Влада Клімова - Незабудка, Влада Клімова

– Тренере, тут до Вас прийшли! – покликала мене дама кілограмів за сто, добра й гарна жінка, тільки страшенно любить тістечка з кремом та все, що солодке...

Я зіскочила на підлогу й побачила двох кремезних чоловіків, котрі взагалі не повинні були заходити туди, де дівчата намагаються схуднути й серйозно сказала:

– Слухаю, панове? Тільки дуже прошу: на вихід. Тут жіноча царина.

– Ого! З цією мороки буде через край, – прошепотіли один одному, та я цього не почула. – Вибачайте, тренере. Ми не знали. Хотіли записатись!

– Це добре, хлопці. Але за статтю вам треба до сусідньої зали, – почувалась господинею ситуації я.

– Звісно. Та я б і дружину записав підкачатись. До якої години Ви працюєте? Вона підійде, щоб оформитись? – один з бугаїв був сама ввічливість. Інтуїтивно я глянула на його руки, але обручки він зроду не носив. Та байдуже!

– Все, як вказано на вході, до двадцять другої, – знизала плечима я й зрозуміла, що читають ці хлопці погано.

– Дякуємо! Як у Вас тут гарно. Я ще й коханку запишу! – розсміявся інший.

Дивні відвідувачі не пішли на чоловічу половину центру, а попрямували відразу до авто. Тільки тоді в мене на душі стало якось дуже тривожно.

До нашого тихого життя підкралась ще одна неприємність. У мого коханого підходив строк планового обстеження і йому конче потрібно було їхати додому, в Харків. Це звичайно безмежна дикість, але люди з інвалідністю повинні час від часу показуватись медикам, щоб підтвердити, що ні ноги, ні руки, а в випадку Дімки – легеня й селезінка, у них не відросли. Страшенно не хотілося розлучатись та він поїхав, а ми з малечею залишились сумувати й згадали часи, коли були двома самостійними леді.

Пам’ятаємо, як моя дівчинка поверталась додому самостійно та ще й з покупками. Але після історії з «наркобароном» я підсвідомо не відпускала Ладу від себе ні на крок. Осінні дні ставали все коротшими й темнішими. Я навіть хотіла перейти на пів ставки, але директорка центру дозволила мені залишати дівчат на чоловічого тренера та йти додому раніше. Інколи я забирала малечу до фітнес-центру й вона сиділа у нас в підсобці та малювала, або гралася в телефоні. Димок телефонував по кілька разів на день, щоб дізнатися все про наше життя, бо страшенно сумував.

– Дівчатка мої маленькі! Не можу дочекатись, коли вас знову обійму, я тут зовсім один, так наче в минуле повернувся. Навіть страшно, – зізнавався мій безстрашний капітан і я йому вірила, бо відчувала те ж саме.

Розділ 7. Незабудка на зв’язку

Якось, після закінчення зміни в фітнес-центрі ми з Ладочкою підійшли до свого під’їзду. Я вже дістала ключ, щоб відчинити домофонні двері, але не встигла. Почула шурхіт, пронизливий крик Лади й удар по голові, а далі все обійняв морок.

До тями прийшла в якомусь сараї, на старому ліжку, та Лади поруч не було. Мої треновані руки затекли, зв’язані позаду грубою мотузкою чи канатом. Скоріше за все настала ніч, бо в приміщенні нічогісінько не видно. Слава Богу, пам’ять мені не відбили і я згадала все, як було. Тихенько покликала свою малечу, але ніхто не відповів. Дуже кричати я не стала, адже руки зв’язані так, що оборонятись я не зможу. Тому прийняла рішення: спочатку звільнитись, а вже потім допитуватись: де моя дитина? Зараза-канат був міцним й рухи болючі, та вибору я не мала, а ще мотузка потихеньку піддавалась розтягуванню.

Я робила це довго й настирливо, як тренували. Часу в мене було вдосталь, аж до ранку і я звільнила скривавлені зап’ястя. Та це була лише шкіра, а там десь в мороці сховали від мене найдорожче – мою дитинку. І за неї я, звісно, буду гризти зубами, аж доки життя не віддам.

Трохи покрутила кистями рук, щоб зрозуміти: на що здатна, але тут почулися кроки. Я сховала їх за спиною та вдала, що сплю. Оте мурло, котре приїздило до фітнес-центру вкрутило лампочку над головою і з’явилося хоч якесь світло.

Тварюка виявилась помічником Мусієнка, але про це я дізнаюсь пізніше. На тепер він ткнув в мене кулаком і спитав:

– Здохла сука чи що?

Я відкрила очі:

– Хто ви? Де я і що з моєю дитиною? – зробила я переляканий вигляд, а сама просто марила кинутись йому на шию та скрутити її.

– І чого у вас бабів завжди стільки дурних запитань? Треба буде – скажу, а поки лежи й не гавкай, – зверхньо відповів він.

– Де моя дочка? – не дуже прислухалась я до його повчань.

– Де треба. А от де твій паскудний охоронець, що розвалив моєму шефові налагоджений бізнес? Оце питання. Як бачиш: не такий він уже й крутий, коли ти тут з нами, а його немає, – намагався вивести мене з рівноваги виродок. Але своїми вихваляннями лише дав мені зрозуміти: що й до чого?

– Де моя донька? – повторювала я, наче заклинило.

– Ти тупа курко! Навіть запитати нормально не вмієш, – демонструвало високий інтелект бурмило, а я була на грані. Зрозуміло, що треба більше дізнатись: про кількість оцих тварин та де тримають Ладу, а вже потім його вбивати. А рученьки так і чесались!

– Може я й дурна, але ж дівчинку хочу побачити, а потім будемо домовлятись. Вам же він потрібен, а не ми, – показала трішки свого інтелекту я й мурло миттю здивувалось:

– Ти диви! А не така вже й дурна курка... Ти що ж своє життя на його проміняєш?

– Та запросто! Ми навіть не одружені. Прибився в столиці пожити, а ви мені дитину поверніть і я здам вам хоч папу римського, – запевнила я тварину.

– Ану зажди, курко. Алло! Шефе, ця дурепа каже, що віддасть нам свого хахаля, тільки б її з малою звільнили. Що? Ах так? Ну, добре...

Я не чула відповідей Мусієнка, але очі в цього гада стали хижими й він хотів накинутись на мене, тому чекати було вже нікуди! Я миттю плигнула на нього, обкрутила канат навколо товстої шиї й щосили смикнула та ще вдарила ногою в пах. Він звалився, завив від болю, але шию не зламав. Здоровенне було падло! Та закінчити я не встигла. Захопившись боротьбою, не відчула позаду іншу тварюку й знову отримала чимось металевим по голові. Здається пістолетом.

Прокинулась я уже на віллі Мусієнка. Моя маленька крихітка сиділа на руках у якоїсь жінки й тихенько плакала. Коли я прийшла до тями Ладочка намагалась вирватися до мене, але та гестапівка міцно тримала її в себе на руках. З моїх губ зірвали скотч і головний тут «пахан» запитав:

– Говорити зі своїм капітаном будеш? Але ж ти його нізащо в світі не здаси...

– Так ви мене питаєте, чи відповідаєте самі? – навіть посміхнулась я. – Ладочко, дитинко, не бійся. Мама поруч. Все буде добре, – скористалась я вільним ротом, щоб заспокоїти свою малечу. А вона притихла й кивнула так, як це завжди робив її тато. Той рух я не сплутаю ні з чим у житті.

– Ти не відповіла мені, Незабудко! – почула я й тепер справді злякалась. Значить у мене більше немає переваги у їхньому незнанні. Хтось розсекретив мою справжню професію, а значить і сутність військового снайпера. Тому живою, скоріше за все, мене звідси не випустять. Та мені треба врятувати доцю, а потім Димок буде носити квіти на мою могилку. Хоча я з радістю народила б йому ще двійко братиків для Ладочки, як вона просила...

Ось що буває, коли операція не продумана до кінця. Але ж тут не пустеля і в цивільному житті немає чіткого поняття «ворога». На вулицях столиці всі завжди такі милі, усміхнені та добрі.

– Давайте телефон, я його викличу, але мені потрібні гарантії для дитини, – відповіла я наркобарону.

– Ти не в тій ситуації, щоб права качати. Ось пущу твою Ладочку по колу серед моїх охоронців і що ти будеш тоді робити? – розсміялась нелюдь.

– З того світу приходимо й мучитиму доки не здохнете. Тому давайте краще домовлятись, – стояла я на своєму.

– Ну на, телефонуй. Не думав я, що ти обереш дитину. Адже таких можна наробити ще цілу купу, а у вас із ним, кажуть, неземне кохання було, – і дав мені телефона.

Мої скалічені канатом руки тут були вже не зв’язані. Бо по периметру кімнати стояло з десяток озброєних баньдюків і ще та тварюка з моєю Ладочкою на руках теж видавалась підготовленою. Я почула слова «кохання було» й від ненависті навіть перед очима смеркло, та я набрала номер Дімки й спокійно сказала:

– Диме, привіт! Незабудка на зв’язку, мене чутно? – тепер він знав, що я в полоні. Так, це був простий умовний код, ще з війни. Він здавався непомітним та мій Димок все зрозумів.

– Так, чутно. Я виїжджаю. Поговоримо на місці. Тримайся та скажи їм, що я сам наберу, – в тон мені, спокійно, відповів Дімка. Це означало, що він на грані та готовий вбити будь-кого.

– Що отак і з’явиться сам, чи з кавалерією? – самовдоволено насміхався Мусієнко й був упевнений, що з цією шушваллю непереможний. Я віддала телефон і знизала плечима:

– Ми з вами все чули одночасно. Не знаю. А зараз можна нам з дитиною в туалет і трішки води? Йому їхати майже п’ятсот кілометрів. Раніше вечора не чекайте...

Відьмі дали команду супроводити нас до ванної кімнати і дозволили обійнятись. Моє дивне дитя не промовило жодного слова, тільки обхопило мене рученятами й трішки тремтіло. Ми повмивались та зробили жіночі справи. Я відчувала у себе на потилиці запечену кров, але зараз це було несуттєво. Головне побачити й почути якнайбільше, щоб визначити подальші дії боротьби.

Розділ 8. Розплата

– Я тебе, капітане, попереджав, – роздивлявся на моніторі підполковник СБУ детальний план маєтку Мусієнка.

– Звідки це у Вас? – не відповів на його репліку Дмитро й теж уважно подивився на схему та нічого путнього там не побачив.

– Дурних питань не став, розвіднику. Звідти, – показав підполковник на стелю й почав по рації збирати групу.

«Біда з цими сучасними технологіями! З супутника видно багато чого, а от як врятувати жінку й маленьку дівчинку з лап бандитів, зовсім не показано. Значить, прийдеться по-старому, на пузі...» подумав Заруба й спитав:

– Як діятимемо не підкажете?

– А що тут підказувати? Швидкий прямий контакт ще ніколи не підводив, – рація зашуміла й голос доповів, що всі готові. У Дмитра аж дух від злості перехопило:

– А нічого, що в мене там дружина й донька? Який прямий контакт? Коли Ви мені завдання давали, я напряму не працював. Навіть чортових нариків не підставляв задарма...

– Ну, все. Відставити психоз! Значить, зайдемо тихо, – згодився підполковник і натягнув броніка та подав іншого Зарубі.

– Та не люблю я в цьому працювати! – відмахнувся Дмитро.

– Це наказ і він не обговорюється. Мені тільки цивільних втрат не вистачало, – командував старший.

– А, я вже тепер цивільний? Весь час забуваю, – начепив бронежилет Заруба та

доповнив: – А зброю «цивільному» дасте?

– Та не чіпляйся до слів. Хоча що з тебе зараз взяти? По хорошому я й до операції тебе не повинен допускати. Так ти ж сам полізеш. Краще вже під нашим наглядом, – розмірковував оперативник, коли всі сідали в спецавто з тонованими вікнами.

Дмитро перевірив пістолет й легко сховав до кобури.

– Пане підполковнику! А що це за супермен з нами їде? – не витримав старший групи. Начальство невдоволено поковзало на сидінні:

– Зацікавлена особа. Очей мені з нього не спускайте. Зрозуміло?

– Та воно-то зрозуміло, тільки чим саме ми їдемо займатися? Мусієнка вдруге брати, чи за «особою» приглядати? – не вгавав опер.

– А мені теж цікаво, пане підполковнику. Ми родину мою будемо визволяти, чи просто Мусієнка візьмемо і все? – не міг заспокоїтися Дмитро.

– Так, заткнулися всі! Я повинен подумати. Дістала мене вже ця сімейка найманців! – розгнівався підполковник.

Хлопці притихли та скоро під’їхали доволі близько до козирних дач над Дніпром. Далі все виглядало, як у красивому бойовику: планове розосередження, радіомовчання й тільки обмін знаками, якими користуються специ під час подібних операцій.

Але коли підполковник обернувся попередити Дмитра, щоб не ліз попереду, того вже й близько не було. Тільки бронежилет мирно валявся на сидінні.

– От зараза! Ну, знав же, що непотрібно було брати. Нехай тільки мені перепаскудить все. Я його посаджу за невиконання наказу, – бідкався керівник завдання, вибираючись в броніку з авто.

– Пане підполковнику, так він же цивільний...

– Старшино, мовчати! Отут сиди, наче миша. Хто буде бігти з тих виродків у цей бік, дозволяю стріляти по ногах, – віддав наказ чоловік та зігнувшись, м’яко пішов у бік маєтку.

– Слухаюсь! – відповів водій і, стандартно, завмер в очікуванні групи.

А Дімка вже, наче тінь, крався своїм звичним безшумним кроком розвідника старим покинутим таємним ходом, під маєтком наркодилера. Про цю споруду він дізнався тоді, коли після прийому доброї пайки оковитої, старий сторож дядя Ваня розв’язав язика. Здавалося у Дмитра просто карма – лазити під землею. Та він не скаржився. Головне визволити кохану й доньку, а як саме, не мало значення.

Скоро капітан дійшов до розгалуження вузького коридору й на мить задумався, та зрозумів, що в кутку тупик й сховок для наркотиків. Тому пішов прямо й благополучно вибрався посеред старої комори. Видно, маєток перебудовували кілька разів, тому зараз ця будівля залишилась поза основною частиною дому, а може так було зроблено спеціально?

Радий, що опинився саме в такому місці, Заруба виглянув у маленьке віконце й побачив відразу кількох озброєних до зубів охоронців. Капітан подумав, що йому б тепер не завадила допомога спеців, але ж вони в своїй амуніції точно нароблять гамору, тому прийдеться знову розраховувати лише на свої сили та вміння. І боєкомплект у нього занадто недостатній та він звісно позичить у тих недолугих, скільки треба.

Дим тихо підкрався до першого ворога й миттю скрутив йому в’язи. Адже наразі капітан був настільки злий та цілеспрямований, що зовсім не думав про відповідальність перед законом. Він просто рятував рідних людей, а ціна його абсолютно не цікавила. Далі капітан дістав свого улюбленого ножика, з яким ніколи не розставався, та назавжди викреслив з життя ще двох охоронців Мусієнка.

Тепер він був уже в основній будівлі, але дівчаток ніде не бачив. Ще рух і ще покійник. Дмитру навіть починали пригадуватись воєнні часи. Аж ось він побачив жінку, що миттю заверещала на весь дім так, наче він різав її на шматки. Це було погано! Позаду Дмитра відразу виросли два бугаї й скрутили. Він міг би поборотись, але ж треба зрозуміти: де його дорогі жінки й тому Заруба прийняв вигляд смиренника.

Переможною ходою бандюки завели «полоненого» у вітальню, де зібрались усі дійові особи: заручники, господар та охоронці, що залишались ще живі.

– Здоров був, Диме! Здається так тебе називає оця лярва й усі «побратими» з пустелі? – посміхнувся Мусієнко, а Дімка очима допитувався в мене без слів: як наші справи? Я дивилась на нього й відповідала: нормально. І Ладочка хотіла б кинутись до тата, але розуміла, що всіх нас тримають погані дядьки й просто мовчала. Бідне дитя було бліде й трусилося всім тілом, але не плакало.

Капітан Заруба не привітався з колишнім роботодавцем, а просто сказав:

– Ось він я. Родину відпусти.

– Та прямо, розбігся з усіх ніг. Ти мене підставив, Диме, і тому ви всі разом перетворитесь на той самий дим. Це я тобі обіцяю.

– Але ж вони тут ні до чого, – намагався торгуватись Дімка.

– Тобто як це: ні до чого? Це твоя радість! Як моя остання партія наркоти. Тому, дорогенький, здохнете ви всі! Ну, хіба що кралю твою по хлопцях прогуляємо. Дуже просили!

Зараз Дмитро смикнувся і в його красивих очах запалав пекельний вогонь:

– Богом клянуся, поріжу на шматки! Краще відпусти їх.

– Та як же ти поріжеш: коли скручений? – встиг розсміятися Мусієнко, але в цей час з усіх вікон полетіло скло й автоматні черги розрізали простір під стелею.

Останнім у вікно заскочив підполковник та майже радісно скомандував:

– Всі на підлогу! Працює державна безпека!

Для остраху хлопці стрельнули ще кілька разів і всі братія, покидавши зброю, вляглася на підлогу. Мусієнко вдавав, що теж намагається покласти важке тіло, а сам нахилився до ноги й дістав невеличкого пістолета. Він встиг націлитись на Ладочку. Я була непоганим снайпером, але ж тепер лише мама й тому миттю кинулась на лінію вогню. Пролунав негучний постріл, я відчула пекучий біль та відключилась...

Я не бачила, як Дмитро вихопив з потаємного кишені улюблений ножичок, що не помітили баньдюки та виконав дану обіцянку. Кілька блискавичних рухів і з основних артерій Мусієнка, у всі боки фонтаном запульсувала кров. Це був один з коронних прийомів професіонала, а капітан був кращим!

Кажуть кровища з того борова, лилася так, що хлопцям з групи довелося потім здавали свою амуніцію в чистку. Наш кривдник лежав на килимі, в калюжу власної крові, а Дмитро склав руки за головою та спокійно здав спецам ніж.

– Трьохсотий! Швидку в Підгірці на Ранкову,10. Шаренко, подивись: що з нею, – командував підполковник в рацію й додав: – Та відпустіть його, він вже все зробив, що хотів.

– Так він же Мусієнка, як те курча вмить обробив. Я ж казав – супермен. Пане підполковнику, де Ви його взяли? Слухай, може до нас підеш? – захоплено дивився на Дімку старший оперативник.

– Відвали, я пенсіонер. Господи, допоможіть їй, будь ласка, – кинувся Дімка до мене і взяв на руки, які миттю вкрились вже моєю кров’ю. – Незабудко, тільки живи...

Військовий фельдшер нахилився до мене й скомандував:

– Так, дай я подивлюсь. Без паніки. Все нормально, наскрізне. Житиме, – покривав з балончика кровоспинним засобом рану він та вколов снодійне, хоча мені до цього було байдуже...

Маленька Лада, що забилася в куточок й мовчки тремтіла, побачила стільки крові, що не забуде ніколи в житті. Та вона кинулась до Дімки й припала з істеричними криками:

– Таточку, що вони з мамою зробили?

Скоро приїхала швидка й мене поклали на ноші. Ладочці вкололи заспокійливе, а Дімка за свою військову біографію бачив багато крові та на собі стільки не пам’ятав. Він тихо сидів у швидкій поруч зі мною і тримав за руку, а іншою обіймав маленьку доньку та наче молився:

– Назабудко моя, все непогано... Живі! Трішки зачепило. Але Бог знову допоміг. Головне – ми разом. Не плач, доню, ти ж дитина військових.

А поки мене везли зашивати, одне гидке земне створіння, по підробному паспорту, вже перетнуло кордон та помандрувало світом, щоб підібгавши хвоста, загубитись десь серед своїх гріхів. Молодший інспектор служби наркоконтролю не встиг збагатитись так, як сподівався й тепер головним його завданням було ніде не потрапити до рук правосуддя. Хоча навряд чи таку шавку оголосять у міжнародний розшук.

ХЕПІЕНД

Туманним ранком я прокинулась у неприємній завжди палаті, але ж інколи ми всі потрапляємо туди. Поруч сидів мій коханий янгол-охоронець Дим і Ладочка крутись біля нього.

Вони обоє були вмиті й причесані, але доволі змарнілі та сумні. Зайшла жінка-лікар. Вона оцінила нашу сімейку, послухала мій пульс, підкрутила крапельницю, а потім сказала:

– Ну, от що люди, новина в мене для вас дивна, але приємна. Ми ніяк не могли зрозуміти: що у пораненої з аналізом крові? При такій втраті всі показники повинні були впасти, а в неї зросли. І тоді стало зрозуміло...

– ...Прошу, мовчіть! – скрикнув мій спокійний до цього розвідник та майже силоміць вивів даму з палати, а повернувся таким, наче за вікном засяяло сонце.

– Димочку, що вона тобі веселого сказала? – ще доволі загальмовано міркувала я.

– Сказала, Ладочко, що наша мама справжнісіньке диво. І буде тобі братик або сестричка! – урочисто відповів Дімка та продовжував сяяти.

Тепер мене пробило на кмітливість і я відчула дежавю. Невже знову Господь пожартував й заклав в мене дитинку під час поранення? Це вже виглядало якось не смішно! Але ж так сказали лікарі. Я ще не зовсім вірила почутому й перепитала:

– Коханий, ти жартуєш чи ні? Господи, якась я в тебе ненормальна...

Здається й до Ладочки дійшло про братика. Вона кинулась в бік мого ліжка та намагалась міцно обійняти, але Дімка її вчасно зловив:

– Тату, відпусти! Мені потрібно домовитися з мамою про братика. Не хочу сестричку... Нащо вона мені? Я хочу братика!

– Сонечко, не кричи. Мама ще трохи слабенька. Тому я відпущу, але поводься тихенько, – пояснив щасливий тато. Лада почула наказ, стала навшпиньки й почала підкрадатись до мого ліжка, наче кошеня на полюванні.

– Тату, я буду дуже тихенько... Ось так, щоб тільки мама почула. Я дуже-дуже хочу братика, – прошепотіла вона і притулилася до моєї подушки.

Наразі мій Димок їй вже не заважав. Він лагідно пестив мою вільну від ліків руку й утопав в моєму погляді божественними зеленими очима, які я покохала раз і назавжди. В них стояли щасливі сльозинки, а відставний капітан розвідників одними вустами шепотів:

– Ти неймовірна, ти прекрасна й незбагненна. Я безмежно кохаю тебе, моя синьоока Незабудко!