Ліана Меко - Хибні мрії, Ліана Меко

Можливо їй взагалі ніхто не підходить. Чи знайдеться хлопець, який зможе перетягнути на себе всю її увагу, змусивши забути про все на світі: спорт, рідних, навчання, про всі її цілі? - Подумала, і тут же сама собі приречено відповіла - Знайдеться.

Та тільки нічого хорошого з цього не вийде. Він не буде гарною, доброю людиною. Він не змусить Кіру мріяти про нього ночами зі щасливою усмішкою. Вона не летітиме до нього на побачення, окрилена палкою закоханістю. Він не освідчуватиметься їй у коханні, не даруватиме квіти, ніжно заглядаючи в очі та тримаючи за руку, і не робитиме великодушні вчинки.

Він викликатиме лише страх і біль. Він пережує її і виплюне як зіпсований гнилий фрукт. Йому немає діла до неї. Ніколи не було і ніколи не буде. Для нього існує лише він сам.

Три тижні. Три тижні він жодного разу не глянув. Ні разу. Ні прямо, ні скоса. Вона для нього більше не існує. Для нього не існує нічого, крім неясної, але такої завидної завзятості у тренуваннях.

Від тренування до тренування Кіра приходить, очікуючи натрапити на чорний погляд, сповнений звичної ворожості, але наштовхується лише на його потилицю. Чекаючи і, здається, сподіваючись зустрітися з його злими очима. Але він не дивиться. Насамперед, зайшовши до зали, Кіра виглядає, шукає і вихоплює його фігуру серед хлопців. Пару секунд дивиться на нього, очікуючи, що ось-ось він обернеться і окине її поглядом. Але ні.

 Він з'являється завжди рівно за хвилину до початку тренування і йде до центру зали, змушуючи Кіру стиснутися, відчути, як руки холонуть і слабшають, як неприємний сум  скиглить і ниє в душі. Він стає до неї спиною і ніколи не обертається. Неприступний. Застиглий у своїй нескінченній ненависті.

Не людина - величезний згусток злості, спрямованої на весь світ і водночас ні на кого конкретного. Чиста, концентрована злість, схована під куполом відчуженості і байдужості. Огорнутий цим невидимим туманом, таким щільним і загрозливим, він був небезпечний, як ніколи. Як ніколи, лише погляд на зчеплену щелепу або напружену потилицю, викликав хвилю тремтіння, і холодок по спині. А що було б, він би заглянув у вічі? Вона, мабуть, упала б замертво, наче від кулі в серці.

Так, напевно, так і було б, але Кірі не судилося дізнатися. Вона готова була ризикнути, своїм життям, своїм дурним серцем, що надто голосно стукало, у присутності хлопця. Але він не дивився.

А вона ж... куди б вона не подивилася - скрізь він. Він заповнює собою величезний простір залу, не даючи їй навіть вільно зітхнути.

Усі три тижні після того злощасного поцілунку.

Усі ці довбані три тижні, коли Кіра, здається, перестала існувати. Вона ходить як тінь, як привид, нічого не відчуваючи, стиснувшись у грудку, згорбившись. Їй здається, що тепер вона відчуває лише апатію і вічну, майже патологічну слабкість.

Тренування рухали її хоч якось. Але зараз навіть їх скасували. Тренер разом з Ігорем поїхали на кілька днів, щоб взяти участь у турнірі на кубок президента. І тепер пасивність та астенія заволоділи Кірою повною мірою.

Три тижні Кіра уникала дзвінків Андрія. Благо той поїхав до Греції на переговори зі своєю новою командою. Але вчора він повернувся і наполіг на зустрічі. І Кіра нарешті зрозуміла, що так більше не може тривати. Андрій не заслуговує на таку поведінку, а в Кіри більше не було ані сил, ані бажання ігнорувати його. Настав час розставити всі крапки над і.

Розставила, думала, полегшає, але тепер до почуття глухого суму приплелося ще й бридке почуття провини і… чомусь втрати. Або смутку. Такого, який буває, коли втрачаєш хорошого друга, або розчаровуєш когось.

Це неприємно та боляче. Хотілося побути одній, заснути і прокинутися бажано через рік, коли емоції вляжуться і її нутрощі перестануть дряпати неясні почуття. Хоча, кому вона бреше, чому ж неясні? Її почуття цілком зрозумілі. Майже прозорі, написані в неї на лобі чорним чорнилом.

Як же так вийшло, що лише один поцілунок міг зробити з нею таке? Хоча тут вона теж лукавить. Це почалося не з поцілунку. Це було в ній ще змалку. Можливо, з найпершої їхньої зустрічі. Почуття були завжди, але принижена, скривджена його байдужістю дівчина, щоб не рвати даремно собі душу, просто посадила їх на ланцюг, немов шаленого хворого собаку, який у будь-який момент може зірватися і розірвати Кіру на частини. Та тільки псина таки зірвалася. Один поцілунок, і нашийник розірваний, ланцюг тріснув так легко, ніби він і ланцюгом не був зовсім, а лише тоненькою павутинкою.

Як легко йому вдалося знову дістати це з неї. Господи, коли ж це пройде? Адже має пройти...

Кіра зайшла до квартири з наміром зачинитися у своїй кімнаті та побути на самоті, але на порозі її перехопила з несподівано задоволеним виглядом мама.

- Кирочко, люба моя дитина. - Мама широко посміхнулася і, не помічаючи похмурого вигляду дочки, видала. - Танцюй. Я дістала тобі перепустку на наукову конференцію гештальт-терапії. – Мама зробила великі очі, ніби повідомила новину про отримання величезної спадщини і тепер усі мають справді танцювати від щастя. – Конференція за місяць. Будуть навіть психологи з-за кордону.

Мама мовила з важливим виглядом, чекаючи від дочки чи то радості, чи то подяки, і вже сама пританцьовувала на місці від збудження, надзвичайно задоволена собою.

- З чого ти взяла, що це мені цікаво, мамо? - З байдужим виглядом простягла Кіра, обрубуючи мамині захоплені промови.