Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

Андрій Іванович був вдачі тихої. Його не могли захопити ні нічні оргії товаришів, які завели собі якусь даму перед самими вікнами директорської квартири, ні блюзнірство їх над святинею за те тільки, що трапився не вельми розумний піп. Ні, душа його і крізь сон чула небесне своє походження. Його не могли захопити; але він похнюпив носа. Честолюбність уже була збуджена, а діяльності й простору йому не було. Краще було б і не збуджувати її. Він слухав професорів, що гарячилися на кафедрах, а згадував колишнього наставника, який без гарячки умів говорити зрозуміло. Яких предметів і яких курсів він не слухав! Медицину, філософію і навіть право, і загальну історію людства в такому величезному розмірі, що професор за три роки встиг прочитати тільки вступ та розвиток общин якихось німецьких міст, — і бозна-чого він не слухав! Але все це лишалося в голові його якимись потворними жмутками. Маючи природний розум, він відчував тільки, що не так треба викладати, а як саме — не знав. І згадував він часто про Олександра Петровича, і так йому бувало сумно, що не знав він, куди подітися з нудьги.

Але молодість щаслива тим, що у неї є майбутнє. В міру того як наближався час до випуску, серце його билося. Він говорив собі: «Але ж це ще не життя; це тільки готування до життя; справжнє життя на службі: там подвиги». І, не глянувши на прекрасний куточок, що так вражав усякого гостя-відвідувача, не вклонившись прахові своїх батьків, за звичаєм усіх честолюбців, помчав він у Петербург, куди, як відомо, прагне з усіх кутків Росії наша запальна молодь — служити, красуватися, вислужуватись або ж просто хапати вершки безбарвної, холодної, як лід, громадянської облудної освіти. Честолюбне прагнення Андрія Івановича осадив одначе з самого початку його дядько, дійсний статський радник Онуфрій Іванович. Він заявив, що головне гарний почерк, що треба перше почати з краснопису.

З великими труднощами і з допомогою дядькових протекцій він вступив нарешті в якийсь департамент. Коли ввели його в пишну світлу залу з паркетами і письмовими лакованими столами, схожу на те, наче засідали тут перші вельможі держави, що трактували про долю всієї держави, і побачив [він] легіони красивих панів за писанням, що скрипіли перами і посхиляли голови набік, і посадили його самого за стіл, запропонувавши тут же переписати якийсь папірець, як навмисне дещо дрібничкового змісту (листування йшло про три карбованці і тривало півроку), надзвичайно дивне почуття охопило недосвідченого юнака: наче за провину перевели його з старшого класу в нижчий: пани, що сиділи навколо нього, здалися йому такими схожими на учнів! На довершення подібності, декотрі з них читали безглуздий пере[кладний] роман, засунувши його у великі аркуші чергової справи, нібито займались самою справою, і водночас здригаючись щоразу, як тільки з’являвся начальник. Таким це все йому здалося дивним, такою праця попередня була значнішою від теперішньої, готування до служби кращим за саму службу! Йому стало жалко школи. І раптом як живий став перед ним Олександр Петрович, — і ледве-ледве він не заплакав. Кімната пішла обертом, перемішались чиновники й столи, і ледве вдержався він від миттьового запаморочення. «Ні, — подумав він сам собі, схаменувшись, — візьмусь за діло, хоч би яким дрібним здавалося воно напочатку!» Скріпившись духом і серцем, вирішив він служити за прикладом інших.

Де не буває насолод? Живуть вони і в Петербурзі, незважаючи на сувору, похмуру його зовнішність. Тріщить по вулицях сердитий, тридцятиградусний мороз; звискує виплодок півночі, відьма-хуртовина, замітаючи тротуари, засліплюючи очі, пудрячи хутряні коміри, вуса людей і морди мохнатої скотини, але привітно, і крізь літаючі перехресно сніжинки, світиться вгорі віконце де-небудь і на четвертому поверсі: у затишній кімнатці, при скромних стеаринових свічках, під шумок самовара, ведеться розмова, що зогріває і серце і душу, читається світла сторінка натхненного російського поета, якими нагородив Бог свою Росію, і так піднесено палко тріпоче молоде серце юнака, як не буває і під полудневим небом.

Незабаром Тентетников призвичаївся до служби, та тільки вона стала у нього не першою справою і метою, як він гадав було напочатку, а чимсь другорядним. Вона правила йому за розподіл часу, змусивши його більше дорожити хвилинами, що зосталися. Дядько, дійсний статський радник, уже починав було думати, що з племінника будуть люди, як раптом племінник усе зіпсував. Серед друзів Андрія Івановича, яких у нього було досить, трапилось два чоловіки, які були те, що називається скривджені люди. Це були ті неспокійно-дивні характери, які не можуть зносити байдуже не те що несправедливостей, але навіть і всього того, що здається на їх погляд несправедливістю. Добрі в основі, але безладні самі в своїх вчинках, вимагаючи до себе поблажливості й водночас сповнені нетерпимості до інших, вони вплинули на нього сильно і палкою мовою, і способом благородного гніву проти суспільства, розбудивши в ньому нерви і дух дражливості, і змусили помічати всі ті дрібниці, на які він раніше і не думав звертати уваги. Федір Федорович Лєніцин, начальник одного з відділів, що містилися в пишних залах, раптом йому не сподобався. Він почав відшукувати в ньому безліч вад. Йому здалося, що Лєніцин в розмовах з вищими весь перетворювався в якийсь нудний цукор і — в оцет, коли звертався до нього підлеглий; що нібито, за прикладом усіх дрібних людей, брав він на замітку тих, хто не приходив до нього з привітанням на свята, мстився тим, чиї імена не значились у швейцара на листі; і внаслідок цього він відчув до нього огиду нервову. Якийсь злий дух штовхав його зробити щось неприємне Федору Федоровичу. Він на те наривався з якоюсь особливою насолодою і в тому мав успіх. Раз поговорив він з ним так гостро, що йому заявлено було начальством — або просити вибачення, або йти у відставку. Він подав у відставку. Дядько, дійсний статський радник, приїхав до нього переляканий і з благанням:

— Ради самого Христа! зглянься, Андрію Івановичу! що це ти робиш? Залишити так вигідно початий кар’єр через те тільки, що трапився не такий, який хочеться, начальник! Зглянься! Що ти? що ти? Та коли на це зважати, то й на службі ніхто не залишився б. Схаменися, відкинь гордість, самолюбство, поїдь і порозумійся з ним!

— Не в тому річ, дядечку, — сказав племінник. — Мені не важко попросити у нього вибачення. Я винен: він начальник і так не