Влада Клімова - Незабудка, Влада Клімова

– Все, ухажу. Пусти! – почули ми відповідь та відпустили, навіть не навалявши, заради гостинності.

– Натко, а чого це твій «охоронець» не зустрічає? Бачиш, яке тут шастає? – обурився Сармат.

– Ігоре, я тебе прошу! Чи ж я сама не справлюсь? Але все одно дякую й до завтра, – попрощалась я з колегою, а на душі стало ще гидше. Оце відправлю свого Димочка охороняти того противного дядька, щоб всяке до нього чіплялось. Але ж ми давно обрали професію: охороняти й захищати.

На поверсі, ще від ліфта, знову було чутно веселі крики тата й доньки, та баба Ніна більше не приходила перевиховувати сусідів і потихеньку звикала до щастя за стіною. Про те, що мій «гість» зовсім не гість та нікуди не поїде, вона вже дізналася й змирилась з неминучим.

– Привіт, мої хороші, – вловила я Ладочку двома руками й підняла над собою та відразу почула, як заболіла рука після вуличної зустрічі. Адже не кожного дня я застосовую колишні навички. Треба буде трішки підкачати руки, бо тренувати товстух – то все одно, що на канапі валятися й це нікуди не годиться!

Моя домогосподарочка-Дімка теж обійняв нас обох та поскаржився:

– Мамо, чого ти так довго? Ми вже гріли-гріли ту вечерю, а потім кіно дивитись почали.

– Та вийшло трохи затриматись. Ось дивись, що я тобі піймала. Правда, ніколи не знаєш наперед: добре там, чи погано? Але хлопець з чоловічого залу підкинув клієнта, якого ти хотів. У дядька тут недалечко вілла й бригада охоронців. Ось туди я тебе і зашлю, мій розвіднику... – пожартувала я тоді.

Мій Димок візитівці дуже зрадів:

– Дякую, кохана! Яка ж ти в мене шустра. Тільки попрохав – і вже готово.

– Сказати по правді, я зовсім не в захваті від такого роботодавця. Він гидкий і грубий. Але ж де в нас з тобою ангельська робота була? Можна спробувати, – знизала я плечима.

– Прорвемось, Незабудко, не вперше. Пішли за стіл, – весело відповів Дімка.

Вранці він ввічливо поговорив з Мусієнком та й поїхав «на співбесіду». На роботу його взяли, але коли ввечері ми лягали в ліжко, я побачила дивні гематоми на спині свого рідного вояка.

– Це звідки взялося? – миттю причепилась я.

– Де?.. А то ми з хлопцями мірялись: хто спритніший. Не звертай уваги. Підготовка у них так собі. Є парочка екземплярів, а інші – дилетанти. Зате роботодавець залишився від мого вміння в захваті. Казав, що буде брати на самі відповідальні завдання. Я навіть службу згадав. Тільки які тут можуть бути завдання? Дивний він! – обійняв перед сном мене Дим.

Пройшов тиждень і капітана Зарубу раптом знову викликали в СБУ. Видно той підполковник не забув про обіцянку Димочка послужити ще на благо Батьківщини.

– Сідай, капітане. Як живеться в Києві, звикаєш? – відсторонено запитав він.

– Дякую, пане підполковнику, все в порядку, – знизав плечима Дімка та не став уточнювати: звідки їм відомо про наше спільне проживання? Робота в людей така, це ж очевидно.

– Та ні, не все в порядку. Вляпався ти знову в історію, капітане. Пригоди так і тягнуться до тебе, хоч де б не був, – констатував чоловік.

– Наразі не зрозумів? Поясніть, будь ласка, – насупився Дімка.

– Що тут незрозумілого? Ти влаштувався на роботу до нашого столичного бізнесмена Мусієнка охоронцем, так? – посміхнувся підполковник.

– Так. А ви що за мною стежите? – все ж вирвалося запитання у Дмитра.

– Скоріше за ним. А ти потрапив у поле зору випадково, хоч і прогнозовано, – продовжив підполковник. – Та ми цьому навіть зраділи. Незаплановано, наша людина опинилася всередині його кубла.

– А я що Ваша людина? – напівжартівливо поцікавився Дімка.

– Ну, а чия ж іще? Звісно, наша. Ти через таке пекло пройшов, що тільки своїм можеш бути, – зробив комплімент відставнику серйозний працівник.

– І що від мене вимагається? – не став ходити кругами Дим.

– Та зовсім небагато. Дивитись, слухати й запам’ятовувати все, що діється на території маєтку. А за необхідності, скидати інформацію нам. Не хочу тебе лякати, але основний «бізнес» твого роботодавця, то наркотики. У нього дуже велика мережа й занадто серйозні зв’язки. Я знаю, що ти живеш з тією жінкою-снайпером і у вас є донька. Тому, якщо боїшся за них, можеш відмовитись. Така робота більше підходить нежонатим.

Але Дімка сумно посміхнувся й відповів:

– Я так довго був неодруженим, що й досі не вірю. І про доньку взагалі не знав аж до останнього часу. Та я не буду відмовлятись від роботи, якщо він такий паразит. Моя дружина вміє за себе постояти і малеча точно нашої крові, – похизувався зараз своїм щастям Заруба й додав: – А «закладки» я в котрому парку буду робити?

– Тільки давай без жартів, капітане. Повір, там не буде нічого смішного. Інформацію будеш кидати ось на цю адресу. Це не подарунок, а робочий інструмент, потім повернеш. Зрозумів? – дав звичайнісінький смартфон чоловік.

– Слухаюсь, пане підполковнику. Дозвольте приступити? – радісно відчеканив Дим та здавався страшенно щасливим, що йому довірили серйозну й потрібну тут, серед мирного міста, роботу.

День за днем, у родинному щасті, пробігали непомітно. Дімка працював на того Мусієнка добу, через дві й поки що нічого особливого не бачив. А ще він приховав від мене своє «нове завдання». Про відвідини Володимирської я знала, але звикла вірити йому, як собі, та сприйняла жарти. Звісно мій капітан не хотів даремно турбувати свою Незабудку неіснуючими проблемами.

Мабуть, я накаркала! Скоро проблеми таки з’явились. Якось нового бездоганного охоронця запросили на розвантаження товару та, випадково, хтось впустив мішечок й по підлозі розсипався чистий героїн. Коли б капітан Заруба не служив у пустелі, чи не побував у підземеллі, під наркотою ворогів; він все одно відчув би в повітрі ненависний присмак, котрий не спутати ні з чим.

Мусієнко виматюкав криворукого й дав йому потиличника та був дуже незадоволений тим, що розсекречений у своїх заняттях перед новеньким.

– Що відставний? Побіжиш стукачити до наркоконтролю? – без передумов вп’явся очицями в Дмитра хазяїн.

– Ні! Не побіжу. У мене з ними неконтакт. Я ж колишній наркоман зі стажем. Вони мене й так ненавидять, лікували та з обліку не зняли. Тому Ваші припущення марні, пане, – чарівно посміхнувся Дим.

– Ага! Он воно як? А що ж ти мені відразу цього не розповів? Я б тебе не взяв. Нарики мені не потрібні. Та й товар буде тирити, – обурився знову «наркобарон».

– І про це можете не турбуватись. Я в зав’язці, – прекрасно грав свою роль мій розвідник.

– Що ти ліпиш? Де це ви в зав’язці були? Скільки не лікуй, але рано чи пізно, все одно тягне. Та ти гарний боєць. Просто будеш на контролі. Так, дебіли, згребли все обережно в мішечок і на фільтрацію! – скомандував шеф та здається повірив Дімці. Але момент був доволі небезпечний.

Тепер Димок повинен був сповістити про нову партію, що прибула. Особисто я про той службовий телефон поняття не мала. А ввечері мій хазяйновитий чоловік пішов викидати сміття й зателефонував, як обіцяв. Його почули, але ж засланого співробітника треба було якось прикрити.

Звичайно, в службі наркоконтролю були, відомі всім, наркомани-стукачі й достатньо почекати перших продаж, щоб недовіра впала саме на них. А вже потім відразу мчати в ангар з групою захоплення й таким чином залишити капітана з родиною поза підозрою «місцевої мафії». Здавалося, що все розрахували добре. Але коли треновані хлопці заскочили в указану споруду – там було чисто й підметено, а Мусієнко почав обривати телефони урядовців та скаржився на беззаконня й приниження.

Згідно зі здоровим глуздом, Дімка повинен був відразу піти з того пекла. Та для капітана Заруби службовий обов’язок – то святе, навіть за відсутності легені й селезінки в його організмі. Спочатку Мусієнко хотів «пресувати» Дмитра у підвалі, але той здав аж двох винних в облаві наркоманів і йому чомусь знову повірили.

Капітан не був безсердечним стосовно нещасних нариків, адже вони добу назад вже померли від передозування. Тільки «бізнесмен» Мусієнко про це ще не знав, а Дімка послідовно й красиво виклав всю схему проколу й підступний дилер зовсім не відчув брехні.

Тепер все стало ще цікавішим та серйознішим. Необхідно було дізнатись: хто і на якому рівні попередив Підгірського мафіозі про облаву та куди перевезли дуже цінний вантаж? І саме цю роботу взявся виконати мій коханий Дим.

Розділ 6. Лада хоче братика

Йшов час і на вулицях з’являлося все більше гидоти. Дімка абсолютно нічого не міг дізнатись, хоч і намагався з усіх сил. Він уже посидів в барі з кількома охоронцями Мусієнка, за пивом, та розповів їм шалені історії зі своєї служби. Потім зголосився вигуляти по садибі улюбленого хазяйського добермана й давав собаці смачненького корму, а потім нюхати хустинку з героїном, але дурна псина тільки облизувалась та чекала ще смаколиків. Ніяких гостей, чи підозрілих людей в маєтку не бувало. Тільки ж мій розвідник не знаходився там безвилазно, тому якісь контакти зі зрадником могли відбуватись не в його зміну.

Тоді самовідданий Заруба вирішив піти ва-банк та й прикинувся «розв'язавшим». Він поводився так, наче починалась ломка й треба було дати йому хоч щось прийняти. Щоб не «палитись» та не викликати лікаря Мусієнко вирішив дати наркоману дозу. Ну, не вбивати ж цього нарика прямо посеред маєтку, краще кинути трохи товару і той заспокоїться. А коли буде під кайфом – його випхнуть на смітник та більше не допустять до служби. І чорта з два він потім щось згадає, а якщо й так, хто такому повірить?

З цими думками Мусієнко залишив Дмитра в передпокої й пішов до кабінету. Через вікно Дімка миттю прослідкував за хазяїном та побачив, як наче у старому кіно, стіна за бібліотекою відчинилася й господар зник у пітьмі.

Капітан миттю опинився на підлозі посеред холу та згадав свої муки в підземеллі. Його трясло й кидало у всі боки так, що Мусієнко з відразою жбурнув пакетик в лице охоронцю та сказав:

– Більше ти в мене не працюєш, нарик чортів. Навіщо я тебе тільки взяв?

Капітан Заруба вдавано схопив товар та Мусієнко не став дивитись на картину своїх звичних діянь і скомандував хлопцям:

– Викиньте цей непотріб за огорожу та щоб я його тут більше не бачив.

Дмитро сховав пакетик у рукав та продовжував агонізувати на підлозі. Так він вибрався тоді з маєтку. А скоро всю партію та самого Мусієнка заарештували відповідні служби. От тільки зрадника в системі знайти поки так і не вдалося.

Тяжко усвідомлювати, але вже через добу «бізнесмен і меценат» Мусієнко знову повернувся додому, під підписку, та плавав у своєму басейні, ніби нічого й не сталося. А ще невідомо звідки він дізнався, що капітан Дмитро Заруба ніякий не наркоман, а чесна й порядна людина, що добре виконала свій службовий обов’язок.

А найважливіше це те, що у капітана є кохана дружина й маленька прекрасна донька. Після всього, що сталося Дімка ходив по дому з винувато опущеною головою, а я весь час «пиляла» його з приводу недовіри.

– Димочку, ну як ти міг не сказати мені про такі страхіття? Я що в тебе істеричка якась?

– Та наче не була. Але наразі, Натко, поводишся саме так. Ну було й минуло. Забули та живемо собі далі, – заспокоював мене він. Я послухалась і дійсно розслабилась від щастя, дивлячись в його неймовірно прекрасні очі.

Вдень ми були на озері й Лада набігалась з дітьми та собаками по піску так, що ввечері після ванної впала спати без духу. А ми трішки погралися в душі й пішли до ліжечка. Там мій Димок був невблаганним і неповторним. Він дарував мені всього себе, а ще він сказав приємну й майже фатальну фразу:

– Кохана, знаєш чого весь час вимагає Ладочка? Вона хоче братика.

– А ти? – задихалась від насолоди я. – Чого хоче мій рідний герой?

– Тебе, одну на світі... А ще братиків та сестричок для Лади, скільки вийде.

– Я не проти! Господи... – я розтікалась і тремтіла від гарячого блаженного оргазму, а Дімка обережно знімав мої слізки й шепотів:

– Незабудко моя синьоока, я найщасливіший в світі чоловік!

Виходило так, що виконавши завдання, мій капітан знову став безробітним. Йти на роботу до «наркобарона» Мусієнка, з усіх відомих причин він вже не міг, а в супермаркет охоронцем – я його не пустила б. Тим більше, що всі вакансії там забиті дідусями-родичами співробітників.

Про неприємну пригоду в Підгірцях скоро ми всі майже забули. Тільки оте нехороше слово «майже» якось заважає спокою. Тому ввечері до боса приповз молодший співробітник наркоконтролю й зажадав грошей.

– Інспекторе, а нагадай: за що це ти хочеш винагороду, коли половина моїх сидять у СІЗО, а інша – порозбігались хто куди? – невдоволено спитав Мусієнко.

– Та є одна дрібничка, з якою я міг би допомогти встановити справедливість. Це, звичайно, не підніме Ваш рейтинг у місті, але ж і покарати за порушення раніше добре налагодженої схеми, декого треба, – гидко посміхалась паршива вівця.

– Що ти мелеш? А простіше сказати не можна? – сидів, широко розставивши ноги в кріслі Мусієнко, й одноосібно закінчував пляшку коньяку.

– Можу й простіше. Я тут копнув по деяких своїх зв’язках та знайшов: де працює баба того капітана, по-перше. А ще номер садочка, який відвідує його мила донечка, по-друге... Цікаво?

Мусієнко відразу протверезів, поставив келиха з коньяком на столик та навіть встав на ноги:

– Дуже цікаво! А чого ж ти мовчиш, воша? Хочеш грошей? Вже як приссешся, то не відчепишся...

– На тому стоїмо, пане! – гордо прорекла гнида.

– Ну, давай ділись надбаннями пошуку, – скомандував Мусієнко.

– Е, ні! Спочатку грошики. Адже мені прийдеться зникнути. Бо коли щось піде не так, той капітан з мене живого шкіру здере, – завбачливо торгувалась тварюка.

– А якщо вся твоя інфа тухла? – відповів на торг Мусієнко.

– Господи-боже! Ну Ви ж завжди перевірити можете, та й нікуди я поки втікати не збираюся, хоч закордонного паспорта вже приготував.

– От тільки Бога своїм поганим язиком не тривож! Навіть я намагаюсь його не турбувати, сцикотно якось. Ми з тобою ближче до чортів знаходимось, – на диво чітко розумів своє місце під сонцем Мусієнко.

– Добре, я зараз кидаю Вам на телефон інфу, ну а Ви мені — «тугрики» на карту. О’кей? – примружився співробітник наркоконтролю та задоволений згинув з дому щедрого мецената.

Надворі стояла глибока зоряна ніч. Всі нормальні люди, обійнявши одне одного, тихо спали у своїх зручних ліжечках. Тільки оцей шакал прямував в бік домівки, засунувши руки до кишень та задоволено насвистував якусь дурну мелодію, бо йому на картку вже впали «тридцять срібників» за чергову зраду.

А наша Лада перебігала на озері й трішки захворіла. Зранку в неї піднялась температура й Дімка викликав лікаря. Я ж пішла вкладати в голови наших жіночок, що вони тендітні створіння. В робочому процесі я теж захопилась тренажером для м’язів рук й не почула, як до зали зайшли сторонні.

– Тренере, тут до Вас прийшли! – покликала мене дама кілограмів за сто, добра й гарна жінка, тільки страшенно любить тістечка з кремом та все, що солодке...

Я зіскочила на підлогу й побачила двох кремезних чоловіків, котрі взагалі не повинні були заходити туди, де дівчата намагаються схуднути й серйозно сказала:

– Слухаю, панове? Тільки дуже прошу: на вихід. Тут жіноча царина.

– Ого! З цією мороки буде через край, – прошепотіли один одному, та я цього не почула. – Вибачайте, тренере. Ми не знали. Хотіли записатись!

– Це добре, хлопці. Але за статтю вам треба до сусідньої зали, – почувалась господинею ситуації я.

– Звісно. Та я б і дружину записав підкачатись. До якої години Ви працюєте? Вона підійде, щоб оформитись? – один з бугаїв був сама ввічливість. Інтуїтивно я глянула на його руки, але обручки він зроду не носив. Та байдуже!

– Все, як вказано на вході, до двадцять другої, – знизала плечима я й зрозуміла, що читають ці хлопці погано.

– Дякуємо! Як у Вас тут гарно. Я ще й коханку запишу! – розсміявся інший.

Дивні відвідувачі не пішли на чоловічу половину центру, а попрямували відразу до авто. Тільки тоді в мене на душі стало якось дуже тривожно.

До нашого тихого життя підкралась ще одна неприємність. У мого коханого підходив строк планового обстеження і йому конче потрібно було їхати додому, в Харків. Це звичайно безмежна дикість, але люди з інвалідністю повинні час від часу показуватись медикам, щоб підтвердити, що ні ноги, ні руки, а в випадку Дімки – легеня й селезінка, у них не відросли. Страшенно не хотілося розлучатись та він поїхав, а ми з малечею залишились сумувати й згадали часи, коли були двома самостійними леді.

Пам’ятаємо, як моя дівчинка поверталась додому самостійно та ще й з покупками. Але після історії з «наркобароном» я підсвідомо не відпускала Ладу від себе ні на крок. Осінні дні ставали все коротшими й темнішими. Я навіть хотіла перейти на пів ставки, але директорка центру дозволила мені залишати дівчат на чоловічого тренера та йти додому раніше. Інколи я забирала малечу до фітнес-центру й вона сиділа у нас в підсобці та малювала, або гралася в телефоні. Димок телефонував по кілька разів на день, щоб дізнатися все про наше життя, бо страшенно сумував.

– Дівчатка мої маленькі! Не можу дочекатись, коли вас знову обійму, я тут зовсім один, так наче в минуле повернувся. Навіть страшно, – зізнавався мій безстрашний капітан і я йому вірила, бо відчувала те ж саме.

Розділ 7. Незабудка на зв’язку

Якось, після закінчення зміни в фітнес-центрі ми з Ладочкою підійшли до свого під’їзду. Я вже дістала ключ, щоб відчинити домофонні двері, але не встигла. Почула шурхіт, пронизливий крик Лади й удар по голові, а далі все обійняв морок.

До тями прийшла в якомусь сараї, на старому ліжку, та Лади поруч не було. Мої треновані руки затекли, зв’язані позаду грубою мотузкою чи канатом. Скоріше за все настала ніч, бо в приміщенні нічогісінько не видно. Слава Богу, пам’ять мені не відбили і я згадала все, як було. Тихенько покликала свою малечу, але ніхто не відповів. Дуже кричати я не стала, адже руки зв’язані так, що оборонятись я не зможу. Тому прийняла рішення: спочатку звільнитись, а вже потім допитуватись: де моя дитина? Зараза-канат був міцним й рухи болючі, та вибору я не мала, а ще мотузка потихеньку піддавалась розтягуванню.

Я робила це довго й настирливо, як тренували. Часу в мене було вдосталь, аж до ранку і я звільнила скривавлені зап’ястя. Та це була лише шкіра, а там десь в мороці сховали від мене найдорожче – мою дитинку. І за неї я, звісно, буду гризти зубами, аж доки життя не віддам.

Трохи покрутила кистями рук, щоб зрозуміти: на що здатна, але тут почулися кроки. Я сховала їх за спиною та вдала, що сплю. Оте мурло, котре приїздило до фітнес-центру вкрутило лампочку над головою і з’явилося хоч якесь світло.

Тварюка виявилась помічником Мусієнка, але про це я дізнаюсь пізніше. На тепер він ткнув в мене кулаком і спитав:

– Здохла сука чи що?

Я відкрила очі:

– Хто ви? Де я і що з моєю дитиною? – зробила я переляканий вигляд, а сама просто марила кинутись йому на шию та скрутити її.

– І чого у вас бабів завжди стільки дурних запитань? Треба буде – скажу, а поки лежи й не гавкай, – зверхньо відповів він.

– Де моя дочка? – не дуже прислухалась я до його повчань.

– Де треба. А от де твій паскудний охоронець, що розвалив моєму шефові налагоджений бізнес? Оце питання. Як бачиш: не такий він уже й крутий, коли ти тут з нами, а його немає, – намагався вивести мене з рівноваги виродок. Але своїми вихваляннями лише дав мені зрозуміти: що й до чого?

– Де моя донька? – повторювала я, наче заклинило.

– Ти тупа курко! Навіть запитати нормально не вмієш, – демонструвало високий інтелект бурмило, а я була на грані. Зрозуміло, що треба більше дізнатись: про кількість оцих тварин та де тримають Ладу, а вже потім його вбивати. А рученьки так і чесались!

– Може я й дурна, але ж дівчинку хочу побачити, а потім будемо домовлятись. Вам же він потрібен, а не ми, – показала трішки свого інтелекту я й мурло миттю здивувалось:

– Ти диви! А не така вже й дурна курка... Ти що ж своє життя на його проміняєш?

– Та запросто! Ми навіть не одружені. Прибився в столиці пожити, а ви мені дитину поверніть і я здам вам хоч папу римського, – запевнила я тварину.

– Ану зажди, курко. Алло! Шефе, ця дурепа каже, що віддасть нам свого хахаля, тільки б її з малою звільнили. Що? Ах так? Ну, добре...

Я не чула відповідей Мусієнка, але очі в цього гада стали хижими й він хотів накинутись на мене, тому чекати було вже нікуди! Я миттю плигнула на нього, обкрутила канат навколо товстої шиї й щосили смикнула та ще вдарила ногою в пах. Він звалився, завив від болю, але шию не зламав. Здоровенне було падло! Та закінчити я не встигла. Захопившись боротьбою, не відчула позаду іншу тварюку й знову отримала чимось металевим по голові. Здається пістолетом.

Прокинулась я уже на віллі Мусієнка. Моя маленька крихітка сиділа на руках у якоїсь жінки й тихенько плакала. Коли я прийшла до тями Ладочка намагалась вирватися до мене, але та гестапівка міцно тримала її в себе на руках. З моїх губ зірвали скотч і головний тут «пахан» запитав:

– Говорити зі своїм капітаном будеш? Але ж ти його нізащо в світі не здаси...

– Так ви мене питаєте, чи відповідаєте самі? – навіть посміхнулась я. – Ладочко, дитинко, не бійся. Мама поруч. Все буде добре, – скористалась я вільним ротом, щоб заспокоїти свою малечу. А вона притихла й кивнула так, як це завжди робив її тато. Той рух я не сплутаю ні з чим у житті.

– Ти не відповіла мені, Незабудко! – почула я й тепер справді злякалась. Значить у мене більше немає переваги у їхньому незнанні. Хтось розсекретив мою справжню професію, а значить і сутність військового снайпера. Тому живою, скоріше за все, мене звідси не випустять. Та мені треба врятувати доцю, а потім Димок буде носити квіти на мою могилку. Хоча я з радістю народила б йому ще двійко братиків для Ладочки, як вона просила...

Ось що буває, коли операція не продумана до кінця. Але ж тут не пустеля і в цивільному житті немає чіткого поняття «ворога». На вулицях столиці всі завжди такі милі, усміхнені та добрі.

– Давайте телефон, я його викличу, але мені потрібні гарантії для дитини, – відповіла я наркобарону.

– Ти не в тій ситуації, щоб права качати. Ось пущу твою Ладочку по колу серед моїх охоронців і що ти будеш тоді робити? – розсміялась нелюдь.

– З того світу приходимо й мучитиму доки не здохнете. Тому давайте краще домовлятись, – стояла я на своєму.

– Ну на, телефонуй. Не думав я, що ти обереш дитину. Адже таких можна наробити ще цілу купу, а у вас із ним, кажуть, неземне кохання було, – і дав мені телефона.

Мої скалічені канатом руки тут були вже не зв’язані. Бо по периметру кімнати стояло з десяток озброєних баньдюків і ще та тварюка з моєю Ладочкою на руках теж видавалась підготовленою. Я почула слова «кохання було» й від ненависті навіть перед очима смеркло, та я набрала номер Дімки й спокійно сказала:

– Диме, привіт! Незабудка на зв’язку, мене чутно? – тепер він знав, що я в полоні. Так, це був простий умовний код, ще з війни. Він здавався непомітним та мій Димок все зрозумів.

– Так, чутно. Я виїжджаю. Поговоримо на місці. Тримайся та скажи їм, що я сам наберу, – в тон мені, спокійно, відповів Дімка. Це означало, що він на грані та готовий вбити будь-кого.

– Що отак і з’явиться сам, чи з кавалерією? – самовдоволено насміхався Мусієнко й був упевнений, що з цією шушваллю непереможний. Я віддала телефон і знизала плечима:

– Ми з вами все чули одночасно. Не знаю. А зараз можна нам з дитиною в туалет і трішки води? Йому їхати майже п’ятсот кілометрів. Раніше вечора не чекайте...

Відьмі дали команду супроводити нас до ванної кімнати і дозволили обійнятись. Моє дивне дитя не промовило жодного слова, тільки обхопило мене рученятами й трішки тремтіло. Ми повмивались та зробили жіночі справи. Я відчувала у себе на потилиці запечену кров, але зараз це було несуттєво. Головне побачити й почути якнайбільше, щоб визначити подальші дії боротьби.

Розділ 8. Розплата

– Я тебе, капітане, попереджав, – роздивлявся на моніторі підполковник СБУ детальний план маєтку Мусієнка.

– Звідки це у Вас? – не відповів на його репліку Дмитро й теж уважно подивився на схему та нічого путнього там не побачив.

– Дурних питань не став, розвіднику. Звідти, – показав підполковник на стелю й почав по рації збирати групу.

«Біда з цими сучасними технологіями! З супутника видно багато чого, а от як врятувати жінку й маленьку дівчинку з лап бандитів, зовсім не показано. Значить, прийдеться по-старому, на пузі...» подумав Заруба й спитав:

– Як діятимемо не підкажете?

– А що тут підказувати? Швидкий прямий контакт ще ніколи не підводив, – рація зашуміла й голос доповів, що всі готові. У Дмитра аж дух від злості перехопило:

– А нічого, що в мене там дружина й донька? Який прямий контакт? Коли Ви мені завдання давали, я напряму не працював. Навіть чортових нариків не підставляв задарма...

– Ну, все. Відставити психоз! Значить, зайдемо тихо, – згодився підполковник і натягнув броніка та подав іншого Зарубі.

– Та не люблю я в цьому працювати! – відмахнувся Дмитро.

– Це наказ і він не обговорюється. Мені тільки цивільних втрат не вистачало, – командував старший.

– А, я вже тепер цивільний? Весь час забуваю, – начепив бронежилет Заруба та

доповнив: – А зброю «цивільному» дасте?

– Та не чіпляйся до слів. Хоча що з тебе зараз взяти? По хорошому я й до операції тебе не повинен допускати. Так ти ж сам полізеш. Краще вже під нашим наглядом, – розмірковував оперативник, коли всі сідали в спецавто з тонованими вікнами.

Дмитро перевірив пістолет й легко сховав до кобури.

– Пане підполковнику! А що це за супермен з нами їде? – не витримав старший групи. Начальство невдоволено поковзало на сидінні:

– Зацікавлена особа. Очей мені з нього не спускайте. Зрозуміло?

– Та воно-то зрозуміло, тільки чим саме ми їдемо займатися? Мусієнка вдруге брати, чи за «особою» приглядати? – не вгавав опер.

– А мені теж цікаво, пане підполковнику. Ми родину мою будемо визволяти, чи просто Мусієнка візьмемо і все? – не міг заспокоїтися Дмитро.

– Так, заткнулися всі! Я повинен подумати. Дістала мене вже ця сімейка найманців! – розгнівався підполковник.

Хлопці притихли та скоро під’їхали доволі близько до козирних дач над Дніпром. Далі все виглядало, як у красивому бойовику: планове розосередження, радіомовчання й тільки обмін знаками, якими користуються специ під час подібних операцій.

Але коли підполковник обернувся попередити Дмитра, щоб не ліз попереду, того вже й близько не було. Тільки бронежилет мирно валявся на сидінні.

– От зараза! Ну, знав же, що непотрібно було брати. Нехай тільки мені перепаскудить все. Я його посаджу за невиконання наказу, – бідкався керівник завдання, вибираючись в броніку з авто.

– Пане підполковнику, так він же цивільний...

– Старшино, мовчати! Отут сиди, наче миша. Хто буде бігти з тих виродків у цей бік, дозволяю стріляти по ногах, – віддав наказ чоловік та зігнувшись, м’яко пішов у бік маєтку.

– Слухаюсь! – відповів водій і, стандартно, завмер в очікуванні групи.

А Дімка вже, наче тінь, крався своїм звичним безшумним кроком розвідника старим покинутим таємним ходом, під маєтком наркодилера. Про цю споруду він дізнався тоді, коли після прийому доброї пайки оковитої, старий сторож дядя Ваня розв’язав язика. Здавалося у Дмитра просто карма – лазити під землею. Та він не скаржився. Головне визволити кохану й доньку, а як саме, не мало значення.

Скоро капітан дійшов до розгалуження вузького коридору й на мить задумався, та зрозумів, що в кутку тупик й сховок для наркотиків. Тому пішов прямо й благополучно вибрався посеред старої комори. Видно, маєток перебудовували кілька разів, тому зараз ця будівля залишилась поза основною частиною дому, а може так було зроблено спеціально?

Радий, що опинився саме в такому місці, Заруба виглянув у маленьке віконце й побачив відразу кількох озброєних до зубів охоронців. Капітан подумав, що йому б тепер не завадила допомога спеців, але ж вони в своїй амуніції точно нароблять гамору, тому прийдеться знову розраховувати лише на свої сили та вміння. І боєкомплект у нього занадто недостатній та він звісно позичить у тих недолугих, скільки треба.

Дим тихо підкрався до першого ворога й миттю скрутив йому в’язи. Адже наразі капітан був настільки злий та цілеспрямований, що зовсім не думав про відповідальність перед законом. Він просто рятував рідних людей, а ціна його абсолютно не цікавила. Далі капітан дістав свого улюбленого ножика, з яким ніколи не розставався, та назавжди викреслив з життя ще двох охоронців Мусієнка.

Тепер він був уже в основній будівлі, але дівчаток ніде не бачив. Ще рух і ще покійник. Дмитру навіть починали пригадуватись воєнні часи. Аж ось він побачив жінку, що миттю заверещала на весь дім так, наче він різав її на шматки. Це було погано! Позаду Дмитра відразу виросли два бугаї й скрутили. Він міг би поборотись, але ж треба зрозуміти: де його дорогі жінки й тому Заруба прийняв вигляд смиренника.

Переможною ходою бандюки завели «полоненого» у вітальню, де зібрались усі дійові особи: заручники, господар та охоронці, що залишались ще живі.

– Здоров був, Диме! Здається так тебе називає оця лярва й усі «побратими» з пустелі? – посміхнувся Мусієнко, а Дімка очима допитувався в мене без слів: як наші справи? Я дивилась на нього й відповідала: нормально. І Ладочка хотіла б кинутись до тата, але розуміла, що всіх нас тримають погані дядьки й просто мовчала. Бідне дитя було бліде й трусилося всім тілом, але не плакало.

Капітан Заруба не привітався з колишнім роботодавцем, а просто сказав:

– Ось він я. Родину відпусти.

– Та прямо, розбігся з усіх ніг. Ти мене підставив, Диме, і тому ви всі разом перетворитесь на той самий дим. Це я тобі обіцяю.

– Але ж вони тут ні до чого, – намагався торгуватись Дімка.

– Тобто як це: ні до чого? Це твоя радість! Як моя остання партія наркоти. Тому, дорогенький, здохнете ви всі! Ну, хіба що кралю твою по хлопцях прогуляємо. Дуже просили!

Зараз Дмитро смикнувся і в його красивих очах запалав пекельний вогонь:

– Богом клянуся, поріжу на шматки! Краще відпусти їх.

– Та як же ти поріжеш: коли скручений? – встиг розсміятися Мусієнко, але в цей час з усіх вікон полетіло скло й автоматні черги розрізали простір під стелею.

Останнім у вікно заскочив підполковник та майже радісно скомандував:

– Всі на підлогу! Працює державна безпека!

Для остраху хлопці стрельнули ще кілька разів і всі братія, покидавши зброю, вляглася на підлогу. Мусієнко вдавав, що теж намагається покласти важке тіло, а сам нахилився до ноги й дістав невеличкого пістолета. Він встиг націлитись на Ладочку. Я була непоганим снайпером, але ж тепер лише мама й тому миттю кинулась на лінію вогню. Пролунав негучний постріл, я відчула пекучий біль та відключилась...

Я не бачила, як Дмитро вихопив з потаємного кишені улюблений ножичок, що не помітили баньдюки та виконав дану обіцянку. Кілька блискавичних рухів і з основних артерій Мусієнка, у всі боки фонтаном запульсувала кров. Це був один з коронних прийомів професіонала, а капітан був кращим!

Кажуть кровища з того борова, лилася так, що хлопцям з групи довелося потім здавали свою амуніцію в чистку. Наш кривдник лежав на килимі, в калюжу власної крові, а Дмитро склав руки за головою та спокійно здав спецам ніж.

– Трьохсотий! Швидку в Підгірці на Ранкову,10. Шаренко, подивись: що з нею, – командував підполковник в рацію й додав: – Та відпустіть його, він вже все зробив, що хотів.

– Так він же Мусієнка, як те курча вмить обробив. Я ж казав – супермен. Пане підполковнику, де Ви його взяли? Слухай, може до нас підеш? – захоплено дивився на Дімку старший оперативник.

– Відвали, я пенсіонер. Господи, допоможіть їй, будь ласка, – кинувся Дімка до мене і взяв на руки, які миттю вкрились вже моєю кров’ю. – Незабудко, тільки живи...

Військовий фельдшер нахилився до мене й скомандував:

– Так, дай я подивлюсь. Без паніки. Все нормально, наскрізне. Житиме, – покривав з балончика кровоспинним засобом рану він та вколов снодійне, хоча мені до цього було байдуже...

Маленька Лада, що забилася в куточок й мовчки тремтіла, побачила стільки крові, що не забуде ніколи в житті. Та вона кинулась до Дімки й припала з істеричними криками:

– Таточку, що вони з мамою зробили?

Скоро приїхала швидка й мене поклали на ноші. Ладочці вкололи заспокійливе, а Дімка за свою військову біографію бачив багато крові та на собі стільки не пам’ятав. Він тихо сидів у швидкій поруч зі мною і тримав за руку, а іншою обіймав маленьку доньку та наче молився:

– Назабудко моя, все непогано... Живі! Трішки зачепило. Але Бог знову допоміг. Головне – ми разом. Не плач, доню, ти ж дитина військових.

А поки мене везли зашивати, одне гидке земне створіння, по підробному паспорту, вже перетнуло кордон та помандрувало світом, щоб підібгавши хвоста, загубитись десь серед своїх гріхів. Молодший інспектор служби наркоконтролю не встиг збагатитись так, як сподівався й тепер головним його завданням було ніде не потрапити до рук правосуддя. Хоча навряд чи таку шавку оголосять у міжнародний розшук.

ХЕПІЕНД

Туманним ранком я прокинулась у неприємній завжди палаті, але ж інколи ми всі потрапляємо туди. Поруч сидів мій коханий янгол-охоронець Дим і Ладочка крутись біля нього.

Вони обоє були вмиті й причесані, але доволі змарнілі та сумні. Зайшла жінка-лікар. Вона оцінила нашу сімейку, послухала мій пульс, підкрутила крапельницю, а потім сказала:

– Ну, от що люди, новина в мене для вас дивна, але приємна. Ми ніяк не могли зрозуміти: що у пораненої з аналізом крові? При такій втраті всі показники повинні були впасти, а в неї зросли. І тоді стало зрозуміло...

– ...Прошу, мовчіть! – скрикнув мій спокійний до цього розвідник та майже силоміць вивів даму з палати, а повернувся таким, наче за вікном засяяло сонце.

– Димочку, що вона тобі веселого сказала? – ще доволі загальмовано міркувала я.

– Сказала, Ладочко, що наша мама справжнісіньке диво. І буде тобі братик або сестричка! – урочисто відповів Дімка та продовжував сяяти.

Тепер мене пробило на кмітливість і я відчула дежавю. Невже знову Господь пожартував й заклав в мене дитинку під час поранення? Це вже виглядало якось не смішно! Але ж так сказали лікарі. Я ще не зовсім вірила почутому й перепитала:

– Коханий, ти жартуєш чи ні? Господи, якась я в тебе ненормальна...

Здається й до Ладочки дійшло про братика. Вона кинулась в бік мого ліжка та намагалась міцно обійняти, але Дімка її вчасно зловив:

– Тату, відпусти! Мені потрібно домовитися з мамою про братика. Не хочу сестричку... Нащо вона мені? Я хочу братика!

– Сонечко, не кричи. Мама ще трохи слабенька. Тому я відпущу, але поводься тихенько, – пояснив щасливий тато. Лада почула наказ, стала навшпиньки й почала підкрадатись до мого ліжка, наче кошеня на полюванні.

– Тату, я буду дуже тихенько... Ось так, щоб тільки мама почула. Я дуже-дуже хочу братика, – прошепотіла вона і притулилася до моєї подушки.

Наразі мій Димок їй вже не заважав. Він лагідно пестив мою вільну від ліків руку й утопав в моєму погляді божественними зеленими очима, які я покохала раз і назавжди. В них стояли щасливі сльозинки, а відставний капітан розвідників одними вустами шепотів:

– Ти неймовірна, ти прекрасна й незбагненна. Я безмежно кохаю тебе, моя синьоока Незабудко!