Сергій Вікторович Жадан - Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів

— наші продажні 60-ті,

дарма що в голові по тому

суцільна педерастія і соціал-демократія.

Нас вела за собою любов,

любов виривала нам наші гланди,

як виривають слухавки з вуличних телефонів.

Поезія пишеться горлом,

але це горло безнадійно застуджене».

За всіма законами літератури,

за всіма умовами підписаних ними контрактів

вони справді боролися за свободу,

а свобода, як відомо, вимагає,

щоби за неї час від часу боролись —

в окопах, лісах

і на сторінках незалежної преси.

Говорячи тут про поезію,

пом’янімо всіх тих, хто залишився

на вуличках і пляжах старих добрих 60-х,

всіх тих, хто не пройшов до кінця курс реабілітації

і над ким дотепер пропливають хмари,

що своєю структурою нагадують американські верлібри;

пом’янімо їх, оскільки те, що ви називаєте часом,

нагадує звичайну бойню,

де кишки випускаються просто тому,

що це має робитися саме тут;

і виживають після цього

хіба що продажні поети,

з легенями — розірваними

від любові.

Сербо-хорватська

Юна сербка переходить вулицю

і, оминаючи осінній базар із розвішаним крамом,

помічає, що цієї осені багато золота

в хустках і городині —

он його скільки в теплій цибулі;

багато світла в ресторанах,

де на стінах висять

портрети цісаря.

Тепло цієї осені воно торкається і тебе,

і ця юна жінка щось шукає у своєму наплічнику,

викладає на стіл то слухавку, то олівці;

буде тобі зима,

будуть тобі сновидіння,

але небо щоосені важчає

і хитрий диявол

хапає собі грішників,

мов жирні фініки

з кольорових упаковок.

Терпкі слов’янські синтагми;

вона розповідає, як купувала конверти

в тютюновій лавці,

як зайшла до підземки

і голуби, злітаючи, бились об неї, наче об дощ;

за її розповіддю ніхто не зауважує,

як заходить сонце,

зауважують тільки, що її вилиці

дещо темнішають.

Спробуй зараз пояснити їй,

що ці осінні годинники,

якщо їх вчасно не зібрати,

просто перестигають і бризкають

на одяг і на долоні соком,

на який потім злітаються оси

і пробивають жалами твою шкіру

аж до самого серця.

Прибиральниці коридорів

Повільно шкребуть підлогу, мов палубу,

старі прибиральниці коридорів;

чуєш, про щось перешіптуються на сходах,

проходять боязко біля стін,

довгими гаками виловлюють із води

водяних щурів і гіркі сновидіння.

Кімнати довкола переповнені сутінками,

як крейсери вугіллям;

прибиральниці коридорів

вишкрібають луску гострими ножами,

заганяють циганські голки в ранкове сонце;

добігає кінця осінь

і небеса такі темні, мовби хтось поскидав до купи

відрубані курячі голови

і чорні троянди.

Коли відмивають всю кров,

збираються на вокзалах, п’ють підігріте вино

і говорять про те,

що риби сьогодні блукають у Дунаї,

не можуть виплисти на мілке

без нічних ліхтарів

з кораблів,

без голосів із берега,

без отворів і тунелів

у чортовій кризі.

Польський рок

Засинаючи, вона пригадала ріку —

десь в улоговинах сну, де вона забувала його обличчя,

охолоджене річище світилося з середини бронзою,

хоч сніг засипав течію;

потому з туману виповзали старі повоєнні локомотиви

і виходили робітники в синіх джинсових комбінезонах.

Ми опинилися по різні боки зими,

і дикторський голос, пійманий у випадковому таксі,

ще нагадає тобі

вісімдесяті роки і радіо,

наповнене польським роком;

рок-н-рол, який слухали механіки в залізничних депо,

рок-н-рол, який перелітав через Карпати,

просочуючись крізь повітря де-небудь на Рава-Руській;

наша країна не настільки велика, щоби в ній розминутись,

наше повітря не таке безкінечне,

щоби слухати різну музику.

Я думаю, що якби існував прямий зв’язок із Богом,

він би здійснювався саме за допомогою

цих теплих коричневих конвертів

з платівками польського року,

з тонкими подряпинами від божих нігтів

на чорних полях;

можеш побачити його вінілову шкіру,

можеш відчути його полуничну кров,

змиваючи пил і

протираючи доріжки

губкою з оцтом.

Сполохані вітром птахи,

заспокоївшись, займають свої місця

в проміжках поміж ударами її серця,

не знаючи, що вона бачить у своєму сні,

про кого вона забуває посеред сухого річища;