Хуліо Кортасар - Поза часом

Потім іде непевний період, в якому перемішуються дедалі сильніше бажання перевірити свої підозри, вечеря в «Ель Пескадіто», що зблизила мене із Монтесано та його споминами, щораз неухильніші й обережніші спуски в метро, яке я тепер сприймав зовсім інакше, як чиєсь стороннє повільне дихання, як пульс, що хтозна чому вже б’ється для міста, вже не є лише одним із видів міського транспорту. Але перш ніж розпочати справжній спуск (маю на увазі не звичайну поїздку в метро, як це роблять геть усі), я витратив чимало часу на роздуми й аналіз. Упродовж трьох місяців, поки їздив 86-м трамваєм, щоб уникнути оманливих доказів чи випадковостей, мене затримувала на поверхні одна гідна уваги теорія Луїса М. Баудіццоне. Оскільки я — майже жартома — переповів йому повідомлення Гарсії Боуси, Луїсові спало на думку пояснити це явище таким собі різновидом атомного розпаду, можливого у місцях великого скупчення людей. Ніхто ніколи не підраховував, скільки людей виходить зі стадіону клубу «Рівер Плейт» у неділю після матчу, ніхто не порівнював цю цифру із кількістю придбаних квитків. Чи в стаді у п’ять тисяч буйволів, що біжить вузькою ущелиною, однакова кількість тварин на вході й на виході? Дотики людей на вулиці Флорида потроху обтирають рукава пальт, спід рукавичок. Отже, дотики 113 987 пасажирів у переповнених поїздах, де вони трясуться й труться одні об одних на кожному повороті й за кожного гальмування, можуть призвести (внаслідок втрати індивідуального та його поглинання множинним) до втрати чотирьох одиниць упродовж двадцяти годин. Щодо другої аномалії — я маю на увазі п’ятницю, коли з’явився один зайвий пасажир, — Баудіццоне лише погодився з Монтесано й пояснив її похибкою в підрахунках. Після всіх цих доволі умоглядних припущень я знову почувався дуже самотнім, хоча не лише не мав власних здогадів, а й відчував шлункові кольки щоразу, коли проходив повз вхід до метро. Відтак я на власний розсуд продовжував свій шлях, потроху просуваючись уперед за спіраллю — саме тому я довго їздив трамваєм, перш ніж відчув, що можу повернутися на лінію «А», насправді спуститися під землю й не лише задля того, щоб просто проїхатися в метро.

Тут слід сказати, що вони анітрохи мені не допомогли; більше того — сподіватися на них чи просити про допомогу було б нерозважливо. Вони знаходяться там і навіть не підозрюють, що з цього абзацу я починаю писати їхню історію. Зі свого боку, мені б не хотілось їх виказувати і, хай там як, але я не назву ті кілька імен, які взнав за тижні, коли я проник в їхній світ; якщо я й учинив так, якщо пишу зараз цей звіт, то лише з добрих намірів — я прагнув допомогти мешканцям Буенос-Айреса, яким завжди дошкуляють транспортні проблеми. Тепер річ навіть не в тім, тепер мені просто лячно, тепер я вже не можу наважитися спуститися туди, хоча це безглуздо — трястися в повільному незручному трамваї, коли в двох кроках метро й усі на ньому їздять і не бояться. Я достатньо чесна людина, щоб визнати: якщо від них усі відцуралися — звісно, без розголосу, — і всім до них більш-менш байдуже, — я почуватимуся спокійніше. І не через те, що моє життя було під загрозою, поки я перебував унизу, хоча я ані миті не почувався в безпеці, поки просувався в своєму розслідуванні стільки ночей (там усе відбувається вночі, немає нічого більш облудного та штучного за сонячні промені, що проникають крізь дахові вікна між станціями або освітлюють верхню половину сходів); цілком імовірно, що я врешті-решт чимось викажу себе і вони взнають, навіщо я по стільки годин проводжу в метро, так само як одразу вирізняю їх у юрбі людей, що купчаться на станціях. Вони такі бліді, але діють напрочуд ефективно; вони такі бліді та засмучені, майже всі дуже засмучені.

Хоч як це дивно, від самого початку мені найбільше хотілося взнати, як вони живуть; з’ясувати, чому вони так живуть, видавалося мені менш важливим. Я майже одразу облишив думку про тупики та закинуті тунелі; їхнє існування було явним і відповідало пасажиропотокові між станціями. Це правда, що між «Лорія» та «Пласа Онсе» бовваніла якась подоба підземного царства мертвих із підземними горнами, запасними путями, складами та дивними спорудами із затемненого скла. Цей різновид пекла виднів кілька секунд, поки поїзд, брутально розгойдуючи нас на поворотах, під’їздив до особливо сяйливої після тунельного мороку станції. Але варто було уявити кількість робітників і наглядачів, що пересуваються цими брудними штольнями, і я одразу відкинув думку про них, як про ймовірну опорну базу; розташуватися тут — принаймні попервах — вони не могли. Мені вистачило кількох оглядових поїздок, аби зрозуміти, що ніде, крім самої лінії — тобто станцій з їхніми перонами та поїздів у майже постійному русі, — немає ні місця, ні умов, придатних для їхнього існування. Я відкинув тупики, місця розгалуження колій і склади й методом виключення дійшов очевидного й моторошного висновку; у цьому царстві пітьми раз по раз приходило до мене розуміння того, що ж залишилося на остачу. Існування, яке я тут окреслюю (дехто скаже — припускаю), на мою думку, обумовлене суворою та неухильною потребою; завдяки послідовному відкиданню різних імовірностей було встановлено єдино можливу. Вони — тепер це було очевидно — не розташувалися ніде; вони живуть у метро: у його поїздах, у постійному русі. Їхньому існуванню та циркуляції на кшталт лейкоцитів — вони такі бліді! — сприяє невідомість, що досі їх оберігає. Після такого висновку все інше робилося очевидним. Поїзди, що рухаються лінією «А», ніколи не бувають порожніми (хіба що тільки вдосвіта чи глупої ночі), оскільки мешканці Буенос-Айреса опівнічники, й завжди знайдеться бодай кілька пасажирів, які зайдуть до метро перед закриттям станції. Можна було б уважати зайвим останній поїзд, який просто курсує за розкладом, хоча до нього вже ніхто не сідає, однак мені ніколи не доводилося такого бачити. Точніше, я це бачив кілька разів, але насправді він був порожнім лише для мене; його дивними пасажирами були ті з них, які вночі неухильно виконували суворі приписи. Я так і не виявив, де вони вимушено переховуються впродовж трьох мертвих годин — від другої ночі до п’ятої ранку, — коли лінія «А» не працює. Чи то залишаються в поїзді, поки той стоїть у якомусь тупику (в такому разі машиніст має бути одним із них), чи то губляться в юрбі нічних прибиральників.