Влада Клімова - Незабудка, Влада Клімова

– Ось він я. Родину відпусти.

– Та прямо, розбігся з усіх ніг. Ти мене підставив, Диме, і тому ви всі разом перетворитесь на той самий дим. Це я тобі обіцяю.

– Але ж вони тут ні до чого, – намагався торгуватись Дімка.

– Тобто як це: ні до чого? Це твоя радість! Як моя остання партія наркоти. Тому, дорогенький, здохнете ви всі! Ну, хіба що кралю твою по хлопцях прогуляємо. Дуже просили!

Зараз Дмитро смикнувся і в його красивих очах запалав пекельний вогонь:

– Богом клянуся, поріжу на шматки! Краще відпусти їх.

– Та як же ти поріжеш: коли скручений? – встиг розсміятися Мусієнко, але в цей час з усіх вікон полетіло скло й автоматні черги розрізали простір під стелею.

Останнім у вікно заскочив підполковник та майже радісно скомандував:

– Всі на підлогу! Працює державна безпека!

Для остраху хлопці стрельнули ще кілька разів і всі братія, покидавши зброю, вляглася на підлогу. Мусієнко вдавав, що теж намагається покласти важке тіло, а сам нахилився до ноги й дістав невеличкого пістолета. Він встиг націлитись на Ладочку. Я була непоганим снайпером, але ж тепер лише мама й тому миттю кинулась на лінію вогню. Пролунав негучний постріл, я відчула пекучий біль та відключилась...

Я не бачила, як Дмитро вихопив з потаємного кишені улюблений ножичок, що не помітили баньдюки та виконав дану обіцянку. Кілька блискавичних рухів і з основних артерій Мусієнка, у всі боки фонтаном запульсувала кров. Це був один з коронних прийомів професіонала, а капітан був кращим!

Кажуть кровища з того борова, лилася так, що хлопцям з групи довелося потім здавали свою амуніцію в чистку. Наш кривдник лежав на килимі, в калюжу власної крові, а Дмитро склав руки за головою та спокійно здав спецам ніж.

– Трьохсотий! Швидку в Підгірці на Ранкову,10. Шаренко, подивись: що з нею, – командував підполковник в рацію й додав: – Та відпустіть його, він вже все зробив, що хотів.

– Так він же Мусієнка, як те курча вмить обробив. Я ж казав – супермен. Пане підполковнику, де Ви його взяли? Слухай, може до нас підеш? – захоплено дивився на Дімку старший оперативник.

– Відвали, я пенсіонер. Господи, допоможіть їй, будь ласка, – кинувся Дімка до мене і взяв на руки, які миттю вкрились вже моєю кров’ю. – Незабудко, тільки живи...

Військовий фельдшер нахилився до мене й скомандував:

– Так, дай я подивлюсь. Без паніки. Все нормально, наскрізне. Житиме, – покривав з балончика кровоспинним засобом рану він та вколов снодійне, хоча мені до цього було байдуже...

Маленька Лада, що забилася в куточок й мовчки тремтіла, побачила стільки крові, що не забуде ніколи в житті. Та вона кинулась до Дімки й припала з істеричними криками:

– Таточку, що вони з мамою зробили?

Скоро приїхала швидка й мене поклали на ноші. Ладочці вкололи заспокійливе, а Дімка за свою військову біографію бачив багато крові та на собі стільки не пам’ятав. Він тихо сидів у швидкій поруч зі мною і тримав за руку, а іншою обіймав маленьку доньку та наче молився:

– Назабудко моя, все непогано... Живі! Трішки зачепило. Але Бог знову допоміг. Головне – ми разом. Не плач, доню, ти ж дитина військових.

А поки мене везли зашивати, одне гидке земне створіння, по підробному паспорту, вже перетнуло кордон та помандрувало світом, щоб підібгавши хвоста, загубитись десь серед своїх гріхів. Молодший інспектор служби наркоконтролю не встиг збагатитись так, як сподівався й тепер головним його завданням було ніде не потрапити до рук правосуддя. Хоча навряд чи таку шавку оголосять у міжнародний розшук.

ХЕПІЕНД

Туманним ранком я прокинулась у неприємній завжди палаті, але ж інколи ми всі потрапляємо туди. Поруч сидів мій коханий янгол-охоронець Дим і Ладочка крутись біля нього.

Вони обоє були вмиті й причесані, але доволі змарнілі та сумні. Зайшла жінка-лікар. Вона оцінила нашу сімейку, послухала мій пульс, підкрутила крапельницю, а потім сказала:

– Ну, от що люди, новина в мене для вас дивна, але приємна. Ми ніяк не могли зрозуміти: що у пораненої з аналізом крові? При такій втраті всі показники повинні були впасти, а в неї зросли. І тоді стало зрозуміло...

– ...Прошу, мовчіть! – скрикнув мій спокійний до цього розвідник та майже силоміць вивів даму з палати, а повернувся таким, наче за вікном засяяло сонце.

– Димочку, що вона тобі веселого сказала? – ще доволі загальмовано міркувала я.

– Сказала, Ладочко, що наша мама справжнісіньке диво. І буде тобі братик або сестричка! – урочисто відповів Дімка та продовжував сяяти.

Тепер мене пробило на кмітливість і я відчула дежавю. Невже знову Господь пожартував й заклав в мене дитинку під час поранення? Це вже виглядало якось не смішно! Але ж так сказали лікарі. Я ще не зовсім вірила почутому й перепитала:

– Коханий, ти жартуєш чи ні? Господи, якась я в тебе ненормальна...

Здається й до Ладочки дійшло про братика. Вона кинулась в бік мого ліжка та намагалась міцно обійняти, але Дімка її вчасно зловив:

– Тату, відпусти! Мені потрібно домовитися з мамою про братика. Не хочу сестричку... Нащо вона мені? Я хочу братика!

– Сонечко, не кричи. Мама ще трохи слабенька. Тому я відпущу, але поводься тихенько, – пояснив щасливий тато. Лада почула наказ, стала навшпиньки й почала підкрадатись до мого ліжка, наче кошеня на полюванні.

– Тату, я буду дуже тихенько... Ось так, щоб тільки мама почула. Я дуже-дуже хочу братика, – прошепотіла вона і притулилася до моєї подушки.

Наразі мій Димок їй вже не заважав. Він лагідно пестив мою вільну від ліків руку й утопав в моєму погляді божественними зеленими очима, які я покохала раз і назавжди. В них стояли щасливі сльозинки, а відставний капітан розвідників одними вустами шепотів:

– Ти неймовірна, ти прекрасна й незбагненна. Я безмежно кохаю тебе, моя синьоока Незабудко!