Влада Клімова - Незабудка, Влада Клімова

Ось наша маленька дівчинка з докором подивилася на мене та як кинеться до Дімки з криком:

– Тату! Чого ж ти так довго не приходив? Ми з мамою на тебе чекали-чекали, а ти все не йшов... Чому: розкажи?

Сильний воїн, що знайшов в собі сили вижити під землею в лапах ворога, повернутись з потойбіччя, мужньо прийняв відставку та свою непридатність службі – зараз здавався слабшим від цього дитяти.

Він опустився перед донькою на коліна, обійняв все її маленьке тіло, цілував рідне личко ... і плакав. А я закрила лице обома руками й ревіла, як давно вже цього не робила. Тільки наша маленька донечка пригорталася до Дімки, вчепившись за шию, й шепотіла:

– Сьогодні найкращий день у моєму житті. Бог повернув мені тата! Ти саме такий, яким я тебе чекала...

Тепер мій безстрашний Дим, не криючись хлюпав носом, пестив шовкову голівку доньки й поривчасто здригався.

– А я завжди знав, що маленька принцеса чекає на мене... Ти пробач мені, дитятко, що забарився. Я більше нікуди від тебе не піду, тільки в мами треба дозволу спитати, – утопав в новому щасті мій сміливий командир та зовсім не боявся своїх сліз. Він допитливо подивився на мене мокрими прекрасними очима і я не могла змовчати:

– Мама згодна на все у світі, тільки б з нами завжди був тато! Так, Ладочко?

А вона надула свої красиві батькові губенята і, як звичайна дитина військових, випалила наказ:

– Мамо! То чого ти тоді стоїш і плачеш? Хіба ж тобі більше нічого робити? Нам треба тата нагодувати. Він так довго йшов до нас, а ти без діла стоїш?

Розділ 3. Святкового банкету не вийшло

Наразі в нашому домі був дуже дивний вечір! Прекрасний, але зовсім інший, не схожий на ті, до яких ми звикли в маленькій жіночій родині. Зазвичай кожна з нас тихо займалася своїми справами, не заважаючи одна одній. Я готувала вечерю та щось робила по дому, а воно маленьке малювало або читало й тільки перед сном розповідало про свої здобутки за день.

Але сьогодні все змішалось докупи, бо в самостійному жіночому просторі з’явився чоловік. Та не просто чоловік, а єдиний і коханий, а ще ТАТО. Так неочікувано моєму дитяті, як сніг на голову, звалився батько. Ні, не дядько з вулиці, якого мама привела, щоб залагоджувати вночі свої жіночі справи. А найрідніший і найдорожчий на землі!

Цікавим було те, що наша Лада – дівчинка з непростим характером, поводилася так, наче знала Дімку все своє життя. Вона вже познайомила його з усіма своїми ляльками та показала альбоми з малювання. А Дим не відпускав її з рук та бавився так лагідно й досконало, наче робив це всі п’ять років підряд. Періодично вони обоє втрачали розум і тато носив доньку над головою, наче вона літає, а та пронизливо верещала.

Скоро я почула дзвінок і відчинила двері. Там стояла наша сусідка, з-за стіни, й суворо запитала:

– Наталі! А що це у тебе за гамір стоїть? І Лада кричить, наче з глузду з’їхала?

– Ніно Іванівно, так ще ж зовсім не час для тиші? Ось вона й верещить, – весело відповіла я цікавій жінці, якій завжди було до всього діло. Вона регулярно слідкувала за сімейним станом жителів нашого двору та гордо обслуговувала зграї котів, що плодилися та збиралися біля під’їздів. Хоч, мабуть, це звичайний стан справ для більшості будинків міста.

– До чого тут час? – наче професійний дізнавач, уважно оцінила все за моєю спиною дамочка. – Ви мені серіал дивитись заважаєте!

– Ну, вибачте, будь ласка, ми більше не будемо. Просто в мене гості, – зізналась я в позі винуватої школярки та вже хотіла зачинити двері, але ж настирлива бабуся навіть підставила ногу й генеральським тоном продовжила:

– Твій гість перегородив своїм одороблом пів нашого двору. Нехай переставить кудись, бо наші не можуть заїхати...

– Добре, ми переставимо, – зітхнула я й здихалась старої відьми. Якби ж вона тільки знала: наскільки дорогим був мій сьогоднішній гість! Та я не тільки місце під авто готова йому у дворі відвоювати, а віддати життя й душу за кожну нашу мить.

– Ладочко-доцю! Не репетуй так голосно, бо у баби Ніни буде нервовий зрив. А ще нам з татом треба вийти машину переставити. Погуляй за комп’ютером, ти ж від нього в захваті завжди...

– Ага, в захваті! Ти мене від нього ганяєш, от і залиш собі. А в мене тепер є тато, – пригорталась вона до Дімки і я не могла впізнати своє чудо, бо вона дуже неохоче сходилась з людьми. Тепер же вчепилась йому за шию і вони дивились на мене, наче ті два голубки з вітальної листівки.

– Донечко, а я там тобі свіжі мультики закачала...

– Ні, я теж піду з вами! Боюся тата й на секундочку відпускати, щоб не зник, – рішуче прорекла Лада.

– Мамо, давайте підемо всі разом, – поглядом маленької дитини утопав в мені закоханий в життя чоловік так, що я ледве кришку з рук не впустила.

Як тут будеш сперечатись? Їх тепер більшість і така схожа й красива! Я відключила конфорку та погодилась:

– Пішли мої пташенята! Потім вечерю доготуємо. Адже баба Ніна кине свій серіал та все перевірить і знову припреться з докорами. Димочку, їй би наш старий інструктор підійшов у чоловіки, правда?

Та Дімка зараз був таким щасливим і відстороненим від зовнішнього світу й нашого минулого, що подивився на мене, наче нічого не зрозумів:

– Так, можливо... Що, пішли?

На вулиці вже смеркло, тільки яскраві ліхтарі сяяли навколо та люди поспішали з роботи додому. Ми завезли Джип на стоянку, заплатили за кілька днів та й пішли прогулятись до озера. Лада намагалась показати татові все, що знала й потягнула усіх аж на Драйзера. Але далі я йти завадила:

– Все! На сьогодні я вже зморилася, йдемо вечеряти!

Моя військова родина наказу підкорилася. Дійсно, пройшовши через неймовірні дива минулого дня треба було відпочити, поїсти та вкласти невгамовну дитину спати.

Святкового банкету у нас не вийшло. Раче звичайнісінька домашня вечеря, але найсмачніша у житті, бо з нами був Він – наш неймовірний коханий ТАТО! Лада дуже хотіла, щоб він почитав їй на ніч казку, але й цю вимогу своєю владою я заборонила. По-перше, вже було пізно і наша маленька бунтарка просто валилася з ніг. На сьогодні для неї випало стільки вражень, що тепер за місяць не заспокоїться. А по-друге, я спостерігала як мужньо тримається мій Димок, хоч виглядає змореним і блідим.

Вперше у житті, разом, ми вклали нашу маленьку принцесу в ліжечко. Я принесла свіжі рушники до ванної кімнати й запросила мою рідну «знахідку» змити тяжкий та насичений день. Сама пішла готувати ліжко – наше перше шлюбне ліжко, до якого ми йшли дуже довго і тяжко! Я збивала подушки та стелила найкращу постільну білизну й знову плакала. Чомусь сьогодні мене прорвало, адже мої очі були сухими невідомо скільки років?

Скоро з’явився чистенький і пахучим шампунем, наче вечірня квітка, мій коханий Дим. Він ніжно обійняв мене обома руками ззаду й запитав:

– Натко, ти віриш в те, що сьогодні відбувається? Бо я ще ні!

– Дімочко, я так довго на тебе чекала, що поки боюсь наврочити. Не можу бажати нічого більшого, ніж просто бачити тебе, дихати щастям і не сполохати його, – зізналась я й відчувала блаженство від того, як він цілує моє розм’якле тіло та знову молилася в душі.

– Незабудко моя синьоока, як же я всі ці роки чекав подібного вечора та розумів, що він нездійсненний. Сидів у пустому домі й уявляв, що в тебе є інший, а я зовсім-зовсім не потрібен. І все одно кохав і мріяв зустрітися колись...

– Та не могло бути іншого, після НАС. Не потрібен мені ніхто. Лише ти...

Ми потонули в шаленій пристрасті, як тоді, коли серед пісків він сказав мені: «Будь моєю назавжди». Тільки там нас кожної миті могли вбити, а зараз в затишному ліжку, котре стільки Його чекало – я була найщасливіша на землі!

Ми втрачали розум і були наче п’яні одне від одного та божевільної насолоди, що розтікається й переповнює обох воскреслим Коханням... Господи! Хіба ж я знала сьогодні зранку, коли вставала на світанку з холодної постелі, що ввечері так поталанить на звичайне жіноче щастя?

Здається я трохи розійшлася у своїх шалених бажаннях та почула легкий стогін, не схожий на пристрасть і серцем відчула його біль:

– Вибач, Димочку, що не так? Де болить?

– Та все в порядку. Ну, що ти зробиш? Воно ж все-таки інвалід, – пожартував він. – Прошу, не звертай уваги...

Але мені вже перехотілося кохання:

– Ні! Скажи. Я ж не відчеплюсь.

– Все добре. Просто зайве з мене трохи повикидали, от порожнеча й бринить...

– Що повикидали? – здивувалась я так, наче не була сама поранена колись. Але з мене подіставали стороннє залізяччя та й позашивали. Снаряд тоді впав далеченько й нічого особливого в мені не пошкодив, хіба дівочу гордість та красу зачепив. А зараз я навіть не уявляла: про що він говорить.

– Димочку, молю, поясни. Я не розумію, – і Дімка пояснив:

– Той дід трішки неправильно все зашив, поступово розвилася гангрена. Та мене, як стару сукню, вчасно в Штатах «перелицювали». Викинули селезінку й одну легеню. Їм тоді більше всіх дісталось. Але ж без цього можна нормально жити. Серце, що тебе кохає мені залишили і цьому я страшенно радий. Вибач, я тебе на чомусь дуже цікавому зупинив, – пожартував мій коханий, а мені від почутого було не до жартів. – Незабудко, чого ти мовчиш? Все нормально! Я хочу твого кохання...

– Рідний ти мій! Де ми так Бога прогнівили? Чому все це з нами? – запанікувала я.

– Натко, зараз його не гніви! Ми живі й дуже щасливі. Хіба цього замало? Звідки в тобі така дивна слабкість? Ти ж раніше була наче сталь, – намагався розбурхати мою волю Дим.

– Сталь була до нашого кохання, – тяжко зітхнула я й пригорнулася до його плеча:

– Давай спати. Я сьогодні дуже втомилася від усіх радощів та переживань. А ще боялась: як Лада прийме тебе. Та дивлячись на вас здається, наче весь час були разом.

– Тобто, це все? Незабудочко, так не годиться. А закінчити справу, що розпочали? – намагався загравати мій Дим.

– Не хочу. Старенька стала твоя Незабудка. На добраніч! Ти просто мені приснись, – поцілувала я моє скалічене кохання й пригорнулась всім тілом щаслива та одночасно нещасна від того, що наразі дізналась. А потім заплющила очі й страшенно боялась, що вранці знову прокинусь одна в холодному ліжку. Це тепер здавалося найстрашнішим.

Розділ 4. Хто це до тебе поселився

Я прокинулась і побачила, як за вікном вставало сонце. А ще відчула тепло Його руки у себе під щокою і всередині заплескалась гаряча хвиля щастя... Він зі мною! Мій Димок поруч і не зник, як колись. Я обвила його руками й мовчки ніжилась на плечі, що не постраждало. Завжди буду спати по праву руку. По-перше, так заведено у людей, що знаходяться в шлюбі. Та власне мені байдуже, тільки б у нього нічого не боліло – це головне. Адже я пам’ятала все, що почула. Та інформація не йшла з голови, а серце щеміло, наче його різали ножем.

– Привіт! Боже, який красивий подарунок прийшов зі снів й залишився зі мною, – потонула я в його погляді, щоб приглушити той біль.

– Доброго ранку, Незабудочко! Ти така красива, коли спиш, – посміхався Дімка своєю неймовірно щирою посмішкою.

– Ти дивився, як я сплю?

– Я милувався, як ти спиш. Як багато я втратив, не милуючись твоєю красою... Тепер буду наздоганяти, – пообіцяв мені Дим.

– А чому ти не спав? Щось боліло? – не витримала я.

– Натко, перестань! Я ображусь. Ну, хіба ж я зовсім нікчемний? Просто звик мало спати, – знітився він.

– ... Мамочко-мамо! Тато у нас залишився й не зник! – з радісними криками забігла до нас Лада. Вона волокла за собою улюбленого величезного зайця за рожеве вухо та забралась відразу на обох. Потім подумала й обрала для найщиріших обіймів тата. Дімка пригортав її до себе обома руками, а малеча чіплялась йому за шию й шепотіла:

– Таточку! Я так скучила за ніч. Боялась, що ти знову від нас кудись підеш...

Цю сцену я вже не змогла нормально пережити. Куди поділась та «стальна Незабудка» - хто її знає? Я знову витирала сльози й не хотіла зупинятись. А схвильований та щасливий Дим вдихав тепло маленької дочки й, від насолоди, просто заплющив очі.

– Мамо, а можна я сьогодні не піду в садочок? Хочу бути з татом! Я тиждень сама весь посуд митиму, тільки дозволь нам удвох погуляти. Я ж учора ще стільки йому не показала! Ну, мамо...

– Господи, де ви такі рідні взялись? Добре, маленька. Не треба тиждень посуд мити. У нас тепер велика родина й ми з усім справимося разом, – дозволила я, бо ніколи раніше не пам’ятала Ладу настільки доброю та трішки хитруватою.

Ось що робить з жінками щастя й коханий чоловік. Вони стають слабкими та перебірливими. «Нехай так буде завжди!» - думала я й не хотіла вибиратись з ліжка від них. Але ж треба було готувати для нашої прекрасної родини сніданок.

Вірите, зі мною щось таке робилося, наче це вже була й не я взагалі. А якась інша домашня, наповнена теплом і ніжністю жінка. З того часу, як Він учора покликав мене на вулиці – кудись поділась каменюка, що висіла раніше на душі. Зараз там плескалось млосне хвилювання так, наче я наковталась якихось невідомих пігулок і від задоволення мене навіть хитало туди-сюди...

Під час сніданку Лада знову пищала, наче різана й заливалась гучним незнайомим раніше сміхом. Так, ніби дитина тримала у собі цю веселу дівчинку, з надією, що колись зможе подарувати її татові. Моя спокійна та врівноважена до вчора малеча кожні п’ять хвилин зривалась з місця, бігала обійматись з Дімкою та приносила йому всілякі дрібнички. А я не могла її зупиняти, бо хотіла робити те ж саме.

Правда розуміла, що трішки старша від дочки й повинна з усіх сил триматись! Я залишила їх вдома захлинатися щастям, а себе все ж змусила піти на роботу. Але по дорозі до фітнес-центру мене наздогнала Ніна Іванівна.

– Наталіє, зажди! Я вчора не встигла запитати: а хто це такий до тебе поселився? – діловито поцікавилася бабця.

Знаєте, що хочеться зробити у такому випадку, особисто мені? Відповідаю: взяти трішки сміття зі сміттєвого бака та й висипати «цікавій» жінці на голову. Ну, питається: навіщо воно тобі? Хто куди поселився та в кого переночував?

Та я посміхнулася своїм думкам і сказала:

– Це справжній тато моєї Лади та мій коханий чоловік.

– А він що сидів? Так на зека якось не схожий? – розмірковувала Ніна Іванівна.

– Ні! – тепер не витримала я й щиро розсміялася. – Він військовий та недавно повернувся після виконання завдання.

– Ага! Ось у чому справа? Не знала я, що до нашого двору занесе молодого гусара! Тоді нехай свій броньовик ставить де захоче, наші потерплять трохи. Адже він ненадовго приїхав, так?

Це зараз жінка питала мене, без слів, чи скоро закінчиться відрядження у мого «гусара» й він знову повернеться до законної сім’ї? Мені було навіть шкода її розчаровувати, але я впевнено сказала:

– Боюсь, Ніно Іванівно, що Ви неправильно зрозуміли. Мій чоловік повернувся до нас назавжди. У нього, окрім мене й Лади, немає нікого в світі. Тому тепер – це Ваш новий сусід.

А сама подумала: «От чому люди все бачать так поверхнево? Наприклад, я для цієї жінки завжди була лише матір’ю-одиначкою. Вона зовсім не уявляє, як добре я вмію стріляти та маю в квартирі сейф, з бойовим нагородним пістолетом...»

– Неочікувано якось, Наталю. Але все одно: вітаю! – розчаровано сказала мені цікава сусідка.

– Ніно Іванівно, наразі це всі запитання? Чи я ще чимось можу Вам допомогти? – добивала я жіночку.

– Ні-ні! Це все, можеш іти, – відпустив мене «генерал» нашого двору.

Працювалось мені сьогодні теж залюбки! Я ганяла товстушок до сьомого поту й розповідала різні байки про те, як красива жінка повинна виглядати. А група з подивом слідкувала за моїм дивним настроєм та намагалась трішки «сачкувати». Так, наче ті скинуті кілограми й вузькі талії потрібні були не їм, а мені.

Кілька разів я телефонувала моїй неймовірно дорогій родині, а вони мені доповідали, що вже привезли з овочевого ринку купу добра та зробили покупки в супермаркеті. Як належить дитині військових, з командирською жилкою в крові, наша доця організувала з татом не тільки обід, а й достойну вечерю. Солодка парочка звільнила мене сьогодні від стояння біля плити та з кожною прожитою хвилиною здавалося, що більше немає чого бажати. До наших сердець прийшла нагорода за всі ті муки, що ми пережили в чеканні.

Тепер для нашої повної родини настала вже друга щаслива ніч. Ми вклали Ладочку спати та пішли в душ. Довго цілували одне одному сині шрами, хоч сьогодні вони були вже не такі й страшні. Мій Димок поступово звикав до нової ролі – коханого чоловіка. Прямо в душовій кабіні він нагадав мені, як інколи ми це робили серед пустелі, теж у душовій. Тільки там вона була загальновживана й тісна, а зараз в нашому прекрасному поєдинку не було переможених. Зморені ми занурились в обійми, але Димок спати мабуть не хотів:

– Наточко, а тобі трутень в домі ще не набрид? Я хочу якоїсь роботи. Ти ж розумна, запропонуй щось мені.

– Дімо, але ж ти у нас лише кілька днів! Відпочинь, – пестила я своє щастя.

– А хіба цього мало? Будь ласка, вигадай щось для мене. Я ж тут у вас нічого не знаю. Хоч охоронцем до супермаркету мене влаштуй! – я розсміялась і пообіцяла подумати над його проханням.

Через кілька днів рішення з’явилось зовсім несподівано. Тренер чоловічої групи прийшов до нашої зали за кавою й тихо матюкався останніми словами. Жалівся, що прийняв клієнта, котрого хочеться не оздоровлювати, а зламати навпіл.

– Чого це ти до чоловіка в’ївся? – спитала я у Сармата. Так ми кликали тренера чоловіків.

– Та який з нього чоловік? Це ж Мусієнко! – обурювався колишній спортсмен.

– А хто це такий? – не розуміла я його злість.

– Барига з Підгірців. Ти що не знаєш? – здивувався він.

– Сармате, та навіщо вони мені? В мене є коханий! – гордо задрала я голівку.

– Добре тобі. А це мурло мене кликало до себе в охоронці, прикинь? – відверто гнівався Сармат.

– Йому потрібен охоронець? – миттю зацікавилась я.

– Та в нього їх ціла зграя. Хіба що вбили когось. Мені воно навіщо здалося, тут роботи вистачає, – знизав плечима чоловічий тренер.

– А він уже пішов чи ще тут? Сармате, як мені з ним поговорити? – роздухарилась я не на жарт.

– Ти що збираєшся до нього найнятись? Знаєш, там такі безмозкі бугаї, що я б не рекомендував... – доброзичливо заперечив чоловік.

– Та ні! Куди мені в охоронці? – прикинулась біленькою овечкою я. – Для чоловіка хочу спитати. Він роботу шукає.

– А що він у тебе з оцих? – надув мускулатуру Сармат. – Ну тоді пішли. Воно тут ще душ приймає. А потім за ним машина прийде.

– Клас! Значить встигаємо, – зраділа я майбутньому роботодавцю мого Димка.

Тихо присіла на одному з велотренажерів та чекала поки повз пройшов товстий високий дядько. Сармат зробив мені знак: «Мов лови те, що шукала!»

– Вибачте, будь ласка! Можна Вас на хвилинку затримати? – лагідно спитала я в того Мусієнка. А він оцінив те, що бачить й гидко розсміявся:

– Ну такій статурі я завжди радий! Говори...

Від подібної поведінки дядька віддавати свого Димочка до нього в охоронці мені миттю перехотілося, але ж коханий біля плити все більше втрачав розум. Нехай спробує. У нас в житті бувало й не таке.

– Дякую. Розумієте, мій чоловік шукає роботу. Він колишній військовий і має гарну підготовку. А я чула, що Вам потрібен охоронець, – закліпала я довгими віями перед ним.

– То ти ще й заміжня, красуне? Оце шкода! Добре, на тобі візитівку й нехай твій воїн мені зателефонує. Подивимось на його «підготовку». Хлопче, чого стоїш? Двері мені відчинив!

Наразі це було звернення до Сармата. Той знову тихенько матюкнувся й відхилив двері перед цим «клієнтом». А я скривилась, наче напилася оцту та й Сармат кислоти долив:

– Ой вляпалася ти, Натко, по саме нікуди! Ну, якщо дуже треба, то дивись.

Розділ 5. Дозвольте приступити

На сьогодні заняття скінчилися й ми з чоловічим тренером замкнули центр до завтра. Надворі вже було зовсім темно, хоча люди шмигали туди-сюди у своїх справах. Раптом якась тінь виросла переді мною й запитала:

– Девушка, время не падскажите? – я лише встигла дістати телефон, як темна особа спробувала вхопити мене за плечі.

Та стандартний захисний рух, з переворотом, і «гість столиці» вже лежить на землі й виє від болю. Сармат миттю опинився поруч, бо перед від’їздом додому він вирішив покурити біля авто. Ніяк не кине наш спортивний тренер це негарне заняття.

– Ти де таке дурне взялося? Це ж Позняки, у нас тут кожна жінка-кішка! Хоча звідки тобі про комікси знати? Прибити, чи так відповзеш у свою діру? – став він коліном на спину дурного нападника.