Влада Клімова - Незабудка, Влада Клімова

Ми потонули в шаленій пристрасті, як тоді, коли серед пісків він сказав мені: «Будь моєю назавжди». Тільки там нас кожної миті могли вбити, а зараз в затишному ліжку, котре стільки Його чекало – я була найщасливіша на землі!

Ми втрачали розум і були наче п’яні одне від одного та божевільної насолоди, що розтікається й переповнює обох воскреслим Коханням... Господи! Хіба ж я знала сьогодні зранку, коли вставала на світанку з холодної постелі, що ввечері так поталанить на звичайне жіноче щастя?

Здається я трохи розійшлася у своїх шалених бажаннях та почула легкий стогін, не схожий на пристрасть і серцем відчула його біль:

– Вибач, Димочку, що не так? Де болить?

– Та все в порядку. Ну, що ти зробиш? Воно ж все-таки інвалід, – пожартував він. – Прошу, не звертай уваги...

Але мені вже перехотілося кохання:

– Ні! Скажи. Я ж не відчеплюсь.

– Все добре. Просто зайве з мене трохи повикидали, от порожнеча й бринить...

– Що повикидали? – здивувалась я так, наче не була сама поранена колись. Але з мене подіставали стороннє залізяччя та й позашивали. Снаряд тоді впав далеченько й нічого особливого в мені не пошкодив, хіба дівочу гордість та красу зачепив. А зараз я навіть не уявляла: про що він говорить.

– Димочку, молю, поясни. Я не розумію, – і Дімка пояснив:

– Той дід трішки неправильно все зашив, поступово розвилася гангрена. Та мене, як стару сукню, вчасно в Штатах «перелицювали». Викинули селезінку й одну легеню. Їм тоді більше всіх дісталось. Але ж без цього можна нормально жити. Серце, що тебе кохає мені залишили і цьому я страшенно радий. Вибач, я тебе на чомусь дуже цікавому зупинив, – пожартував мій коханий, а мені від почутого було не до жартів. – Незабудко, чого ти мовчиш? Все нормально! Я хочу твого кохання...

– Рідний ти мій! Де ми так Бога прогнівили? Чому все це з нами? – запанікувала я.

– Натко, зараз його не гніви! Ми живі й дуже щасливі. Хіба цього замало? Звідки в тобі така дивна слабкість? Ти ж раніше була наче сталь, – намагався розбурхати мою волю Дим.

– Сталь була до нашого кохання, – тяжко зітхнула я й пригорнулася до його плеча:

– Давай спати. Я сьогодні дуже втомилася від усіх радощів та переживань. А ще боялась: як Лада прийме тебе. Та дивлячись на вас здається, наче весь час були разом.

– Тобто, це все? Незабудочко, так не годиться. А закінчити справу, що розпочали? – намагався загравати мій Дим.

– Не хочу. Старенька стала твоя Незабудка. На добраніч! Ти просто мені приснись, – поцілувала я моє скалічене кохання й пригорнулась всім тілом щаслива та одночасно нещасна від того, що наразі дізналась. А потім заплющила очі й страшенно боялась, що вранці знову прокинусь одна в холодному ліжку. Це тепер здавалося найстрашнішим.

Розділ 4. Хто це до тебе поселився

Я прокинулась і побачила, як за вікном вставало сонце. А ще відчула тепло Його руки у себе під щокою і всередині заплескалась гаряча хвиля щастя... Він зі мною! Мій Димок поруч і не зник, як колись. Я обвила його руками й мовчки ніжилась на плечі, що не постраждало. Завжди буду спати по праву руку. По-перше, так заведено у людей, що знаходяться в шлюбі. Та власне мені байдуже, тільки б у нього нічого не боліло – це головне. Адже я пам’ятала все, що почула. Та інформація не йшла з голови, а серце щеміло, наче його різали ножем.

– Привіт! Боже, який красивий подарунок прийшов зі снів й залишився зі мною, – потонула я в його погляді, щоб приглушити той біль.

– Доброго ранку, Незабудочко! Ти така красива, коли спиш, – посміхався Дімка своєю неймовірно щирою посмішкою.

– Ти дивився, як я сплю?

– Я милувався, як ти спиш. Як багато я втратив, не милуючись твоєю красою... Тепер буду наздоганяти, – пообіцяв мені Дим.

– А чому ти не спав? Щось боліло? – не витримала я.

– Натко, перестань! Я ображусь. Ну, хіба ж я зовсім нікчемний? Просто звик мало спати, – знітився він.

– ... Мамочко-мамо! Тато у нас залишився й не зник! – з радісними криками забігла до нас Лада. Вона волокла за собою улюбленого величезного зайця за рожеве вухо та забралась відразу на обох. Потім подумала й обрала для найщиріших обіймів тата. Дімка пригортав її до себе обома руками, а малеча чіплялась йому за шию й шепотіла:

– Таточку! Я так скучила за ніч. Боялась, що ти знову від нас кудись підеш...

Цю сцену я вже не змогла нормально пережити. Куди поділась та «стальна Незабудка» - хто її знає? Я знову витирала сльози й не хотіла зупинятись. А схвильований та щасливий Дим вдихав тепло маленької дочки й, від насолоди, просто заплющив очі.

– Мамо, а можна я сьогодні не піду в садочок? Хочу бути з татом! Я тиждень сама весь посуд митиму, тільки дозволь нам удвох погуляти. Я ж учора ще стільки йому не показала! Ну, мамо...

– Господи, де ви такі рідні взялись? Добре, маленька. Не треба тиждень посуд мити. У нас тепер велика родина й ми з усім справимося разом, – дозволила я, бо ніколи раніше не пам’ятала Ладу настільки доброю та трішки хитруватою.

Ось що робить з жінками щастя й коханий чоловік. Вони стають слабкими та перебірливими. «Нехай так буде завжди!» - думала я й не хотіла вибиратись з ліжка від них. Але ж треба було готувати для нашої прекрасної родини сніданок.

Вірите, зі мною щось таке робилося, наче це вже була й не я взагалі. А якась інша домашня, наповнена теплом і ніжністю жінка. З того часу, як Він учора покликав мене на вулиці – кудись поділась каменюка, що висіла раніше на душі. Зараз там плескалось млосне хвилювання так, наче я наковталась якихось невідомих пігулок і від задоволення мене навіть хитало туди-сюди...

Під час сніданку Лада знову пищала, наче різана й заливалась гучним незнайомим раніше сміхом. Так, ніби дитина тримала у собі цю веселу дівчинку, з надією, що колись зможе подарувати її татові. Моя спокійна та врівноважена до вчора малеча кожні п’ять хвилин зривалась з місця, бігала обійматись з Дімкою та приносила йому всілякі дрібнички. А я не могла її зупиняти, бо хотіла робити те ж саме.

Правда розуміла, що трішки старша від дочки й повинна з усіх сил триматись! Я залишила їх вдома захлинатися щастям, а себе все ж змусила піти на роботу. Але по дорозі до фітнес-центру мене наздогнала Ніна Іванівна.

– Наталіє, зажди! Я вчора не встигла запитати: а хто це такий до тебе поселився? – діловито поцікавилася бабця.

Знаєте, що хочеться зробити у такому випадку, особисто мені? Відповідаю: взяти трішки сміття зі сміттєвого бака та й висипати «цікавій» жінці на голову. Ну, питається: навіщо воно тобі? Хто куди поселився та в кого переночував?

Та я посміхнулася своїм думкам і сказала:

– Це справжній тато моєї Лади та мій коханий чоловік.

– А він що сидів? Так на зека якось не схожий? – розмірковувала Ніна Іванівна.

– Ні! – тепер не витримала я й щиро розсміялася. – Він військовий та недавно повернувся після виконання завдання.

– Ага! Ось у чому справа? Не знала я, що до нашого двору занесе молодого гусара! Тоді нехай свій броньовик ставить де захоче, наші потерплять трохи. Адже він ненадовго приїхав, так?

Це зараз жінка питала мене, без слів, чи скоро закінчиться відрядження у мого «гусара» й він знову повернеться до законної сім’ї? Мені було навіть шкода її розчаровувати, але я впевнено сказала:

– Боюсь, Ніно Іванівно, що Ви неправильно зрозуміли. Мій чоловік повернувся до нас назавжди. У нього, окрім мене й Лади, немає нікого в світі. Тому тепер – це Ваш новий сусід.

А сама подумала: «От чому люди все бачать так поверхнево? Наприклад, я для цієї жінки завжди була лише матір’ю-одиначкою. Вона зовсім не уявляє, як добре я вмію стріляти та маю в квартирі сейф, з бойовим нагородним пістолетом...»

– Неочікувано якось, Наталю. Але все одно: вітаю! – розчаровано сказала мені цікава сусідка.

– Ніно Іванівно, наразі це всі запитання? Чи я ще чимось можу Вам допомогти? – добивала я жіночку.

– Ні-ні! Це все, можеш іти, – відпустив мене «генерал» нашого двору.

Працювалось мені сьогодні теж залюбки! Я ганяла товстушок до сьомого поту й розповідала різні байки про те, як красива жінка повинна виглядати. А група з подивом слідкувала за моїм дивним настроєм та намагалась трішки «сачкувати». Так, наче ті скинуті кілограми й вузькі талії потрібні були не їм, а мені.

Кілька разів я телефонувала моїй неймовірно дорогій родині, а вони мені доповідали, що вже привезли з овочевого ринку купу добра та зробили покупки в супермаркеті. Як належить дитині військових, з командирською жилкою в крові, наша доця організувала з татом не тільки обід, а й достойну вечерю. Солодка парочка звільнила мене сьогодні від стояння біля плити та з кожною прожитою хвилиною здавалося, що більше немає чого бажати. До наших сердець прийшла нагорода за всі ті муки, що ми пережили в чеканні.

Тепер для нашої повної родини настала вже друга щаслива ніч. Ми вклали Ладочку спати та пішли в душ. Довго цілували одне одному сині шрами, хоч сьогодні вони були вже не такі й страшні. Мій Димок поступово звикав до нової ролі – коханого чоловіка. Прямо в душовій кабіні він нагадав мені, як інколи ми це робили серед пустелі, теж у душовій. Тільки там вона була загальновживана й тісна, а зараз в нашому прекрасному поєдинку не було переможених. Зморені ми занурились в обійми, але Димок спати мабуть не хотів:

– Наточко, а тобі трутень в домі ще не набрид? Я хочу якоїсь роботи. Ти ж розумна, запропонуй щось мені.

– Дімо, але ж ти у нас лише кілька днів! Відпочинь, – пестила я своє щастя.

– А хіба цього мало? Будь ласка, вигадай щось для мене. Я ж тут у вас нічого не знаю. Хоч охоронцем до супермаркету мене влаштуй! – я розсміялась і пообіцяла подумати над його проханням.

Через кілька днів рішення з’явилось зовсім несподівано. Тренер чоловічої групи прийшов до нашої зали за кавою й тихо матюкався останніми словами. Жалівся, що прийняв клієнта, котрого хочеться не оздоровлювати, а зламати навпіл.

– Чого це ти до чоловіка в’ївся? – спитала я у Сармата. Так ми кликали тренера чоловіків.

– Та який з нього чоловік? Це ж Мусієнко! – обурювався колишній спортсмен.

– А хто це такий? – не розуміла я його злість.

– Барига з Підгірців. Ти що не знаєш? – здивувався він.

– Сармате, та навіщо вони мені? В мене є коханий! – гордо задрала я голівку.

– Добре тобі. А це мурло мене кликало до себе в охоронці, прикинь? – відверто гнівався Сармат.

– Йому потрібен охоронець? – миттю зацікавилась я.

– Та в нього їх ціла зграя. Хіба що вбили когось. Мені воно навіщо здалося, тут роботи вистачає, – знизав плечима чоловічий тренер.

– А він уже пішов чи ще тут? Сармате, як мені з ним поговорити? – роздухарилась я не на жарт.

– Ти що збираєшся до нього найнятись? Знаєш, там такі безмозкі бугаї, що я б не рекомендував... – доброзичливо заперечив чоловік.

– Та ні! Куди мені в охоронці? – прикинулась біленькою овечкою я. – Для чоловіка хочу спитати. Він роботу шукає.

– А що він у тебе з оцих? – надув мускулатуру Сармат. – Ну тоді пішли. Воно тут ще душ приймає. А потім за ним машина прийде.

– Клас! Значить встигаємо, – зраділа я майбутньому роботодавцю мого Димка.

Тихо присіла на одному з велотренажерів та чекала поки повз пройшов товстий високий дядько. Сармат зробив мені знак: «Мов лови те, що шукала!»

– Вибачте, будь ласка! Можна Вас на хвилинку затримати? – лагідно спитала я в того Мусієнка. А він оцінив те, що бачить й гидко розсміявся:

– Ну такій статурі я завжди радий! Говори...

Від подібної поведінки дядька віддавати свого Димочка до нього в охоронці мені миттю перехотілося, але ж коханий біля плити все більше втрачав розум. Нехай спробує. У нас в житті бувало й не таке.

– Дякую. Розумієте, мій чоловік шукає роботу. Він колишній військовий і має гарну підготовку. А я чула, що Вам потрібен охоронець, – закліпала я довгими віями перед ним.

– То ти ще й заміжня, красуне? Оце шкода! Добре, на тобі візитівку й нехай твій воїн мені зателефонує. Подивимось на його «підготовку». Хлопче, чого стоїш? Двері мені відчинив!

Наразі це було звернення до Сармата. Той знову тихенько матюкнувся й відхилив двері перед цим «клієнтом». А я скривилась, наче напилася оцту та й Сармат кислоти долив:

– Ой вляпалася ти, Натко, по саме нікуди! Ну, якщо дуже треба, то дивись.

Розділ 5. Дозвольте приступити

На сьогодні заняття скінчилися й ми з чоловічим тренером замкнули центр до завтра. Надворі вже було зовсім темно, хоча люди шмигали туди-сюди у своїх справах. Раптом якась тінь виросла переді мною й запитала:

– Девушка, время не падскажите? – я лише встигла дістати телефон, як темна особа спробувала вхопити мене за плечі.

Та стандартний захисний рух, з переворотом, і «гість столиці» вже лежить на землі й виє від болю. Сармат миттю опинився поруч, бо перед від’їздом додому він вирішив покурити біля авто. Ніяк не кине наш спортивний тренер це негарне заняття.

– Ти де таке дурне взялося? Це ж Позняки, у нас тут кожна жінка-кішка! Хоча звідки тобі про комікси знати? Прибити, чи так відповзеш у свою діру? – став він коліном на спину дурного нападника.

– Все, ухажу. Пусти! – почули ми відповідь та відпустили, навіть не навалявши, заради гостинності.

– Натко, а чого це твій «охоронець» не зустрічає? Бачиш, яке тут шастає? – обурився Сармат.

– Ігоре, я тебе прошу! Чи ж я сама не справлюсь? Але все одно дякую й до завтра, – попрощалась я з колегою, а на душі стало ще гидше. Оце відправлю свого Димочка охороняти того противного дядька, щоб всяке до нього чіплялось. Але ж ми давно обрали професію: охороняти й захищати.

На поверсі, ще від ліфта, знову було чутно веселі крики тата й доньки, та баба Ніна більше не приходила перевиховувати сусідів і потихеньку звикала до щастя за стіною. Про те, що мій «гість» зовсім не гість та нікуди не поїде, вона вже дізналася й змирилась з неминучим.

– Привіт, мої хороші, – вловила я Ладочку двома руками й підняла над собою та відразу почула, як заболіла рука після вуличної зустрічі. Адже не кожного дня я застосовую колишні навички. Треба буде трішки підкачати руки, бо тренувати товстух – то все одно, що на канапі валятися й це нікуди не годиться!

Моя домогосподарочка-Дімка теж обійняв нас обох та поскаржився:

– Мамо, чого ти так довго? Ми вже гріли-гріли ту вечерю, а потім кіно дивитись почали.

– Та вийшло трохи затриматись. Ось дивись, що я тобі піймала. Правда, ніколи не знаєш наперед: добре там, чи погано? Але хлопець з чоловічого залу підкинув клієнта, якого ти хотів. У дядька тут недалечко вілла й бригада охоронців. Ось туди я тебе і зашлю, мій розвіднику... – пожартувала я тоді.

Мій Димок візитівці дуже зрадів:

– Дякую, кохана! Яка ж ти в мене шустра. Тільки попрохав – і вже готово.

– Сказати по правді, я зовсім не в захваті від такого роботодавця. Він гидкий і грубий. Але ж де в нас з тобою ангельська робота була? Можна спробувати, – знизала я плечима.

– Прорвемось, Незабудко, не вперше. Пішли за стіл, – весело відповів Дімка.

Вранці він ввічливо поговорив з Мусієнком та й поїхав «на співбесіду». На роботу його взяли, але коли ввечері ми лягали в ліжко, я побачила дивні гематоми на спині свого рідного вояка.

– Це звідки взялося? – миттю причепилась я.

– Де?.. А то ми з хлопцями мірялись: хто спритніший. Не звертай уваги. Підготовка у них так собі. Є парочка екземплярів, а інші – дилетанти. Зате роботодавець залишився від мого вміння в захваті. Казав, що буде брати на самі відповідальні завдання. Я навіть службу згадав. Тільки які тут можуть бути завдання? Дивний він! – обійняв перед сном мене Дим.

Пройшов тиждень і капітана Зарубу раптом знову викликали в СБУ. Видно той підполковник не забув про обіцянку Димочка послужити ще на благо Батьківщини.

– Сідай, капітане. Як живеться в Києві, звикаєш? – відсторонено запитав він.

– Дякую, пане підполковнику, все в порядку, – знизав плечима Дімка та не став уточнювати: звідки їм відомо про наше спільне проживання? Робота в людей така, це ж очевидно.

– Та ні, не все в порядку. Вляпався ти знову в історію, капітане. Пригоди так і тягнуться до тебе, хоч де б не був, – констатував чоловік.

– Наразі не зрозумів? Поясніть, будь ласка, – насупився Дімка.

– Що тут незрозумілого? Ти влаштувався на роботу до нашого столичного бізнесмена Мусієнка охоронцем, так? – посміхнувся підполковник.

– Так. А ви що за мною стежите? – все ж вирвалося запитання у Дмитра.

– Скоріше за ним. А ти потрапив у поле зору випадково, хоч і прогнозовано, – продовжив підполковник. – Та ми цьому навіть зраділи. Незаплановано, наша людина опинилася всередині його кубла.

– А я що Ваша людина? – напівжартівливо поцікавився Дімка.

– Ну, а чия ж іще? Звісно, наша. Ти через таке пекло пройшов, що тільки своїм можеш бути, – зробив комплімент відставнику серйозний працівник.

– І що від мене вимагається? – не став ходити кругами Дим.

– Та зовсім небагато. Дивитись, слухати й запам’ятовувати все, що діється на території маєтку. А за необхідності, скидати інформацію нам. Не хочу тебе лякати, але основний «бізнес» твого роботодавця, то наркотики. У нього дуже велика мережа й занадто серйозні зв’язки. Я знаю, що ти живеш з тією жінкою-снайпером і у вас є донька. Тому, якщо боїшся за них, можеш відмовитись. Така робота більше підходить нежонатим.

Але Дімка сумно посміхнувся й відповів:

– Я так довго був неодруженим, що й досі не вірю. І про доньку взагалі не знав аж до останнього часу. Та я не буду відмовлятись від роботи, якщо він такий паразит. Моя дружина вміє за себе постояти і малеча точно нашої крові, – похизувався зараз своїм щастям Заруба й додав: – А «закладки» я в котрому парку буду робити?

– Тільки давай без жартів, капітане. Повір, там не буде нічого смішного. Інформацію будеш кидати ось на цю адресу. Це не подарунок, а робочий інструмент, потім повернеш. Зрозумів? – дав звичайнісінький смартфон чоловік.

– Слухаюсь, пане підполковнику. Дозвольте приступити? – радісно відчеканив Дим та здавався страшенно щасливим, що йому довірили серйозну й потрібну тут, серед мирного міста, роботу.

День за днем, у родинному щасті, пробігали непомітно. Дімка працював на того Мусієнка добу, через дві й поки що нічого особливого не бачив. А ще він приховав від мене своє «нове завдання». Про відвідини Володимирської я знала, але звикла вірити йому, як собі, та сприйняла жарти. Звісно мій капітан не хотів даремно турбувати свою Незабудку неіснуючими проблемами.

Мабуть, я накаркала! Скоро проблеми таки з’явились. Якось нового бездоганного охоронця запросили на розвантаження товару та, випадково, хтось впустив мішечок й по підлозі розсипався чистий героїн. Коли б капітан Заруба не служив у пустелі, чи не побував у підземеллі, під наркотою ворогів; він все одно відчув би в повітрі ненависний присмак, котрий не спутати ні з чим.

Мусієнко виматюкав криворукого й дав йому потиличника та був дуже незадоволений тим, що розсекречений у своїх заняттях перед новеньким.

– Що відставний? Побіжиш стукачити до наркоконтролю? – без передумов вп’явся очицями в Дмитра хазяїн.

– Ні! Не побіжу. У мене з ними неконтакт. Я ж колишній наркоман зі стажем. Вони мене й так ненавидять, лікували та з обліку не зняли. Тому Ваші припущення марні, пане, – чарівно посміхнувся Дим.

– Ага! Он воно як? А що ж ти мені відразу цього не розповів? Я б тебе не взяв. Нарики мені не потрібні. Та й товар буде тирити, – обурився знову «наркобарон».

– І про це можете не турбуватись. Я в зав’язці, – прекрасно грав свою роль мій розвідник.

– Що ти ліпиш? Де це ви в зав’язці були? Скільки не лікуй, але рано чи пізно, все одно тягне. Та ти гарний боєць. Просто будеш на контролі. Так, дебіли, згребли все обережно в мішечок і на фільтрацію! – скомандував шеф та здається повірив Дімці. Але момент був доволі небезпечний.

Тепер Димок повинен був сповістити про нову партію, що прибула. Особисто я про той службовий телефон поняття не мала. А ввечері мій хазяйновитий чоловік пішов викидати сміття й зателефонував, як обіцяв. Його почули, але ж засланого співробітника треба було якось прикрити.

Звичайно, в службі наркоконтролю були, відомі всім, наркомани-стукачі й достатньо почекати перших продаж, щоб недовіра впала саме на них. А вже потім відразу мчати в ангар з групою захоплення й таким чином залишити капітана з родиною поза підозрою «місцевої мафії». Здавалося, що все розрахували добре. Але коли треновані хлопці заскочили в указану споруду – там було чисто й підметено, а Мусієнко почав обривати телефони урядовців та скаржився на беззаконня й приниження.

Згідно зі здоровим глуздом, Дімка повинен був відразу піти з того пекла. Та для капітана Заруби службовий обов’язок – то святе, навіть за відсутності легені й селезінки в його організмі. Спочатку Мусієнко хотів «пресувати» Дмитра у підвалі, але той здав аж двох винних в облаві наркоманів і йому чомусь знову повірили.

Капітан не був безсердечним стосовно нещасних нариків, адже вони добу назад вже померли від передозування. Тільки «бізнесмен» Мусієнко про це ще не знав, а Дімка послідовно й красиво виклав всю схему проколу й підступний дилер зовсім не відчув брехні.

Тепер все стало ще цікавішим та серйознішим. Необхідно було дізнатись: хто і на якому рівні попередив Підгірського мафіозі про облаву та куди перевезли дуже цінний вантаж? І саме цю роботу взявся виконати мій коханий Дим.

Розділ 6. Лада хоче братика

Йшов час і на вулицях з’являлося все більше гидоти. Дімка абсолютно нічого не міг дізнатись, хоч і намагався з усіх сил. Він уже посидів в барі з кількома охоронцями Мусієнка, за пивом, та розповів їм шалені історії зі своєї служби. Потім зголосився вигуляти по садибі улюбленого хазяйського добермана й давав собаці смачненького корму, а потім нюхати хустинку з героїном, але дурна псина тільки облизувалась та чекала ще смаколиків. Ніяких гостей, чи підозрілих людей в маєтку не бувало. Тільки ж мій розвідник не знаходився там безвилазно, тому якісь контакти зі зрадником могли відбуватись не в його зміну.

Тоді самовідданий Заруба вирішив піти ва-банк та й прикинувся «розв'язавшим». Він поводився так, наче починалась ломка й треба було дати йому хоч щось прийняти. Щоб не «палитись» та не викликати лікаря Мусієнко вирішив дати наркоману дозу. Ну, не вбивати ж цього нарика прямо посеред маєтку, краще кинути трохи товару і той заспокоїться. А коли буде під кайфом – його випхнуть на смітник та більше не допустять до служби. І чорта з два він потім щось згадає, а якщо й так, хто такому повірить?

З цими думками Мусієнко залишив Дмитра в передпокої й пішов до кабінету. Через вікно Дімка миттю прослідкував за хазяїном та побачив, як наче у старому кіно, стіна за бібліотекою відчинилася й господар зник у пітьмі.

Капітан миттю опинився на підлозі посеред холу та згадав свої муки в підземеллі. Його трясло й кидало у всі боки так, що Мусієнко з відразою жбурнув пакетик в лице охоронцю та сказав:

– Більше ти в мене не працюєш, нарик чортів. Навіщо я тебе тільки взяв?

Капітан Заруба вдавано схопив товар та Мусієнко не став дивитись на картину своїх звичних діянь і скомандував хлопцям:

– Викиньте цей непотріб за огорожу та щоб я його тут більше не бачив.

Дмитро сховав пакетик у рукав та продовжував агонізувати на підлозі. Так він вибрався тоді з маєтку. А скоро всю партію та самого Мусієнка заарештували відповідні служби. От тільки зрадника в системі знайти поки так і не вдалося.

Тяжко усвідомлювати, але вже через добу «бізнесмен і меценат» Мусієнко знову повернувся додому, під підписку, та плавав у своєму басейні, ніби нічого й не сталося. А ще невідомо звідки він дізнався, що капітан Дмитро Заруба ніякий не наркоман, а чесна й порядна людина, що добре виконала свій службовий обов’язок.

А найважливіше це те, що у капітана є кохана дружина й маленька прекрасна донька. Після всього, що сталося Дімка ходив по дому з винувато опущеною головою, а я весь час «пиляла» його з приводу недовіри.

– Димочку, ну як ти міг не сказати мені про такі страхіття? Я що в тебе істеричка якась?

– Та наче не була. Але наразі, Натко, поводишся саме так. Ну було й минуло. Забули та живемо собі далі, – заспокоював мене він. Я послухалась і дійсно розслабилась від щастя, дивлячись в його неймовірно прекрасні очі.

Вдень ми були на озері й Лада набігалась з дітьми та собаками по піску так, що ввечері після ванної впала спати без духу. А ми трішки погралися в душі й пішли до ліжечка. Там мій Димок був невблаганним і неповторним. Він дарував мені всього себе, а ще він сказав приємну й майже фатальну фразу:

– Кохана, знаєш чого весь час вимагає Ладочка? Вона хоче братика.

– А ти? – задихалась від насолоди я. – Чого хоче мій рідний герой?

– Тебе, одну на світі... А ще братиків та сестричок для Лади, скільки вийде.

– Я не проти! Господи... – я розтікалась і тремтіла від гарячого блаженного оргазму, а Дімка обережно знімав мої слізки й шепотів:

– Незабудко моя синьоока, я найщасливіший в світі чоловік!

Виходило так, що виконавши завдання, мій капітан знову став безробітним. Йти на роботу до «наркобарона» Мусієнка, з усіх відомих причин він вже не міг, а в супермаркет охоронцем – я його не пустила б. Тим більше, що всі вакансії там забиті дідусями-родичами співробітників.

Про неприємну пригоду в Підгірцях скоро ми всі майже забули. Тільки оте нехороше слово «майже» якось заважає спокою. Тому ввечері до боса приповз молодший співробітник наркоконтролю й зажадав грошей.

– Інспекторе, а нагадай: за що це ти хочеш винагороду, коли половина моїх сидять у СІЗО, а інша – порозбігались хто куди? – невдоволено спитав Мусієнко.

– Та є одна дрібничка, з якою я міг би допомогти встановити справедливість. Це, звичайно, не підніме Ваш рейтинг у місті, але ж і покарати за порушення раніше добре налагодженої схеми, декого треба, – гидко посміхалась паршива вівця.

– Що ти мелеш? А простіше сказати не можна? – сидів, широко розставивши ноги в кріслі Мусієнко, й одноосібно закінчував пляшку коньяку.

– Можу й простіше. Я тут копнув по деяких своїх зв’язках та знайшов: де працює баба того капітана, по-перше. А ще номер садочка, який відвідує його мила донечка, по-друге... Цікаво?

Мусієнко відразу протверезів, поставив келиха з коньяком на столик та навіть встав на ноги:

– Дуже цікаво! А чого ж ти мовчиш, воша? Хочеш грошей? Вже як приссешся, то не відчепишся...

– На тому стоїмо, пане! – гордо прорекла гнида.

– Ну, давай ділись надбаннями пошуку, – скомандував Мусієнко.

– Е, ні! Спочатку грошики. Адже мені прийдеться зникнути. Бо коли щось піде не так, той капітан з мене живого шкіру здере, – завбачливо торгувалась тварюка.

– А якщо вся твоя інфа тухла? – відповів на торг Мусієнко.

– Господи-боже! Ну Ви ж завжди перевірити можете, та й нікуди я поки втікати не збираюся, хоч закордонного паспорта вже приготував.

– От тільки Бога своїм поганим язиком не тривож! Навіть я намагаюсь його не турбувати, сцикотно якось. Ми з тобою ближче до чортів знаходимось, – на диво чітко розумів своє місце під сонцем Мусієнко.

– Добре, я зараз кидаю Вам на телефон інфу, ну а Ви мені — «тугрики» на карту. О’кей? – примружився співробітник наркоконтролю та задоволений згинув з дому щедрого мецената.

Надворі стояла глибока зоряна ніч. Всі нормальні люди, обійнявши одне одного, тихо спали у своїх зручних ліжечках. Тільки оцей шакал прямував в бік домівки, засунувши руки до кишень та задоволено насвистував якусь дурну мелодію, бо йому на картку вже впали «тридцять срібників» за чергову зраду.

А наша Лада перебігала на озері й трішки захворіла. Зранку в неї піднялась температура й Дімка викликав лікаря. Я ж пішла вкладати в голови наших жіночок, що вони тендітні створіння. В робочому процесі я теж захопилась тренажером для м’язів рук й не почула, як до зали зайшли сторонні.