Барнс С. А. - Мертва тиша, Барнс С. А.

«Ти знайшла, ТЛ», — каже Лурдес, моя спеціаліст по зв’язку. Її хрипкий голос звучить м’якіше у моєму вусі. «Ми закінчили. Повертайся з холоду».

М’яке потягування червоного троса ЛІНИ говорить мені, що хтось сидить за пультом керування лебідкою, готовий змотати трос за моїм сигналом. Ймовірно, Кейн, мій механік і заступник. Він не любить, щоб інші люди торкалися механізмів ЛІНИ, навіть таких простих, як лебідка. Усе може зламатися, каже він. А можливість ремонту тут обмежена.

Зараз це не має значення. Я майже впевнена, що ЛІНУ все одно спишуть, коли ми закінчимо. Вона була вже стара, коли я успадкувала її з цим секторним призначенням. Пошарпана, подряпана, з запахом перегрітого металу, з непрактичними ущільнювачами повітряного шлюзу, які потребують майже повного робочого дня для того, щоб піна затверділа, навіть коли Верукс міняє їх на такі ж хрінові заміни щоразу, коли ми закінчуємо роботу.

Але ЛІНА це наш дім.

Від’єднавши синій шнур від маяка, я прикріплюю кінець до призначеної петлі на моєму костюмі. Поки я це роблю, мої пальці в рукавичках торкаються карабіна, який з’єднує мене з червоним шнуром, з ЛІНОЮ та майбутнім, якого я більше не маю.

Все своє життя я нічого не хотіла більше, як бути тут. Подалі від усіх. У красі космосу. Тут нічого немає. Звичайно, зірки, планети та комунікаційні маяки, але немає людей.

А тепер… усе скінчене.

Якусь мить я розглядаю це, моя рука зависла над замком. Це було б так просто: повернути запобіжник, відчепитись від тросу і просто… відштовхнутися. Відплисти. Зрештою мені доведеться вирішувати між тим, чи замерзнути до смерті, чи задихнутися, оскільки в моєму костюмі закінчиться повітря, але це буде мій вибір. Мій вибір тут, серед зірок, далеких мерехтливих планет і абсолютної тиші космосу.

— Ковалик? — запитує Кейн. «Ти готова?»

Ні. Я не маю на меті бути байдужою. Не надовго і точно не назавжди. Без корабля ви потрапляєте в пастку. І коли ви не можете літати, трапляються погані речі. Одна лише думка про те, що я знову буду постійно прикутою силою тяжіння й оточена великою кількістю людей, змушує моє дихання прискорюватися.

Здогадайтеся, що це означає - що задуха, ймовірно, постане першою моєю проблемою.

«Керівник групи Ковалик, ви мене чуєте?» — повторює Кейн, і його голос набуває різкості.

«Клер?» - у розмову вривається Лурдес.

— Рухайся, Ковалик. Веллер звучить роздратовано. «Мене на Гінзбурзі чекає руда і пачка скотчу. Просто тому, що ти не можеш впоратися…

«Замовкни, Веллере», — каже Кейн.

Мої пальці лягають на запобіжник.

“Ковалик. Не рухайся. Я зараз вийду”, - додає він.

Мій зір затуманюється слізьми, розмазуючи зоряне поле в загальний серпанок. Звичайно, Кейн не відпустить мене просто так. Він подбає про те, щоб вони дістали мене, як гумове каченя, що вилетіло з води. Йому б це сподобалося. Неважливо, що качці, гумовій чи іншій, не місце поза водою.

Йому знадобилося би п’ятнадцять хвилин, щоб спорядитися та пройти через шлюз на вторинній прив’язі, а тим часом, згідно зі стандартним протоколом, наш судновий журнал записуватиме все, передаючи відео до Верукса.

Може бути щось гірше, ніж ніколи більше не бути тут, і це бути замкненим у Вежі Миру та Реабілітації Верукса на Землі. У Флориді. Якщо від неї взагалі щось залишилося. Саме туди компанія відправляє всі свої розбиті яйця. Я чула, що як тільки ти заходиш туди, то ніколи не вийдеш, навіть щоб подивитися на зірки.

Я роблю глибокий вдих і кліпаю, щоб прояснити зір. “Відбій”, - кажу я, змушуючи себе відірвати пальці від прив’язки. “Зрозуміла. П’ять на п’ять. Миттєвий… збій”.

«Так, правильно», — бурмоче Веллер.

Я ігнорую його. «Готова, як і ти, Беренс».

Кейн намотує прив’язь, повільно тягнучи мене в безпечне місце, хоча здається, що це зовсім протилежний напрям.

«Що це було?» — питає Кейн, щойно я виходжу з шлюзу й вилізаю з костюма. Я вішаю його разом зі своїм шоломом на кілочок, на якому на скрученій магнітній стрічці написано моє ім’я. Важко не дивитися на цей шматочок дефектної стрічки — і на все інше — з надмірно сентиментальною любов’ю, просто тому, що вона скоро зникне.

Я уникаю погляду Кейна, надягаючи комбінезон поверх футболки та компресійних шортів. Такі яскраві блакитні очі сьогодні рідко зустрічаються, окрім старих фільмів, і таке відчуття, що Кейн бачить мене наскрізь.

«Нічого». Я проводжу пальцями по волоссю, вологому від поту, світле пасмо прилипає до чола й звисає в очі. Тепер, коли я повернулася всередину, мій миттєвий політ суїцидальної фантазії здається дурним і жалюгідним. Я могла би поставити під загрозу всю свою команду, змусивши їх спробувати врятувати мене. Можливо, ми не завжди ладнаємо, але берегти їх у безпеці — моя робота. Робота, яку я так хотіла, що навіть думала про те, яким чином її завершити.

З гарячим обличчям я проштовхуюся повз Кейна й нахиляю головою через перила, що ведуть вздовж рампи на нижню палубу.

«Нісус», — кличу я.

Ніякої відповіді.

«Нісус!» кричу я знову.

Через секунду він висувається зі своєї улюбленої схованки, «відсіку для обслуговування серверів», що трохи більше, ніж закуток із дверима, біля машинного відділення. “Що?” Він кліпає на мене очима, чорне волосся колами скуйовджене його руками, погляд мрійливий і нетерплячий, все ще зосереджений на тому, що він робив до того, як я його покликала. Напевне він на форумі.

«Ми поставили маяк?» запитую я.

Він киває. «Канал відкритий».

Не звертаючи уваги на Кейна, який усе ще стоїть поруч, я повертаюся й прямую рампою вгору до нашого основного рівня, а потім вузьким провулком через невеликий камбуз до мостика. Кейн іде за мною, але повільніше, тому що йому доводиться трохи нахилятися, щоб не вдаритися чолом об обладнання. ЛІНА, як і всі сніфери, маленька. Ми короткострокове судно. Евакуатори випускать нас у космос і приймають, займаючись поповненням запасів. На борту достатньо місця для п’яти членів екіпажу — пілота, зв’язківця, техніка, механіка та керівника команди — та обладнання, необхідного для нашої роботи.

Сам місток заледве більший за ті старомодні космічні капсули, які Верукс демонструє в музеї компанії. Тут достатньо місця для трьох з нас одночасно. Чи чотирьох, якщо хтось захоче маячити в дверях. Але місця тільки для зв’язківця, пілота і мене, керівника команди. І я все одно більшу частину часу стою.

“Статус?” — запитую я у Лурдес, яка сидить у своєму кріслі біля комунікаційної панелі, притиснувши один бік навушників до вуха. Її кучеряве темне волосся знову відросло там, де вона його поголила, і вона заплела його набік, подалі від улюбленого боку слухання.

Вона обертається, щоб подивитись на мене, її вираз обережний. Тонке золоте намисто блищить на її коричневій