Влада Клімова - Незабудка, Влада Клімова

В приціл я бачила, як Його пронизала автоматна черга, як падав, як завмер... А потім підірвали мій «секрет», місце з якого я прикривала Його групу. Далі не пам’ятаю.

Розділ 1. Мій Димок живий

Давно я не чула, щоб якийсь самовбивця так гальмував. На асфальті піднялася пилюка і в повітрі миттю повис гидкий сморід підгорілих шин. «От же ж наробив Господь недоумків!» подумала я і тут почула голос з того світу:

– Незабудко, зупинись! Дим на зв’язку...

Тепер ноги мої заклякли на місці так, наче знову опинилась десь у гнилій багнюці, серед непролазних боліт. Я повільно повернула голову, адже насправді цього ніяк не могло бути! В приціл я бачила, як його пронизала автоматна черга, як падав, як завмер. А потім підірвали мій «секрет», місце з котрого прикривала Його групу... Далі не пам’ятаю.

Мене врятували. Я навіщось вижила і мої дні потягнулись спочатку в шпиталі, потім в центрі реабілітації. Пізніше була відставка через профнепридатність. А ще страшний біль – так наче мене розрізали навпіл та не хочуть зшивати докупи. Хоч і не треба. Краще б викинули шакалам, мені було все одно. Душа боліла набагато нестерпніше, ніж поранення. Адже за кілька днів до того останнього бою Він сказав: «Будеш моєю дружиною!» Я погодилась. А до ротації залишалось лише кілька довгих воєнних діб.

В тому страшному бою загинула вся Його група. Можливо спрацювала ворожа розвідка чи хтось навів? Та нищили хлопців нещадно! Наче з-під землі лізли й лізли бойовики. Не дивлячись на вміння і героїзм, вся команда капітана Дмитра Заруби полягла, як один. А сам він безслідно зник, ніби дійсно розвіявся у повітрі, відповідаючи своєму позивному – Дим.

Родини контрактників отримали компенсацію й похоронили своїх синів. Але керівника групи не змогли знайти ні серед загиблих, коли звільнили той клаптик чужої землі, ні по дипломатичних каналах серед полонених. Він пропав без сліду та в моєму серці жила надія, що колись з’явиться хоч якась підказка про долю мого коханого Дима...

З того часу пройшло понад п'ять років і ось він стоїть переді мною живий та посміхається тією неймовірно звабливою посмішкою, яку не забути навіть через сто років. Вона проникла в мене раз і назавжди, бо лише Він міг так дивитися й відбирати моє серце та думки.

Кажуть, я була дівчиною зі сміливого десятка, але перед ним з першого погляду здала позиції й зрозуміла, що чинити опір марно. За Димом ходила слава красунчика, котрий подобається всім. Навіть там, у гарячій пустелі на чужій війні, як тільки десь з’являлася жінка – Дмитро миттю потрапляв у поле її зору. Цьому не могли завадити навіть тяжкі бої, що час від часу спалахували на розпеченій і нещасній землі. Так, ми з капітаном зустрілись в групі миротворчого контингенту й миттю закохались, наче два нестримних березневих коти.

– ...Димок! Дімочко, ти? – кинулась я йому на шию й мені було абсолютно байдуже, що подумають люди про жінку, котра гаряче обіймається з невідомим посеред вулиці. А Він притис мене всю й миттю стало ясно, що це мій Дим повернувся з інших світів.

– Незабудко! Я побачив і думав, що марю. Стільки часу минуло, а ти не втратила й краплинки своєї краси, – він обціловував моє лице, тримаючи його у своїх обіймах, як раніше, як завжди.

– Димок... живий, – шепотіла я та не могла й не хотіла відірватись від дорогої моєї людини. А сльози самі котились по щоках, щоб серцю від радості не розірватись.

Його палаючі щастям зелені очі проникали в мене наскрізь, як раніше. А мені до снаги було втратити свідомість, адже Дим не дозволить гепнутись тут посеред асфальту і втримає у своїх сильних обіймах, я не боюсь.

Тепер у мене з’явилося бажання скрикнути на цілий світ: «Люди! Мій Димок живий! Господи, ти все-таки залишив Його мені. І щоб наша маленька донечка, з прекрасними зеленими оченятами, дочекалась на свого у тата...»

Чесно, коли мене привезли до польового шпиталю та почали надавати допомогу, жінка-лікар відразу запідозрила вагітність й запропонувала аборт. Бачите, та кількість препаратів, що в мене вкачають може вбити дитину! А просто вирвати її з мене – це нормально? Я підписала якісь папери та сказала, щоб лікували як їм треба, а коли дитинка виживе й навіть стане інвалідом через всі ті ліки, я її нікому не віддам. То була жива згадка про НАС, про Нього і про наше Кохання.

А вона народилася гарнюня й здорова. Майже. Ну, є у дитини алергія на деякі ліки, але ж у кого її немає? Я назвала її Ладою – як давнє божество кохання та краси. І звичайно в свідоцтві про народження вона записана як Лада Дмитрівна.

Цього мій коханий Димок ще не знає і нам так багато треба одне одному сказати, а я тримаю його на цьому розпеченому асфальті та не можу відірватись.

– Натко, я ж міг не звернути сюди! Навігатор весь час вимагав по сусідній –

Рейтарській. Я його вирубив та зробив по-своєму. Мабуть, потягнуло... Може сядемо до авто?

– Слухаюсь, капітане! Сюди? – вже намагалася жартувати я, а ноги тремтіли так, наче пробігла з повною амуніцією кілометрів десять.

Він зачинив за мною дверцята й застрибнув за кермо. Звісно я була страшенно рада, що мій Димок у прекрасній формі. Звичайно трішки постарів, посивів... Але його чарівність не могли зіпсувати ні поранення, ні роки. А ще я уважно вивчала рідні руки й не помітила там жодної обручки. Як же неймовірно хотілося, щоб він досі був моїм!

Дімка завів свого чорнявого Джипа й сказав:

– Наказуйте, лейтенанте, куди?

– Димочку, якщо не спішиш – можемо завітати до мене. Але ж ти кудись їхав. Що тут робив?

– Та треба було в службі безпеки деякі папери підписати, але це почекає...

– Ні! Я страшенно хочу про все дізнатись, але на Володимирську зайди. Там люди зайняті та не люблять чекати. Мені вже нікуди поспішати. Я тебе дочекалась, іди, – сяяла я щастям так, що сліпила перехожих за вікном.

Мій коханий чоловік знову подарував свою неймовірну посмішку, проїхав трохи по вулиці й зупинив автомобіль у дворі, навпроти одного з корпусів СБУ.

– Я постараюся швидко. Ти посидь! – розгублено глянув він та зник за високими сірими дверима.

А я чомусь почала в голові читати молитву. Я знаю їх не дуже багато, але ще на війні інколи просила у Бога: трішки пожити. Кілька разів молилась, коли хворіла Лада. Та наразі я навіть не розуміла: чого саме прошу у неба? Просто на радощах, що мій Димок живий. Це було наче казка, чи сон і я поки не зовсім довіряла тому, що відбувається. Навіть вщипнула себе за руку: «Ого, боляче! Значить не марю. Все це насправді й Він поруч...»

А капітана Зарубу в службі безпеки, дійсно, чекали. Молодий підполковник, десь ровесник Дімки, в окремому кабінеті серед телефонів і карт, подав йому руку та показав на крісло:

– Сідайте, капітане!

– Колишній капітан. Відставний, – ображено уточнив Дімка.

– Колишніх капітанів не буває, тим більше таких, як «ти». Нічого, що я на «ти»? – примружився підполковник.

– Нічого. То слухаю Вас, пане підполковнику, – традиційно вимовив Дмитро.

– Хм! А ти кажеш «колишній». Виправка не забувається. Ось почитай та підпиши ці папери. Ну, й хочу дещо тобі розповісти. Взяли ми твого кривдника, німецькі колеги допомогли. Викурили його в тій пустелі з-під землі. Клієнт виявився досить непростий. Керівник місцевої групи бойовиків, як вони себе кличуть «піщані кроти».

Ти зі своїми хлопцями довго їм життя не давав, тому вони вирішили з вами поквитатись. На жаль, майже вийшло. А тебе спеціально не добивали, щоб заради розваги, під впливом наркотиків і хімічних препаратів використовувати для навчання цих тварин. І лікував він тебе, наче кат. Але ж нас не так просто перемогти, правда?

Його запитали: навіщо він тебе живого відпустив? А воно розсміялося й сказало, що ми тебе все одно до смерті допитувати будемо, а потім розстріляємо за зраду. Так їм було цікавіше. Прикинь? Яка падоль! Ну, тепер йому в міжнародному суді вже не так смішно буде.

Нагороду ти отримав, я перевіряв. А розповів тобі для розради. Знаю про жінку, що повинна була твоєю дружиною стати. Старший лейтенант, у відставці. Вона тут, у Києві живе. Та, думаю, знайдеш! Іще одне: якщо у цивільному житті знадобиться твоя допомога, можна звертатись?

Дімка слухав та підписував папери. Потім зітхнув, граючи вилицями, й тихо сказав:

– Звичайно можна. Я не для розваги Батьківщині присягав. Та й корисно буде молодість згадати, попрацювати. Звертайтесь!