Хуліо Кортасар - Поза часом

Хуліо Кортасар (1914–1984) — видатний аргентинський письменник ХХ століття. Поряд із колумбійцем Габріелем Гарсією Маркесом, мексиканцем Карлосом Фуентесом, парагвайцем Аугусто Роа Бастосом, перуанцем Маріо Варгасом Льйосою — це один із визначних представників латиноамериканського «магічного реалізму». Серед найвідоміших творів — збірники оповідань «Бестіарій», «Таємна зброя», «Кінець гри», «Усі вогні — це вогонь, романи «Виграші», «Гра в класи», «62: модель для збирання».
Українською мовою виходили друком: книжка оповідань «Таємна зброя» («Дніпро», 1963), романи «Гра в класи» («Фоліо», 2008) та «Читанка для Мануеля» («Фоліо», 2009).
До цього збірника ввійшли дві останні прижиттєві книжки оповідань Хуліо Кортасара — «Ми дуже любимо Гленду» (1980) та «Поза часом» (1982). Публікуючи їх, видавництво та перекладач хочуть надати можливість українському читачеві відкрити для себе нові грані творчості письменника.

Хуанові Соріано

Коли Алана й Осіріс дивляться на мене, я не завважую в їхніх поглядах навіть натяку на прикидання чи нещирість. Вони дивляться просто на мене: Алана проймає мене синім сяєвом, Осіріс — зеленавими променями. Так само вони дивляться одне на одного: Алана мовби пестить чорну спинку Осіріса, а той, підвівши писок від блюдця з молоком, задоволено муркотить; жінка й кіт, які пізнають одне одного у площинах мені недоступних, куди не можуть проникнути мої пестощі. Я вже давно відмовився від будь-якої зверхності над Осірісом, ми добрі приятелі, однак між нами пролягла нездоланна відстань; проте Алана — моя дружина, і відстань між нами інша: здається, вона цього не помічає, але це заважає моєму щастю, коли Алана дивиться просто на мене, так само як Осіріс, і посміхається чи озивається до мене — щиро, віддаючись кожним порухом, цілком, як віддаються в коханні, коли все її тіло, як і її очі — це повна самовіддача, нестримна взаємність.

Дивно: хоч я й відмовився від ідеї повністю ввійти в світ Осіріса, моя любов до Алани відкидає цю площину чогось завершеного, усталеної пари, життя без таємниць. За цими синіми очима є щось іще, в глибині слів і зойків, і мовчання таїться інший світ, дихає інша Алана. Я ніколи їй цього не казав, я надто її кохаю, щоб пошкодити поверхню щастя, якою вже збігло стільки днів, стільки років. Я по-своєму намагаюсь її зрозуміти, осягнути; спостерігаю за нею, але не шпигую; стежу, але не виказую недовіри; я кохаю чарівну незавершену статую, недописаний текст, клапоть неба, що вмістився у вікно життя.

Колись я гадав, нібито музика приведе мене посправжньому до Алани; бачив, як вона слухала наші диски Бартока [1], Дюка Еллінгтона [2], Гали Кошти [3], і начеб занурювався в неї, а вона поступово прозорішала, музика по-іншому оголяла її, робила щораз більш Аланою, адже Алана не могла бути лише цією жінкою, котра завжди дивилася на мене щиро, нічого не приховуючи. Всупереч Алані, поза Аланою я шукав її, щоб іще палкіше кохати; і якщо попервах завдяки музиці мені вдавалося прозирати інших Алан, то одного дня перед гравюрою Рембрандта я завважив, що вона ще більше змінилася: начеб конфігурація хмар на небі зненацька перемінила світло й тіні на краєвиді. Я відчув, що живопис відносив її кудись далеко від самої себе для єдиного глядача, який спостерігав миттєву неповторну метаморфозу, прозирав у Алані Алану. Мимовільні посередники — Кіт Джаретт [4], Бетховен і Анібал Тройло [5] — допомогли мені наблизитися, але перед якоюсь картиною чи гравюрою Алана ще більше вивільнялася від того, чим, на її думку, вона була, на якусь мить входила в уявний світ, аби навіть не здогадуючись про це, вийти за власні межі, пересуваючись від однієї картини до іншої, ділячись своїми враженнями чи мовчки — така собі колода карт, яку кожний новий погляд перетасовував для того, хто потайки й поштиво, трохи позаду чи тримаючи її під руку, стежив, як чергуються всі ці дами й тузи, піки та трефи — Алана. Що можна було вдіяти з Осірісом? Налити молока, дати йому спокій — нехай задоволено муркотить, згорнувшись чорним клубком; натомість Алану я міг привести до картинної галереї, як вчинив учора, ще раз опинитися в театрі віддзеркалень, де панують камери-обскури й напружені образи на полотнах перед цим — іншим — образом жінки в яскравих джинсах і червоній блузці, котра, затоптавши недопалок, перш ніж увійти сюди, переходила від картини до картини, зупиняючись саме на такій відстані, якої вимагав її погляд, обертаючись до мене раз по раз, аби кинути якусь репліку чи обмінятися враженнями. Вона й гадки не мала, що я прийшов сюди не заради картин, що — поки я стояв отак трохи позаду або поруч із нею — моя манера споглядання була цілком відмінною від її. Вона б ніколи не завважила, що її неквапний задумливий поступ від картини до картини так змінює її, що я мушу заплющувати очі та боротися зі спокусою стиснути її в обіймах і в нестямі вибігти на вулицю й бігти чимдуж із нею на руках. Невимушена, легковажна в своєму природному сприйнятті радості та відкриттів, вона зупинялася й завмирала перед картиною, і ці її затримки відбувалися в іншому часі, ніж мій, далекому від мого судомного спраглого чекання.

Доти все було невиразною передвісткою: Алана в музиці, Алана перед Рембрандтом. Однак тепер моє сподівання починало майже нестерпно справджуватися; з тієї миті, коли ми прийшли сюди, Алана віддалася картинам, із брутальною безневинністю хамелеона переходячи від одного стану до іншого і не здогадуючись, що причаєний глядач підстерігає в кожному її русі — нахилі голови, жесті, ворушінні губ — внутрішній хроматизм [6], що струмив по ній і являв її іншою, і ця інша Алана завжди була Аланою, додавалася до Алани, як, тасуючись, додаються одні до одних карти, щоб зрештою утворити колоду. Отак неквапно просуваючись поруч із нею вздовж стін галереї, я спостерігав, як вона віддається кожній картині, мої очі множили осяйний трикутник, сторони якого простягалися від неї до картини і від картини до мене, щоб знову повернутися до неї й осягнути переміну, інший ореол, що огортав її якусь мить,