Хуліо Кортасар - Таємна зброя

Книжка-лабіринт, що перевертає традиційні уявлення про взаємозв’язок форми і змісту літературного твору. До збірки «Таємна зброя» Хуліо Кортасара (1914–1984) увійшли одні з найуславленіших шедеврів аргентинського класика, які при уважному прочитанні складаються в єдине концептуальне ціле. Їхня дія розгортається в Парижі, де Кортасар прожив понад 30 років. Вони позначені тематичною і стильовою печаттю автора: це кінокадри богемного життя Міста світла, суміш реальності і фантазії, експериментування з мовою, поетизована проза, тонкий психологізм деталей. П’ять філософських притч, в яких переплелися інтелектуальна фантастика, магічний реалізм і детектив. На творах Хуліо Кортасара виросло багато майбутніх майстрів красного письма. Ґабріель Ґарсія Маркес зізнавався, що в юності мріяв, «коли виросту, навчитися писати, як Хуліо».

Хуліо Кортасар

Таємна зброя

Зміст

Мамині листи • 7

Добрі послуги • 31

Слина диявола • 61

Переслідувач • 80

Таємна зброя • 146

Мамині листи

Це цілком могло би називатися умовною свободою. Щоразу, коли консьєржка вручала йому конверт, Луїсові досить було впізнати знайоме крихітне обличчя Хосе де Сан-Мартіна[1], аби зрозуміти, що доведеться знову переходити через міст. Сан-Мартін, Рівадавія[2] — ці імена також були образами вулиць і речей; Рівадавія, номер шість тисяч п’ятсот, великий дім у районі Флорес, мама, кав’ярня на розі вулиць Сан-Мартіна і Корр’єнтес, де його іноді чекали друзі, де мазаґран[3] мав легкий присмак рицинової олії. З конвертом у руці, сказавши «Merci bien, madame Durand»[4], вийти на вулицю було вже не те, що попереднього дня, що у всі попередні дні. Кожен лист від мами (навіть перед тим, що тільки-но сталося, до цієї дурної і абсурдної помилки) нараз міняв життя Луїса, відкидав його у минуле, як різкий рикошет м’яча. Навіть до того, що він тільки-но прочитав — і тепер перечитував в автобусі, почуваючись чи то розлюченим, чи то розгубленим, і ніяк не міг повірити своїм очам, — мамині листи завжди викривляли час, вносили маленький і невинний розлад у порядок речей, якого Луїс хотів, який намітив і здобув, увівши його у своє життя, як увів Лауру в своє життя і Париж у своє життя. Кожен новий лист на якийсь час (бо потім він стирав їх зі своєї пам’яті, як тільки ніжно на них відповідав) давав зрозуміти, що його тяжко завойована свобода, це нове життя, безжально відрізане ножицями від того мотка вовни, який інші називали його життям, не мало виправдання, втрачало опору, змазувалося, як вулиці за вікном автобуса, що мчав вулицею Рішельє. Залишалася тільки куца умовна свобода, наруга жити подібно до слова у дужках, розлученого з основним реченням, для якого воно, утім, майже завжди є опорою і поясненням. А◦ще досада і потреба одразу ж відповісти — немов знову зачинити двері.

Цей ранок був одним із тих багатьох ранків, коли приходив лист від мами. Із Лаурою вони мало говорили про минуле і майже ніколи — про великий дім в районі Флорес. І річ не в тім, що Луїс не любив згадувати Буенос-Айрес. Радше йшлося про те, щоб уникати імен (людей вже уникалося віддавна, та імена, ці справжні привиди, ніяк не відв’язувалися). Якось він зважився сказати Лаурі: «От якби можна було подерти і викинути минуле, як чернетку листа або книжки. Та воно завжди лишається тут, зоставляючи плями на чистовику, і, гадаю, це і є справжнє майбутнє». Бо й справді: чому б їм не поговорити про Буенос-Айрес, де жила родина, де друзі час від часу розцвічували листівки милими фразами. А◦глибокий друк газети «Ля Насьйон» із сонетами стількох екзальтованих сеньйор, це відчуття уже прочитаного, пустопорожнього. І час від часу якась урядова криза, якийсь розлючений полковник, якийсь приголомшливий боксер. Чому би їм з Лаурою не поговорити про Буенос-Айрес? Але вона також не верталася до минулого і лиш випадково — особливо тоді, коли приходили мамині листи, — зроняла в розмові якісь ім’я чи образ, і ті падали, немов монети, що вийшли з обігу, предмети віджилого світу на далекому березі ріки.

— Eh oui, fait lourd[5], — сказав робітник, що сидів перед ним.

«Якби ж то він знав, що таке спека, — подумав Луїс. — Якби міг пройтися лютневого дня проспектом Майо чи однією з вуличок кварталу Ліньєрс».

Він знову витяг листа з конверта, не тішачи себе ілюзіями: ось він, цей рядок, чітко написаний. Він цілком абсурдний, але таки там є. Його перша реакція — після здивування, удару просто в потилицю — була, як завжди, захисною. Лаура не повинна прочитати маминого листа. Якою безглуздою не була би ця помилка, це плутання імен (мама, либонь, хотіла написати «Віктор», а написала «Ніко»), Лаура у будь-якому разі зажуриться, вийде по-дурному. Листи час від часу губляться; от якби і цей пішов на дно моря. Тепер йому доведеться викинути його в унітаз в офісі, і, звісно, за кілька днів Лаура чудуватиметься: «Дивно, немає листа від твоєї матері». Вона ніколи не казала «твоя мама», може, тому що свою втратила ще дитиною. Тоді він відповість: «Справді дивно. Нині ж напишу їй кілька рядків». І напише, дивуючись із маминого мовчання. Життя буде таким самим, як раніше: робота, вечорами кіно, завжди спокійна, лагідна, уважна до його бажань Лаура. Зійшовши з автобуса на рю де Ренн, раптом запитав себе (це не було питання, але як сказати по-іншому), чому він не хоче показувати Лаурі маминого листа. Не через неї, не через те, щó вона могла відчути. Його мало обходило те, що вона може відчувати, поки вона це приховуватиме. (Його мало обходило те, що вона може відчувати, поки вона це приховуватиме?) Так, його це мало обходило. (Мало обходило?) Та першою правдою, якщо припустити, що за нею є ще інша, негайною правдою, назвімо її так, було те, що його обходив вираз, якого прибере обличчя Лаури, обходило те, як Лаура поведеться. І обходило його це через нього, звісно, через те, як на нього вплине, наскільки для Лаури важливим є лист від мами. Якоїсь миті в очі їй впаде ім’я Ніко, і він знав, що підборіддя її дрібно затремтить, а потім вона скаже: «Дивина… Що могло статися з твоєю матір’ю?» І весь цей час він знатиме, що Лаура стримується, щоб не закричати, щоб не сховати в долонях обличчя, уже спотворене риданням, начертанням імені Ніко, яке тремтить у неї на вустах.

У рекламній агенції, де він працював художником, Луїс перечитав листа, одного зі стількох маминих листів, в якому не було нічого надзвичайного, окрім рядка, де вона переплутала ім’я. Він подумав, чи не можна стерти це слово і замінити «Ніко» на «Віктор», просто замінити помилку на правду, і вернутися з листом додому, щоб Лаура його прочитала. Лауру завжди цікавили мамині листи, хоча в химерний спосіб адресувалися не їй. Мама їх писала йому; в кінці, іноді в середині листа, додавала дуже ніжні вітання для Лаури. Це не мало значення: та їх читала з однаковим інтересом, спотикаючись на якомусь слові, скарлюченому через ревматизм і короткозорість. «Я◦приймаю саридон, і лікар дав мені трохи саліцилової