнею. І все ж я хочу би, щоб Макс не знав правди. Для нього Кейн