Сергій Вікторович Жадан - Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів

class="stanza">

Ось робітники, які роблять

ремонт у порожньому будинку,

 здирають шпалери і знаходять

під ними старі газети, в яких

написано все про їхні смерті,

про їхні майбутні нещастя, це

продавці повітря говорять тобі —

не зазирай, ніколи не зазирай

в порожні очі своєї совісті,

не торкайся цих тихих нерухомих

озер, під цією в’язкою поверхнею

стоять вони всі — всі, хто має

пройти твоїм життям, щоби

залишити в ньому місце для тебе.

Країною блукають мовчазні

продавці повітря, об’єднані дивними

знаннями, труться біля кас і

зелених парків, сидять у теплих

барах навколо стадіону,

намагаються тобі пояснити —

що твого повітря тобі відпущено

саме стільки, скільки потрібно

для дихання, того повітря, яке ти

надбав, стане якраз на решту

твого життя,

все починається тобою,

все тобою закінчується,

і цієї ночі,

і кожної іншої ночі,

немає нікого крім тебе і тих,

хто знаходиться з іншого боку,

і можеш почути крізь сон,

як відлунюють їхні кроки,

як лунають їхні голоси,

як б’ються їхні серця,

як вони зупиняються.

Історія культури початку століття

(2003)

Жити значить померти

Я не знав, де живуть її друзі, де живе її мама, де живуть її коханці. Повернувшись додому, я написав кілька любовних віршів.

Чарльз Буковськи

Історія культури

початку століття

Ти відпишеш іще сьогодні, торкаючись теплих літер,

перебираючи їх у темряві, плутаючи приголосні з голосними,

як друкарка в старій варшавській конторі.

Важкі стільники письма

вже тьмяніють тим золотом, із якого сотається мова.

Пиши, лише не спиняйся,

продруковуй ці білі пустоти, протоптуй німий чорнотроп.

Ніхто не повернеться з довгих нічних блукань,

і забуті всіма слимаки помиратимуть в мокрій траві.

В білих снігах, ніби в серветках, лежить Центральна Європа.

Я завжди вірив лінивій циганській пластичності,

бо не кожному випадає цей затяганий шеляг.

Якби ти подивилася в їхні паспорти,

що пахнуть гірчицею і шафраном,

якби ти почула їхні розбиті акордеони,

що відгонять шкірою і арабськими спеціями —

вони говорять, що коли ти ідеш — куди б ти не їхала —

ти лише віддаляєшся і ніколи не будеш ближче, ніж є;

коли мовкне спів старих грамофонів,

з них витікає мастило,

наче томат із пробитих бляшанок

з-під супу.

Не за цими дверима, не в пропалених сонцем містах

розривається кожного ранку натруджене серце епохи.

Час і справді проходить, але він проходить так близько, що ти,

придивившись, уже розрізняєш його обважнілі волокна,

і повторюєш пошепки почуті від нього речення,

наче хочеш, щоб потім, колись, упізнавши

твій голос, можна було сказати —

так поставала епоха,

так вона розверталась — важко, як бомбовоз,

залишаючи згаслі планети і перевантажені комутатори,

розганяючи з плавнів диких качок,

які, розлітаючись, перекрикують

вантажників,

бога,

баржі.

Вибираючи курс навчання, поміж інших речей

ти би мала дізнатись —

насправді культура початку століття

вже відтиснулась венами на твоїй повільній руці,

закорінилася в зламах твого цупкого волосся,

перехопленого недбало на вітрі,

розвіяного над пальцями,

ніби струмені теплої води над рукомийником,

ніби глиняні кольорові намиста над горнятами і попільницями,

ніби довге осіннє небо

над кукурудзяним полем.

Продажні поети 60-х

Продажні поети 60-х мали б тішитись,

що все закінчилося так успішно;

адже скільки було небезпек,

а бач — вижили, повернули кредити,

хіба що бойові рани

нитимуть під час циклонів,

ніби під час місячних.

Продажні поети 60-х возять за собою

великі валізи із жовтої штучної шкіри;

зупиняючись у готелях,

вони притримують слухавку плечем, наче скрипку,

а на їхніх валізах рясніють рекламні наклейки.

В’єтконг, дівчинко, це і є наше колективне підсвідоме.

Що тобі до мене? — легко викинеш м’яту візитку.

Однією візою в паспорті більше,

однією менше.

Коли-небудь на засніженому летовищі

комусь із них пригадаються всі їхні лекції,

берлінське радіо і мости через Віслу.

«Добре, — подумає він, — добре,

то були незлі часи