Барнс С. А. - Мертва тиша, Барнс С. А.

Барнс С. А.

МЕРТВА ТИША

Моїм мамі й татові, які дозволяли мені читати все, що я хотіла, лише б я не пробуджувала їх кошмарами. Бачите? Я казала вам, що це окупиться. Крім того, ви можете залишати світло у ванній?

1

ЗАРАЗ

Вежа Миру та Реабілітації Верукс, Земля, 2149

Моя голова знову пульсує, розпечена до білого смуга болю тягнеться від задньої частини черепа до правого боку щелепи, і мертвий чоловік сигналить мені з іншого боку вітальні. Його рука несамовито махає жестом «іди сюди», а очі — шалені від паніки.

Я рішуче відводжу погляд від галюцинації й намагаюся знову зосередити свою увагу на живих відвідувачах, що сидять навпроти мене за пошарпаним і поцарапаним пластиковим столом.

«Вибачте, що ви сказали?» Мій язик здається товстим, громіздким. Це наркотики. Їх і забагато, і замало.

«Я сказав, ти нам збрехала». Рід Дарроу нетерпляче нахиляється вперед. Збоку сидить старший чоловік у чорному костюмі з вінтажним годинником, спостерігаючи за нашою розмовою, з задумливим — і трохи несхвальним — поглядом.

“Щодо чого?” Я збентежена. Сьогодні це зробити неважко, але з Рідом, молодшим дослідником з відділу забезпечення якості у Веруксі, я майже завжди можу порозумітися. Він приходив кожні кілька днів, відколи три тижні тому пошуково-рятувальна команда Ралі доставила мене під опіку Верукса.

Макс Донован, другий відвідувач, голосно відкашлюється. «Верукс хоче вам допомогти. Але нам потрібно, щоб ви допомогли нам допомогти вам». Він підбадьорливо киває мені, його знайоме обличчя вкривається зморшками, до яких я ще не звикла. Коли я бачила його востаннє, він був просто співробітником компанії, але зараз він, очевидно, очолює цілий відділ контролю якості.

«Я розповіла вам все, що пам’ятаю». Мій пролом черепа, за словами лікарів Вежі, зажив. І під час місячної зворотної подорожі на Землю співробітники Raleigh’s MedBay перевірили мене на всі віруси, бактерії та паразити, які живуть під цим сонцем. Не кажучи вже про всю «пошукову» діагностику та процедури за останні три тижні у Вежі. Результати завжди однакові: видіння, біль і втрата пам’яті, швидше за все, мають психологічне, а не фізичне походження.

Рід ігнорує мене. «Знаєте, деякі люди думають, що ви вбили свою команду заради більшої частини знахідок, перш ніж сісти в рятувальну капсулу».

Я напружуюсь, стискаючи руки, щоб уникнути бажання вдарити його.

«Тоді ви приїхали сюди автостопом з командою Ралі, зробивши ставку, що ми купимося на всю цю історію про амнезію та психотичний розрив, і ви зможете сховатися у Вежі». Він махає рукою навколо, наче створює образ із повітря.

Вежа Миру та Реабілітації Верукса є звалищем для всіх зламаних і пошкоджених співробітників компанії. Включаючи мене. Верукс має більше кораблів і більше екіпажів, які працюють у космосі, ніж будь-яка інша корпорація. І іноді док-хомути не роз’єднуються. Іноді люди не можуть впоратися з роками ізоляції в космосі. Іноді витік охолоджуючої рідини забруднює кисень, вбиваючи клітини мозку, перш ніж це можна виправити. Лайно трапляється. Іноді навіть з тобою. Іноді навіть якщо ви не пам’ятаєте.

Я важко ковтаю, язик впирається у моє пересохле, як пил, горло. «Моя команда… вони мертві, але я їх не вбивала».

«Ви впевнені, що хочете залишитися з цією історією?» — запитує Рід з лаконічною посмішкою. Він тримає складений аркуш паперу — справжній папір, що означає, що він надійшов з найвищих рівнів Верукса. «Ми стежили за K147», — каже він.

Одна лише назва сектора змушує мене здригнутися. Я там все втратила.

“І..?” запитую я.

«Ми її знайшли, Клер», — м’яко каже Макс.

Неможливо. Мої губи німіють, а у вухах починає гучно гудіти. «Аврору»? шепочу я.

Макс киває.

«Твій корабель з привидами у русі, Ковалик», — самовдоволено відзначає Рід.

Макс нахиляється вперед у своєму кріслі, щоб зустрітися зі мною очима. «Можливо, настав час розповісти нам усе ще раз. З самого початку.”

2

ТОДІ

Сектор К147, два місяці тому

Напевне послаблений гвинт. Десь.

Дивовижно. Ми живемо на інших планетах і місяцях протягом ста років і відвідуємо космос ще довше, і все одно крихітний шматочок металу з невідповідними канавками може все зіпсувати.

— Як там справи, Ковалик? Голос Веллера пронизує тишу мого шолома і заглушає м’який і заспокійливий приплив кисню. Чомусь він голосніший тут, ніж при особистому контакті.

Я ігнорую його.

«Ковалик», — вигукує він моє прізвище. «Аллоооо?»

“Все добре. Краще б ти замовк і дав мені зосередитися». Я хапаю викрутку, яка бовтається на шнурку для інструментів, прикріпленому до мого костюма.

Він зітхає, шум на межі вдаваного роздратованого скиглення. «Лурдес каже, що ми все ще маємо коливання сигналу, ТЛ.((ТЛ - тимчасовий лідер - який виконує обов’язки капітана)) І ми пропустимо побачення з транспортником, якщо не полетимо найближчим часом». Ніби я не знаю про це як керівник команди. Але знову ж таки, Веллер чудово вміє констатувати очевидне і надзвичайно дратувати при цьому. Після двадцяти шести місяців у тісних приміщеннях я готова убити його за це так само, як і за хропіння, яке гуркотить через вентиляційні отвори в мою кімнату, не даючи мені спати. На жаль, він хороший пілот.

Я ігнорую його й зосереджуюсь на перевірці з’єднань маяка, особливо там, де ми об’єднали нове зі старим. Оновлення програмного забезпечення можна завантажувати за допомогою сигналу будь-де, але залізо? Прикручування і з’єднання. І навіть з роками практики та рукавичками, призначеними для делікатної роботи, потрібна концентрація. Пошкрябаєте шматок плати або втратите занадто багато гвинтів, і потрібна ціла операція, щоб отримати заміну на краю сонячної системи.

Не те, щоб не було заміни, але це останній маяк. Не лише для цього туру чи цього сектору, а й останній для нас, у всякому разі. Наступного разу, коли Сommweb — мережа маяків по всій Сонячній системі, розроблена для посилення передачі даних кораблів і колоній для майже прямого зв’язку — потребуватиме оновлення, це робитиме робот з Verux SmarTech.

Можливо, машина втрачатиме менше гвинтів.

Але відсутність потреби в командах технічного обслуговування commweb означає відсутність потреби в керівниках команд технічного обслуговування commweb. Не буде потреби в мені.

Ось воно. Це останній раз, коли я буду тут. Не просто як ТЛ, а взагалі. Більше ніякого спокою і тиші величезної порожнечі. Ніякого нескінченного поля крихітних зірок навколо мене. Більше не буде корабля з яскравими вогнями, які манять мене повернутися з темряви.

Я відкидаю цю думку. Це шлях вниз.

Можливо, справа в приймачі. Я ковзаю рукою по металевій опорній конструкції, підтягуючись на інший бік, намагаючись не заплутатися в процесі. Мої прив’язки до маяка та нашого корабля, сніфера обслуговування спільної мережі під назвою L1N4, який ми звемо ЛІНА — не дають мені спливти, але вони також неприємні.

Я підтягую всі гвинти, які можу знайти, і зрештою мій канал зв’язку тріщить.