Хуліо Кортасар - Поза часом

не згадували; знаємо лише, що вже неможливо не звертати уваги на перегородку, не пов’язувати з нею будь-якої дії чи бездіяльності.

Можливо, через те в глупу ніч, коли ми удаємо, буцімто спимо, нас не надто дивує короткий сухий кашель, що чується з іншого крила бунгало, і те, що кашляє, поза сумнівом, чоловік. Це радше й не кашель зовсім, а мимовільний сигнал, стриманий і водночас пронизливий, мов шепіт дівчат, але тепер це справді сигнал, тепер — після безугавного перешіптування дівчат — це виклик. Ми мовчки підводимося, у вітальні знову западає тиша, лише одинокий собака виє вдалині. Якийсь час — хтозна скільки його збігає — ми вичікуємо; гість також мовчить: може, теж чекає, а може, ліг спати на простирадлах із жовтими квітами. Байдуже, тепер існує домовленість, яка не має нічого спільного з доброю волею, є певний термін, позбавлений форми та формул; в якусь мить ми підійдемо туди, не змовляючись, ба навіть не глянувши одна на одну. Ми знаємо, що кожна з нас думає зараз про Міхаеля, про те, що Міхаель також повернувся на ферму Еріка, повернувся без жодної очевидної причини, хоча гадав, нібито ферма порожня, наче сусіднє бунгало; повернувся, як повернувся гість дівчат, як поверталисяМіхаель й інші — немов мухи, не знаючи, що на них чекає, не здогадуючись, що цього разу побачення буде зовсім іншим.

Перед сном ми, як завжди, вдягнули нічні сорочки; тепер вони білими драглистими плямами застигли на підлозі. А ми, голі, наближаємося до дверей і виходимо в сад. Досить оминути загорожу, що розділяє два крила бунгало; двері причинені, але ми знаємо, що вони незамкнені, що досить торкнути клямку, всередині темно, коли ми входимо вдвох; це вперше за багато часу, ступаючи, ми підтримуємо одна одну.

Текст у записнику

Ідея обліку пасажирів виникла — на цьому варто наголосити — під час нашої розмови про непевність і похибки аналітичних досліджень. Хорхе Гарсія Боуса спершу зробив кілька зауважень стосовно метро в Монреалі, а тоді перейшов безпосередньо до лінії «А» в Буенос-Айресі. Він не сказав мені цього, але підозрюю, що це, мабуть, пов’язано зі спеціальними дослідженнями компанії, якщо тільки саме вона здійснювала облік. За допомогою якоїсь особливої методики — через своє невігластво я називаю це так, хоча Гарсія Боуса доводив, нібито методика напрочуд проста, — було визначено точну кількість пасажирів, які впродовж тижня щодня користалися метро. Оскільки до того ж цікаво було взнати відсоток людей, які входять на кожній конкретній станції лінії «А», а також тих, хто їздять із кінця в кінець або на певних відтинках маршруту, на кожному вході та виході — від станції «Прімера Хунта» до станції «Пласа де Майо» — вівся ретельний облік; в ті часи — я маю на увазі сорокові роки — лінія «А» ще не з’єднувалася з мережею нових підземних ліній, і це полегшувало справу.

У понеділок заздалегідь наміченого тижня було одержано базову загальну цифру; у вівторок ця цифра була приблизно такою ж; у середу — за аналогічної загальної цифри — сталася несподіванка: зі 113 987 осіб, які спустилися в метро, на поверхню повернулися 113 983. Здоровий глузд підказував чотириразову помилку в підрахунку, і відповідальні за обчислення об’їхали всі пункти обліку в пошуках можливих випадків недбальства. Старший інспектор Монтесано (зараз я наводжу дані, щодо яких Гарсія Боуса не мав найменшої гадки і які стали відомі мені згодом) особисто прибув, щоб підбадьорити співробітників, котрі здійснювали облік. Він рішуче наказав перелопатити підземку з краю в край, а робітникам і машиністам поїздів довелося пред’являти свої посвідчення на виході. Все це наводить мене на думку, що старший інспектор Монтесано невиразно передчував початок того, що тепер добре відомо нам обом. Зайве додавати, що ніхто не виявив гаданої помилки, яка виявляла (і водночас заперечувала) наявність чотирьох зниклих пасажирів.

У четвер усе спрацювало якнайкраще: сто сім тисяч триста двадцять вісім мешканців Буенос-Айреса виринули на поверхню після того, як на деякий час спустилися під землю. В п’ятницю (тепер, після вжитих заходів, облік можна було вважати досконалим) кількість пасажирів, які вийшли з метро, на одну людину перевершувала кількість тих, що ввійшли. В суботу ці показники виявилися однаковими, і компанія вирішила, що задачу виконано. Розбіжності не були оприлюднені, тож, крім старшого інспектора Монтесано й операторів обчислювальних машин на станції «Онсе», мало хто знав про те, що сталося. Гадаю також, що ця нечисленна група людей (крім старшого інспектора) воліла забути про все, вважаючи це помилкою обчислювальних машин або операторів.

Це відбувалося в 1946-му чи на початку 1947 року. В наступні місяці мені довелося часто їздити лінією «А»; а що маршрут був довгим, раз по раз я пригадував оту розмову з Гарсією Боусою та з іронією роздивлявся людей навколо себе — одні сиділи, інші, тримаючись за шкіряні петлі, погойдувалися, наче коров’ячі туші на гаках у різниці. Двічі на станції «Хосе Марія Морено» мені без жодних на те підстав здалося, ніби дехто (спершу якийсь чоловік, згодом дві літні жінки) були не звичайними пасажирами, як решта. Одного четверга ввечері, на станції «Медрано» — я саме повертався з боксерського поєдинку, в якому по очках переміг Хасінто Льянес, — мені здалося, що дівчина, котра куняла на другій лаві перону, сиділа там зовсім не тому, що чекала наступного поїзда. Вона хоча й увійшла до того самого вагону, що й я, проте вийшла на «Ріо-де-Жанейро» та залишилася на пероні, начеб її брали якісь сумніви або вона втомилася чи щось її гнітило.

Я кажу про це зараз, коли вже все з’ясував; таке трапляється після пограбування, коли люди раптом пригадують, що якісь підозрілі жевжики справді вешталися неподалік. А проте в цих непевних фантазіях, що мовби знічев’я перепліталися в моїй голові, від самого початку щось неначе вело мене далі й далі, залишаючи такий собі осад підозри; відтак того вечора, коли Гарсія Боуса як цікаву подробицю згадав результати обліку, я негайно поєднав обидва факти й майже зі страхом відчув, що в цій химерній картині щось таки збігається одне з одним. Можливо, я першим із тих, хто були поза грою, здогадався про це.