Влада Клімова - Незабудка, Влада Клімова

Не цьому вони розстались. Капітан Заруба йшов довгим темним коридором, посміхався й думав: «Яка дивна штука доля. Він приїхав за викликом та дізнався дещо нове. Але на своєму шляху, посеред людної вулиці, випадково натрапив на мене. Виходить, що випадковість інколи страшна, а інколи - прекрасна штука!»

Я чекала Димочка з нетерпінням та вже думала, що його знову забрали від мене. Ось він вийшов усміхнений, сів за кермо й сказав те, чого я не питала:

– Відстрілявся, немає більше служаки. Поговорили, папери підписав, і все. Пенсіонер я тепер, Натко!

– Так це ж прекрасно, Дімо. Будемо удвох пенсіонерами, як колись воїнами були, – намагалася розрадити я його сум. – А чому ти так довго? Я ледве дочекалась. Але ж ти поруч! Ну, пристебнись, бо їхати нам довго. Мій край світу називається – Позняки.

– Чому це край світу? У мене там живе побратим. Їдьмо, я дуже скучив за тобою, Незабудко! Тільки, що про мій візит скаже твій чоловік? – якось нерадісно уточнив він.

– Та був один у мене колись. Заміж кликав, а потім розвіявся, наче Дим і залишилась я незаміжньою. Не знайшла більше такого, бо не шукала. Не розумію: як тебе такого гарного, дружина до Києва самого відпустила? – не змовчала я у відповідь, а Дімка посміхнувся радісно й відповів:

– Немає у Дима дружини. Навіщо вона повітрю? А тепер, коли тебе знову зустрів, я цьому страшенно радий.

– Тобто ми пам’ятали та не шукали? Димочку, яке ж це щастя! – я шаліла від неймовірної насолоди, що у нас немає зобов’язань ні перед ким. Що живі, майже здорові, а ще вдома на мого коханого чекає доволі несподіваний сюрприз. З самого входу, по всій квартирі, є документальне підтвердження того, що він тато маленької, дуже схожої на нього дівчинки.

Розділ 2. Я про таке і мріяти не смів

Сьогодні навіть вічно забитий транспортом міст не дуже затримав, наче розумів, що в нас немає ні часу, ні сил чекати! Дімка їхав і весь час посміхався:

– А що ти там робила сьогодні, моя Незабудко?

– Я працюю фітнес-тренером на масиві. Директорка дала папери, щоб я підписала в Міністерстві молоді та спорту. Щось там у неї дуже важливе по нашому філіалу. Ось я й поїхала. А поруч з Хрещатиком є один неймовірно смачний шоколадний магазин. Завжди заходжу, коли недалечко буваю. Потім до метро на «Золоті ворота» поспішала, так тебе і зустріла... – ледве не проговорилась я, що Лада дуже любить смаколики з фірмового магазину цукерок, але вчасно прикусила язика.

– Ото з нами доля сьогодні пожартувала, Натко. А може спеціально чекала, щоб подарувати зустріч? – веселився Дим.

– За Біллою, будь ласка, у двір, – показувала я дорогу, а серце вискакувало від хвилювання так, наче я вперше «погасила ціль». Та тих відчуттів я вже майже не пам’ятаю. Звісно снайпер – то вбивця. Але він зовсім здалеку бачить необхідну краплинку чи точку. Роботу намагається виконати якісно на 100%, тобто ні болю, ні крові...

Та що це я про «стару роботу»? Ми вже зайшли на поверх і мій капітан, серед якихось своїх чоловічих думок, не міг відірвати від мене звабливого погляду.

– Не лякайся! Ми сьогодні швидко збирались, – відкинула я ногою Ладини туфельки. А він подивився на мене якось дивно і присів на пуфик для роззування.

– Ти чого, Димочку? Оці капці бери, вони більші, – намагалась бути врівноваженою я. Дмитро взувся, підвівся й мовчки пройшов до кімнати. Потім скрикнув, наче в нього знову потрапила куля та притих.

– Що? Хіба не схожа на тата наша Лада? – з посмішкою пригорнулась я щокою до одвірка та милувалася його подивом. А Дімка підхопив мене над собою й прошепотів:

– Незабудко моя, як же ти змогла? І все правильно зробила... Господи! Я про таке навіть мріяти не смів. То вона в нас Лада?

– Так. Я записала її як Ладу Дмитрівну та десь глибоко в душі сподівалась на сьогоднішнє свято, – зізналась я татові моєї доньки, а далі від щастя себе не пам’ятала.

Ми поринули одне в одного, як тоді, коли над головами свистіли кулі та спека доводила до божевілля. Зараз ми знову були одним цілим, тілами й душами. Мій Димок щедро дякував мені за нове життя, за нашу Ладу, за те що кохала і кохаю його єдиного на землі.

Навзаєм він уважно слухав мою розповідь: як вижила, одужала й народила нашу маленьку донечку. Гладив мої страшні сині шрами від осколків та питав: чому не позбулася? А навіщо? Я ж не модель і мені не треба на подіум. А це була пам’ять про життя на війні. Про Нього, про пустелю і про нестерпний біль втрати...

Потім він розповів, що його пораненого бойовики заволокли в катакомби під пустелею, коли ще йшов бій. Як «лікував» його дивний дід, більше схожий на шамана зі страшної казки. Він наказував пити якісь настоянки й Дімка не розумів, ні де знаходиться, ні що робить. В цьому стані з нього дістали всі чотири кулі. Вони пройшли наскрізь і, дякувати Богові, ні одна не була смертельною. Той шаман лікував чужого вояка, довго й виснажливо, аж поки не зрозумів, що білому чоловікові можна вставати. Та робив він це не від доброти своєї, а для того, щоб Дим підготував групу бойовиків. Він весь час накачував пораненого якоюсь гидотою і той виконав накази жителя пісків.

Дивно, але Дмитра дід не вбив, а навіть вивіз за межі країни. Так капітан Заруба потрапив до Штатів і серйозно лікувався від наркозалежності, а вже потім проходив реабілітацію на Батьківщині та відповідав на запитання людей зі спецслужби. Тільки коли мій коханий Дим переповів сьогоднішню розмову з підполковником, він утаїв від мене натяк на роботу, за необхідності. Звісно не хотів, щоб хвилювалася.

Ми б так могли обійматись до кінця життя, але я зітхнула й сказала:

– Димочку, а нічогісінько не змінилося. Хіба що ти став ще солодшим, мій капітане. А ще ми найщасливіші, коли разом. Ось тільки скоро з садочка прийде наша самостійна Лада й треба вставати. Якщо ти не дуже поспішаєш – я хотіла б познайомити її з татом.

Це був мій дурний прикол, бо не думаю, що в світі знайдеться чоловік, котрий відмовиться познайомитись з гарним дорослим дитятком та не пошкодує про те: як багато він пропустив!

– А хіба ти не сказала їй, що я льотчик та загинув при виконанні? – з посмішкою нагадав він традиційну жіночу відмовку для дітей.

– Ні. Я завжди говорила, що тата треба дуже добре кликати й чекати. Тоді він обов’язково повернеться до нас.

– Що так і говорила? – здивувався Дімка.

– Слово в слово. І вона мені вірила. Значить сьогодні у Лади, як і в нас, величезне свято. Хоч надворі й не Новий рік, але мрії здійснилися, – вбиралася я в білизну перед ним, а він ще млів від недавніх відчуттів та кивнув:

– Згоден. Нехай відсьогодні й на все життя почнеться тільки наш Новий рік.

Оскільки люди ми військові, як би сильно не хотілося залишатись в обіймах одне одного, все ж приготувалися до зустрічі з донечкою. Спочатку випили кави зі смачнючими цукерками, які наче спеціально покликали мене пройтись саме тією вулицею, де їхав мій Дим... Та ось в замку почувся звук ключа.

– Тримайся, таточку! Наша Лада - це щось! – підморгнула я своєму капітанові і вийшла до неї в передпокій.

– Доню, привіт! А що це ти принесла? – тремтіла від хвилювання я, але ще якось трималася.

Моє сонце, у свої п’ять років, було страшенно хазяйновите. Вона легко могла сама одягтись і причесатись та навіть купити щось до столу. Я давала їй дрібні гроші, а жінки під Біллою добре знали чарівну дівчинку Ладу та продавали їй найкращі фрукти.

Ви не подумайте, що я якась безсердечна мати, бо не зустрічаю малечу з садочка. По-перше, я працюю довгу зміну з примхливими клієнтками, та справа навіть не в цьому. Наш величезний двір вміщує в собі, і наш фітнес-центр, і Ладин садочок так, що навіть не треба переходити жодної магістралі. Але ранньої весни було якось страшенно слизько і я, така спортивна, пролетіла по мерзлій калюжі й отримала гидку проблему – розтяг сухожиль. Саме тоді Лада заборонила мені пертися, з усіх ніг, за нею до садочка. Сказала, що вона дитина самостійна й може зарадити собі...

– ...Я купила нам малинки! Бабця казала, що вона свіжа й зовсім не смердить містом, – сказала наша маленька хазяєчка. А я тяжко зітхнула, взяла її за ручку та й повела до кухні.

– Ну, проходь, доню. У нас сьогодні гість. Не лякайся, маленька, та ми діждались нашого тата, – не стала ходити навколо я й ляпнула все відразу.

Якусь мить Лада мовчки уважно оцінювала Дмитра, а він виглядав зараз так, наче його засудили до страти. В чарівних очах палало щастя і біль, а ще мій сміливець намагався зрозуміти, як себе вести? Впасти перед своїм прекрасним творінням на коліна, чи підійняти над собою? Цей загальний шок мене діставав! Я лаялася в душі, що не вмію довго прикидатись, але ж саме за це і покохав мене колись Ладин тато!

Ось наша маленька дівчинка з докором подивилася на мене та як кинеться до Дімки з криком:

– Тату! Чого ж ти так довго не приходив? Ми з мамою на тебе чекали-чекали, а ти все не йшов... Чому: розкажи?

Сильний воїн, що знайшов в собі сили вижити під землею в лапах ворога, повернутись з потойбіччя, мужньо прийняв відставку та свою непридатність службі – зараз здавався слабшим від цього дитяти.

Він опустився перед донькою на коліна, обійняв все її маленьке тіло, цілував рідне личко ... і плакав. А я закрила лице обома руками й ревіла, як давно вже цього не робила. Тільки наша маленька донечка пригорталася до Дімки, вчепившись за шию, й шепотіла:

– Сьогодні найкращий день у моєму житті. Бог повернув мені тата! Ти саме такий, яким я тебе чекала...

Тепер мій безстрашний Дим, не криючись хлюпав носом, пестив шовкову голівку доньки й поривчасто здригався.

– А я завжди знав, що маленька принцеса чекає на мене... Ти пробач мені, дитятко, що забарився. Я більше нікуди від тебе не піду, тільки в мами треба дозволу спитати, – утопав в новому щасті мій сміливий командир та зовсім не боявся своїх сліз. Він допитливо подивився на мене мокрими прекрасними очима і я не могла змовчати:

– Мама згодна на все у світі, тільки б з нами завжди був тато! Так, Ладочко?

А вона надула свої красиві батькові губенята і, як звичайна дитина військових, випалила наказ:

– Мамо! То чого ти тоді стоїш і плачеш? Хіба ж тобі більше нічого робити? Нам треба тата нагодувати. Він так довго йшов до нас, а ти без діла стоїш?

Розділ 3. Святкового банкету не вийшло

Наразі в нашому домі був дуже дивний вечір! Прекрасний, але зовсім інший, не схожий на ті, до яких ми звикли в маленькій жіночій родині. Зазвичай кожна з нас тихо займалася своїми справами, не заважаючи одна одній. Я готувала вечерю та щось робила по дому, а воно маленьке малювало або читало й тільки перед сном розповідало про свої здобутки за день.

Але сьогодні все змішалось докупи, бо в самостійному жіночому просторі з’явився чоловік. Та не просто чоловік, а єдиний і коханий, а ще ТАТО. Так неочікувано моєму дитяті, як сніг на голову, звалився батько. Ні, не дядько з вулиці, якого мама привела, щоб залагоджувати вночі свої жіночі справи. А найрідніший і найдорожчий на землі!

Цікавим було те, що наша Лада – дівчинка з непростим характером, поводилася так, наче знала Дімку все своє життя. Вона вже познайомила його з усіма своїми ляльками та показала альбоми з малювання. А Дим не відпускав її з рук та бавився так лагідно й досконало, наче робив це всі п’ять років підряд. Періодично вони обоє втрачали розум і тато носив доньку над головою, наче вона літає, а та пронизливо верещала.

Скоро я почула дзвінок і відчинила двері. Там стояла наша сусідка, з-за стіни, й суворо запитала:

– Наталі! А що це у тебе за гамір стоїть? І Лада кричить, наче з глузду з’їхала?

– Ніно Іванівно, так ще ж зовсім не час для тиші? Ось вона й верещить, – весело відповіла я цікавій жінці, якій завжди було до всього діло. Вона регулярно слідкувала за сімейним станом жителів нашого двору та гордо обслуговувала зграї котів, що плодилися та збиралися біля під’їздів. Хоч, мабуть, це звичайний стан справ для більшості будинків міста.

– До чого тут час? – наче професійний дізнавач, уважно оцінила все за моєю спиною дамочка. – Ви мені серіал дивитись заважаєте!

– Ну, вибачте, будь ласка, ми більше не будемо. Просто в мене гості, – зізналась я в позі винуватої школярки та вже хотіла зачинити двері, але ж настирлива бабуся навіть підставила ногу й генеральським тоном продовжила:

– Твій гість перегородив своїм одороблом пів нашого двору. Нехай переставить кудись, бо наші не можуть заїхати...

– Добре, ми переставимо, – зітхнула я й здихалась старої відьми. Якби ж вона тільки знала: наскільки дорогим був мій сьогоднішній гість! Та я не тільки місце під авто готова йому у дворі відвоювати, а віддати життя й душу за кожну нашу мить.

– Ладочко-доцю! Не репетуй так голосно, бо у баби Ніни буде нервовий зрив. А ще нам з татом треба вийти машину переставити. Погуляй за комп’ютером, ти ж від нього в захваті завжди...

– Ага, в захваті! Ти мене від нього ганяєш, от і залиш собі. А в мене тепер є тато, – пригорталась вона до Дімки і я не могла впізнати своє чудо, бо вона дуже неохоче сходилась з людьми. Тепер же вчепилась йому за шию і вони дивились на мене, наче ті два голубки з вітальної листівки.

– Донечко, а я там тобі свіжі мультики закачала...

– Ні, я теж піду з вами! Боюся тата й на секундочку відпускати, щоб не зник, – рішуче прорекла Лада.

– Мамо, давайте підемо всі разом, – поглядом маленької дитини утопав в мені закоханий в життя чоловік так, що я ледве кришку з рук не впустила.

Як тут будеш сперечатись? Їх тепер більшість і така схожа й красива! Я відключила конфорку та погодилась:

– Пішли мої пташенята! Потім вечерю доготуємо. Адже баба Ніна кине свій серіал та все перевірить і знову припреться з докорами. Димочку, їй би наш старий інструктор підійшов у чоловіки, правда?

Та Дімка зараз був таким щасливим і відстороненим від зовнішнього світу й нашого минулого, що подивився на мене, наче нічого не зрозумів:

– Так, можливо... Що, пішли?

На вулиці вже смеркло, тільки яскраві ліхтарі сяяли навколо та люди поспішали з роботи додому. Ми завезли Джип на стоянку, заплатили за кілька днів та й пішли прогулятись до озера. Лада намагалась показати татові все, що знала й потягнула усіх аж на Драйзера. Але далі я йти завадила:

– Все! На сьогодні я вже зморилася, йдемо вечеряти!

Моя військова родина наказу підкорилася. Дійсно, пройшовши через неймовірні дива минулого дня треба було відпочити, поїсти та вкласти невгамовну дитину спати.

Святкового банкету у нас не вийшло. Раче звичайнісінька домашня вечеря, але найсмачніша у житті, бо з нами був Він – наш неймовірний коханий ТАТО! Лада дуже хотіла, щоб він почитав їй на ніч казку, але й цю вимогу своєю владою я заборонила. По-перше, вже було пізно і наша маленька бунтарка просто валилася з ніг. На сьогодні для неї випало стільки вражень, що тепер за місяць не заспокоїться. А по-друге, я спостерігала як мужньо тримається мій Димок, хоч виглядає змореним і блідим.

Вперше у житті, разом, ми вклали нашу маленьку принцесу в ліжечко. Я принесла свіжі рушники до ванної кімнати й запросила мою рідну «знахідку» змити тяжкий та насичений день. Сама пішла готувати ліжко – наше перше шлюбне ліжко, до якого ми йшли дуже довго і тяжко! Я збивала подушки та стелила найкращу постільну білизну й знову плакала. Чомусь сьогодні мене прорвало, адже мої очі були сухими невідомо скільки років?

Скоро з’явився чистенький і пахучим шампунем, наче вечірня квітка, мій коханий Дим. Він ніжно обійняв мене обома руками ззаду й запитав:

– Натко, ти віриш в те, що сьогодні відбувається? Бо я ще ні!

– Дімочко, я так довго на тебе чекала, що поки боюсь наврочити. Не можу бажати нічого більшого, ніж просто бачити тебе, дихати щастям і не сполохати його, – зізналась я й відчувала блаженство від того, як він цілує моє розм’якле тіло та знову молилася в душі.

– Незабудко моя синьоока, як же я всі ці роки чекав подібного вечора та розумів, що він нездійсненний. Сидів у пустому домі й уявляв, що в тебе є інший, а я зовсім-зовсім не потрібен. І все одно кохав і мріяв зустрітися колись...

– Та не могло бути іншого, після НАС. Не потрібен мені ніхто. Лише ти...