Барнс С. А. - Мертва тиша, Барнс С. А.

Він зітхає, майже щиро. «Я шкодую про це».

«Звичайно, — кажу я з відразою. У куточку мого ока мерехтить рух. Просто поза межами того, що я можу бачити, не повертаючи голови та підключеного підсвічування з шолома. Бекка? Моя мати? Або Рід?

«Ви сприймаєте це особисто, але не повинні. Це просто бізнес, а не заява про те, ким ви є як особистість. Я завжди насолоджувався часом, проведеним разом, захоплювався вашим прагненням до виживання. І якби обставини були іншими, я впевнений, що ти почала би нове життя, яке…

«Замовкни», — кидаю я. «Я була тобі корисною. Це все.” Моя залежність — моя необізнана й добровільна залежність від Верукса, - тепер мене сильно дратує. Але я була дитиною, коли це почалося, сиротою без сім’ї. Що ще я мала робити? Верукс став моєю родиною, так би мовити, і виявляється, що ці стосунки були настільки ж нефункціональні, як і стосунки, створені кров’ю, таємницями та брехнею.

Або, можливо, наша кров, таємниці та брехня просто іншого роду. Чужа пролита кров. Секрети, які кваліфікуються як шпигунство та диверсія. Брехня як вистава для ЗМІ та публіки.

І все ж я залишилася.

«Чи не цього ми всі хочемо?» — міркує Макс. «Бути корисним, цінним. Внести свій внесок у справу. Залишити спадщину, яка залишиться після нашої смерті».

«Позбавте мене вашої фігні на зразок «Я старий», — гарчу я. «Ваша спадщина — це Ферріс і ось це». Вільною рукою я показую на «Аврору». «Втрачені життя, смерть, вбивства». Навіть якщо ніхто більше ніколи не дізнається.

Його брови зближуються в борозенку, перш ніж розгладитися. «Я не створив пристрій і не давав наказу ввімкнути його на борту. Моя роль полягає в тому, щоб покращувати ситуацію. Щоб розплутати цей трагічний вузол, який принесе лише більше…

«Зробить життя для когось краще?» вимагаю я. «Ви приховуєте правду від людей, які заслуговують її мати, і захищаєте тих, хто повинен бути покараний за те, що вони зробили». Він так само винен, як і невідомі керівники Верукса більше двадцяти років тому, які придумали цей план.

За межами вантажного відсіку щось падає на підлогу. Одна з похилених меблевих блокад нарешті руйнується? Або це Рід?

Важко не дивитися і не намагатися відстежити джерело шуму.

Але Макс, здається, не помічає і не дбає про це. Знову ж таки, я припускаю, що він все одно планує нас усіх убити, то яка різниця?

На його обличчі промайнула досада. «Верукс приносить у світі більше користі, ніж шкоди. Навіть ти це знаєш. Подумайте про роботу, яку ми виконали по колонізації та розвідці. Лише медичні досягнення, які ми дізналися від Ферріса, принесуть…

«Скажіть це пасажирам та їхнім родинам. Скажіть це охоронцям, яких ви послали сюди вмирати. Скажіть це Лурдес, Веллеру, Нісусу та Кейну, — кажу я, намагаючись стримати гнів. Гнів — це вулканічна гаряча точка в моїх грудях, боляче хочеться виплеснути на нього розтоплену ненависть.

Він усміхається мені так миролюбно, що по моїй шкірі пробігає холодок.

«І все ж, моя люба, — каже він, — не я привів вашу команду на цей борт. Не я спонукав їх закритися в мертвому кораблі заради слави, багатства та кращого майбутнього».

Його слова еквівалентні удару в кишку, який пробиває наскрізь, залишаючи зяючу діру з іншого боку. Я не можу дихати якусь мить.

«Я не вірю, що високі моральні позиції підтримають вашу вагу в цьому конкретному випадку», — сухо каже він.

Тому що він правий. Я зробила це, все це. Якими б добрими не були мої наміри. Як би я не намагалася виправити цю помилку після факту. Вони всі мертві. Через мене. Через те, що я хотіла.

Ми з Веруксом більше схожі, ніж я думала. Як корпоративний прийомний батько і його дочка, приблизно.

Моя тремтяча рука повільно опускає зброю. У цей момент мені хочеться згорнутися клубочком на підлозі вантажного відсіку і просто … зупинитися. І все…

Комунікатор у моєму шоломі раптово скрипить, змусивши мене здригнутися. «Знайшов», — каже мені на вухо виснажений чоловічий голос. Він хрипить, його дихання болісне і нерівне.

Хтось ще живий? Можливо один із членів служби безпеки. Я не впізнаю голос, але я майже впевнена, що вся команда Шина тут. Шматочками.

Макс стукає по комунікаційному імпланту біля вуха. «Гарна робота, Монтгомері. Від’єднайте його і принесіть у вантажний відсік».

Монтгомері? Я списала його та його команду як вибулих, коли побачила Діас та її команду. Вплив MAW, здається, є сильнішим у найближчій близькості до нього.

Чесно кажучи, Монтгомері звучить не дуже добре.

«Ствердно», — відповідає він Максу хрипким, згущеним голосом після нападу густого вологого кашлю.

Але йому це вдалося. Він знайшов пристрій і несе його додому, як слухняний пес, що вхопив палицю.

Моє серце падає до ніг. Макс переможе. Він збирається отримати пристрій, піде на Арес і підірве нас. Це все було даремно.

Несподівано з’являються мурашки по шкірі, незважаючи на мій костюм. За винятком того, що це більше… відступ, як океан відступає від берега. Невпинний тиск у моїй голові слабшає, ніби витягують пробку, а потім все зникає.

Пристрій вимкнений. Це пішло.

Макс, дивлячись на мене, киває. Потім переходить у бухту в очікуванні прибуття Монтгомері.

У свідомості клацає. Це. Ось те, на що Макс чекав.

Він повернеться до Верукса, щоб повідомити про свій остаточний успіх — він востаннє стане чемпіоном, героєм — і Верукс продовжить робити те, що робить. Ніхто не дізнається правди. Інші діти втратять батьків. Можливо, Ізабель Беренс. Можливо, це більше моя провина, ніж Верукса, але якщо я продукт Верукса — несправний — то, можливо, вони частково поділяють цю провину. Заподіяння шкоди окремим особам заради кращого розвитку цілого та найголовнішого результату, вдаючи, що їхнє сумління чисте.

Я мала застрелити його в першу ж секунду, коли побачила. У всякому разі, ми з Кейном ніколи не збиралися сходити з цього корабля. Думати інакше було просто черговою оманою. Я просто хотіла вірити в цю оману.

Міцніше стискаючи пітний пістолет Діас, я знову піднімаю його, цілячись у Макса, який підходить до мене.

Він хитає головою. «Будь ласка, не треба. Запевняю вас, я маю в цьому більше практики, ніж ви». Він продовжує рухатися, кожен крок розмірений і повільний.

Я відступаю, щоб зберегти дистанцію між нами. Я можу тільки уявити, що молодший Макс повинен був робити, виконуючи попередні завдання з контролю якості.

«Навряд чи хтось зможе відновити достатню частину вашого тіла, щоб визначити причину вашої смерті, але якщо ви змусите мене стріляти у вас, ми не зможемо скористатися цим шансом», — спокійно каже він.