Ліана Меко - Хибні мрії, Ліана Меко

Андрій ніколи не був уважним. Ні краплі емпатії, ні краплі співпереживання. Він ніколи не розумів, коли краще замовкнути і залишити її в спокої, коли краще освідчитися в коханні, щоб отримати те саме у відповідь, коли краще, запросити на побачення, щоб не отримати відмову. Єдине, що у нього виходило чудово, єдине, що він добре відчував – це коли слід бити по її почуттю провини, коли необхідно натискати на ці болючі точки, щоб добитися найбільш сильного ефекту. І це було досить просто, адже Кіра чи не постійно була винна. За неправильний вибір, за невиконану обіцянку, за його невиправдані очікування, за невідповідність його ідеалу. Кіра відчувала почуття провини перед ним практично протягом усіх їхніх стосунків.

Але не зараз.

Зараз їй було майже однаково. Усередині зяяла порожнеча. Здавалося, що всі почуття, що вирували зовсім недавно в її грудях, засунули в одну маленьку залізну коробку, забили і посадили на великий замок. Їм тісно, ​​боляче, вони хочуть назовні, б'ються та стукають, завдаючи дискомфорту. Але вони хоч би не заважають їй думати. Вони запечатані, вони під замком і більше не зводять її з розуму, не заважають тверезо мислити. Вони під забороною. 

Вони більше не отруюватимуть її життя, не штовхатимуть на безрозсудні вчинки і не даруватимуть радість з таким кислим і обпалюючим горло гіркотою післясмаком.

Вона не дозволить більше емоціям взяти гору над собою. Краще порожнеча. Так, з нальотом гіркоти, так із флером суму. Але сум – це тихе почуття, неквапливе. Воно застилає собою весь світ, розповзається як туман і забарвлює все у неправильний сірий колір. Воно уповільнює час і робить Кіру слабкою, нестійкою.

Але воно пройде. Дуже швидко. І воно точно не матиме хворобливих наслідків. Потрібно лише дати собі час. І все мине, само собою...

Андрій старався. Знову не відчував її, не розумів, не бачив, що вона навіть не чує його обвинувальної промови. Він продумував кожне слово, наводив аргументи, докази, сердився, але, як завжди, інтелігентно тримав себе в руках. Кіра дивилася кудись убік, поверх його плеча і не чула жодного слова. Не підпускала до себе жодної думки. Адже варто лише прислухатися, дозволити його словам проникнути всередину, як почуття провини, вже готове прокинутися, виповзе назовні і заповнить собою її свідомість. Вона цього не хоче. Вона не хоче виправдовуватися, пояснюватись. Вона більше не хоче триматися за відносини, які з самого початку були приречені.

- Пробач мені, Андрію. - Хрипко, майже нечутно, вимовляє дівчина, перебиваючи хлопця на півслові. Андрій закриває рота і невдоволено підтискає губи. Дивиться на неї поблажливо, з нальотом зневаги.

- Вибачити? А за що, Кіро? - За хвилину несподівано злісно відгукується Андрій, змушуючи Кіру нарешті поглянути на його обличчя. Щелепи стиснуті, ніздрі роздмухуються. Він злиться. Кіра гірко посміхається. Він злиться, але його обличчя чомусь все одно залишається якимось беззлобним, ніжним. У нього багато причин для гніву, але він не стане її ненавидіти. Він ніколи не зробить їй нічого поганого, не принизить, не образить, не зробить боляче. Не відбере те, що належить їй, не загрожуватиме. Усередині нього вирує злість, але обличчя залишається відкритим. У ньому немає нічого зловісного чи жахливого. У ньому немає жаги заподіяти біль.

Він надто вихований. Надто добрий.

У нього надто світле волосся та надто зелені очі.

Надто не ті…

Кіра відчуває, як дивна гіркота знову заповнює грудну клітину, під віками починає пощипувати і дівчина швидко, доки зрадливі сльози не наповнили очі, тріснутим голосом відповідає:

 - За все. За все, про що ти щойно говорив. За те, що не змогла бути тією, хто потрібна тобі. Не змогла відповідати твоїм вимогам. Я…

- Про що ти кажеш, Кіро? – перебиває Андрій, взявши її за плечі та заглядаючи їй у вічі. - Яка, до біса відповідність? Я прошу лише про краплину поваги. Про краплю твоєї дорогоцінної уваги, Кіро!

- Я знаю. Я знаю. Але я не можу. - З горла таки виривається схлип, коли дівчина, сунувши руку в кишеню, дістає невелику коробочку і повільно простягає її Андрію. Бачить, як обличчя хлопця на мить кам'яніє, блідне, а потім спотворюється болем та розумінням. Коробочка так і застигає на витягнутій руці.

- Кіро, ти що… - з болем у голосі і якимось задушеним розпачом на вмить змарнілому обличчі, простягає Андрій.

- Пробач… - повторює Кіра і сує коробочку йому в руку. Стирає сльозу, що сповзає по щоці, і додає. – Я хотіла б… Я була б рада, якби ми залишилися друзями… Але я не смію тебе про це просити.

Андрій мовчить. Дивиться на Кіру з благанням, з надією, очима побитої собаки. І від цього виду у дівчини всередині все перевертається. Їй хочеться обійняти його, заспокоїти, і ще раз вибачитися. Але вона мовчить, не рухаючись.

- Мені шкода. - Лише винувато вимовляє дівчина і повільно відвертається, маючи намір піти. Тепер уже назавжди.

- Можу посперечатися, ти навіть не зазирала у неї. – кидає їй у спину Андрій. Кіра обертається і бачить, як він з гіркотою крутить в руках коробку і раптом, гидливо скривившись, кидає її в урну, що стоїть поруч. Як нерозумно. Як кіношно і безглуздо. Але Кіру це більше не стосується. Вона знову відвертається і швидким кроком йде.

Зачиняє за собою двері під'їзду та полегшено видихає. Це повинно було статися. Рано чи пізно. Вони дуже різні, дуже не підходять один одному. Андрій – хороша людина, майже ідеальний партнер, але Кіра весь цей час була зайнята собою і тільки.