Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

слід було говорити з ним. Але річ ось у чому. У мене є інша служба: триста душ селян, маєток розладнаний, управитель — дурень. Державі втрата невелика, коли замість мене сяде в канцелярію інший переписувати папір, але велика втрата, якщо триста чоловік не заплатять податків. Я — що ви подумаєте?— поміщик, [звання це також не бездіяльне]… Якщо я подбаю про охорону, збереження й поліпшення долі ввірених мені людей і дам державі триста найсправніших, тверезих, роботящих підданих — чим і моя служба буде гірша від служби якогось начальника відділу Лєніцина?

Дійсний статський радник залишився з розкритим ротом від подиву. Такого потоку слів він не сподівався. Трохи подумавши, почав він було в такому роді:

— Але все ж… але як же таки… як же запроторити себе на село? Яке ж товариство може бути між [мужвою]? Тут все-таки на вулиці трапиться назустріч генерал, князь. Пройдеш і сам повз якогось… там… ну, і газове освітлення, промислова Європа; а там же, що не трапиться — все це або мужик, або баба. За що ж так, за що ж себе приректи на неуцтво на все життя своє?

Але переконливі умовляння дядька не мали впливу на його племінника. Село починало уявлятися якимсь привільним пристановищем, виховником дум і помислів, єдиним полем корисної діяльності. Вже він одкопав і найновіші книги з сільського господарства. Словом — тижнів через два після цієї розмови був він уже в околицях тих місць, де проминуло його дитинство, неподалеку від того прекрасного куточка, яким не міг налюбуватися жоден гість і відвідувач. Нове почуття в ньому стрепенулося. В душі стали прокидатися колишні враження, що давно не виходили назовні. Він уже багато місць забув зовсім і дивився з цікавістю, як новак, на прекрасні краєвиди. І от, невідомо чому, раптом забилося в нього серце. А коли дорога помчала вузьким байраком у хащу величезного заглухлого лісу, і він побачив угорі, внизу, над собою і під собою, тристалітні дуби, трьом чоловікам в обхват, впереміш із смерекою, в’язом і осокором, що переростав вершок тополі, і коли на запитання: «чий ліс?» йому сказали: «Тентетникова»; коли, вибравшись із лісу, помчала дорога лугами, мимо осикових гаїв, молодих і старих верб та лоз, на фоні узгір’їв, що простягалися вдалині, і двома мостами перелітала в різних місцях ту саму річку, залишаючи її то праворуч, то ліворуч від себе, і коли на запитання: «чиї луги і заплавні місця?» відповідали йому: «Тентетникова»; коли піднялася потім дорога на гору і пішла рівним узвишшям, з одного боку повз нескошені хліба, пшеницю, жито і ячмінь, а з другого боку повз усі місця, які він раніш проїхав і які всі раптом показалися на ближчій відстані, і коли, поступово темніючи, входила і ввійшла потім дорога під тінь широких розлогих дерев, що розкинулися врозсип по зеленому килиму аж до самого села і замелькали різьблені хати мужиків і червоні покрівлі кам’яних панських будівель, великий дім і старовинна церква, і блиснули золоті верхи, коли серце, палко забившись, і без запитання знало, куди приїхало: почуття, які невпинно нагромаджувались, вирвалися нарешті гучними словами: «Ну, чи ж не дурень я був досі? Доля призначила мені бути володарем земного раю, а я закабалив себе писакою мертвих паперів? Виховавшись, просвітившись, набувши запас знань, потрібних для поширення добра серед підвладних, для поліпшення цілої області, для виконання різноманітних обов’язків поміщика, який є водночас і суддею, і розпорядником, і охоронцем порядку, довірити це місце неукові-управителю, а собі обрати заочне ведення справ між людьми, яких я і в вічі не бачив, яких я ні характерів, ні якостей не знаю, — обрати замість справжнього управління паперове, фантастичне управління провінціями, які лежать за тисячі верст, де не була ніколи нога моя і де можу наробити тільки купи недоладностей і дурниць!»

А тим часом його чекало інше видовище. Дізнавшись про приїзд пана, мужики зібралися до ґанку. Кічки, пов’язки, повойники, сороки[219], зіпуни і мальовничо-широкі бороди красивого населення обступили його навкруги. Коли пролунали слова: «Кормителю наш! згадав…» — і мимоволі заплакали діди й баби, що пам’ятали і його діда, і прадіда, не міг він сам стриматися від сліз. І думав він сам собі: «Скільки любові! і за що? За те, що я ніколи не бачив їх, ніколи не турбувався про них!» І дав він собі обітницю ділити з [ними] труди і клопіт.

І почав він хазяйнувати, порядкувати. Зменшив панщину, убавивши дні роботи на поміщика і прибавивши часу мужикові. Дурня-управителя вигнав. Сам почав доходити всього, показуватись на полях, на току, в клунях, на млинах, коло пристані, на вантаженні й сплаві барок і плоскодонок, так що ліниві почали навіть чухатись. Але тривало це недовго. Мужик кмітливий і зрозумів скоро, що пан, хоч і проворний, і є в нього теж охота взятися до багато чого, але як саме, яким чином узятися, цього ще не тямить, говорить письменно і незрозуміло. Трапилось так, що пан і мужик якось не те, щоб зовсім не зрозуміли один одного, але просто не зіспівалися вкупі, не приладналися виводити ту саму ноту. Тентетников став помічати, що на панській землі все виходило якось гірше, ніж на мужицькій. Сіялося раніше, сходило пізніше, а працювали, здавалося, добре. Він сам був присутній і звелів видати навіть по чапорусі[220] горілки за щиру працю. У мужиків уже давно колосилося жито, висипався овес, кущилося просо, а в нього ледве тільки починав іти хліб у трубку, п’ятка колоса ще не зав’язувалась. Словом, став помічати пан, що мужик просто шахрує, незважаючи на всі пільги. Спробував було дорікнути, але дістав таку відповідь: «Як-таки можна, пане, щоб ми про панську б то вигоду не дбали! Самі зволили бачити, як старалися, коли орали й сіяли — по чапорусі горілки звеліли подати». Що було на це заперечувати? «То чому ж тепер вийшло погано?» — допитувався пан. «Хто його зна! Видно, черва під’їла знизу. Та й літо, бач яке: зовсім дощів не було». Але пан бачив, що у мужиків черва не під’їдала знизу, та й дощ ішов якось дивно, смугою: мужикові догодив, а на панську ниву хоч би краплину впустив.

Ще важче було йому ладнати з жінками. Раз у раз відпрошувались вони від роботи, скаржачись на обтяжливість панщини. Дивна річ! він знищив зовсім усякі приноси полотна, ягід, грибів і горіхів, наполовину зменшив їм інші роботи, думаючи, що жінки використають цей час