Хуліо Кортасар - Поза часом

нас долинав би той самий довірчий шепіт — наслідок виплеканого добрим вихованням остраху втрутитися в чуже життя. Якби ж то вони наблизилися, щоб попросити прикурити, запитати, котра година… Однак бамбукова перегородка, здається, простяглася до пляжу; ми знаємо, що вони нас не потурбують.

Сієста триває довго, ми не хочемо повертатися до моря, і вони також; ми чуємо їхні голоси в кімнаті, потім на веранді. Звісно, вони самі. Але чому «звісно»? Вночі все може бути інакшим, і ми чекаємо ночі — не розводячись про це, знічев’я, коротаючи час у кріслах-гойдалках, раз по раз роблячи чергову затяжку чи ковток, залишивши тільки тьмяний вогник на веранді; жалюзі у вітальні пропускають його тонкими смужками, що не псують темряви, не псують очікувальної тиші. Ми, звісно, нічого не очікуємо. Але чому «звісно», навіщо брехати самим собі, якщо ми тільки те й робимо, що очікуємо, як у Делфті, як у безлічі інших місць? Можна очікувати на ніщо або на шепіт по той бік перегородки, на зміну голосів. Потім почується рипіння ліжка, западе тиша, переривана гавкотом собак і шелестом розгойданого поривами вітру листя. Цієї ночі дощу не буде.

Вони їдуть, о восьмій ранку по них приїздить таксі, негрводій сміється й жартує, несучи їхні валізи, пляжні сумки, крислаті брилі, тенісні ракетки. З веранди видно стежину, біле таксі; вони не помічають нас серед зелені, ба навіть не дивляться в наш бік.

На пляжі повно дітлахів: це діти рибалок, вони ганяють м’яча перед тим, як полізти у воду, проте нам пляж сьогодні видається ще більш безлюдним, адже дівчата вже не спустяться сюди. Повертаючись, ми несамохіть, у кожному разі не прийнявши щодо цього свідомого рішення, обираємо кружний шлях і проходимо повз інше крило бунгало, хоча досі уникали цього. Тепер — за винятком нашого крила — тут справді порожньо. Ми штовхаємо двері, вони безшумно прочиняються: дівчата залишили ключ зсередини — звісно, погодивши це з адміністратором, який згодом прийде або не прийде прибрати приміщення. Нас уже не дивує, що речі тут наче виставлені напоказ — бери що кому заманеться, точнісінько як келихи та прибори у ресторані; ми бачимо зім’яті простирадла, вологі рушники, порожні флакони, засоби від комах, пляшки з-під кока-коли й склянки, англомовні журнали, шматочки мила. Все таке самотнє, покинуте. Пахне парфумами, молодістю. Вони спали тут, на цьому великому ліжку, на простирадлах із жовтими квітами. Вдвох. І знай собі розмовляли й розмовляли, перш ніж заснути. Довго розмовляли, перш ніж заснути.

Сієста важка, нескінченна, бо нам не хочеться йти на пляж до заходу сонця. Готуючи каву або миючи тарілки, ми зненацька завважуємо, що й далі уважно прислухаємося, мовби очікуємо якихось звуків з-за перегородки. Це мало б викликати сміх, але ми не сміємося. Тепер, коли нарешті настала тиша, якої ми так прагнули, ми не сміємося.

Щоб приготувати вечерю, потрібен час; ми навмисне ускладнюємо найпростіші справи, аби все тривало якомога довше, і ніч запала над узгір’ям, перш ніж ми скінчимо вечеряти. Раз по раз ми виказуємо себе, коли виявляємо, що дивимося на перегородку, чатуючи на те, що вже надто далеко від нас, на шепіт, який триває, либонь, у літаку чи каюті пароплава. Адміністратор не прийшов, ми знаємо, що бунгало відчинене й порожнє, що воно й досі пахне парфумами та молодістю. Раптом стає жарко — чи то через тишу, чи то через ситість або знічев’я, бо ми й далі нерухомо сидимо в пітьмі, ледь-ледь погойдуючись у своїх кріслах, курячи в чеканні. Ми не зізнаємося в цьому, авжеж, але ми знаємо, що чекаємо. Нічні звуки, як того вимагають ритми речей і зірок, дедалі гучнішають; немовби ті самі птахи й ті самі жаби, що й учора, вмостилися там само й у той самий час розпочали концерт. Собачий хор («собачий обрій», як тут не пригадати цей поетичний образ [20]) і котячі любощі в хащах проймають повітря. Бракує тільки шепоту двох голосів поруч, у бунгало, — оце й є тиша, справжня тиша. Все інше наш слух не уловлює, він безглуздо зосереджений — наче на щось чатує — на перегородці. Ми навіть не розмовляємо, боячись притлумити своїми голосами неможливий шепіт. Уже дуже пізно, але ми не хочемо спати; у вітальні стає ще спекотніше, але нам навіть не спадає на думку прочинити обидві двері. Ми тільки те й робимо, що куримо та чекаємо на неможливе; нас навіть не потішає, як спершу, думка, нібито дівчата могли б уявити нас такими собі павучихамимігалас на чатах; дівчат уже немає, і ми не можемо наділити їх нашою власною уявою, зробити їх віддзеркаленням того, що відбувається у пітьмі, того, що — хоч як це нестерпно — не відбувається.

А що ми не можемо ошукувати самі себе, кожне рипіння гойдалки замінює діалог і водночас підтримує його. Тепер ми знаємо, що все було марно — втеча, поїздка, сподівання знайти ще якусь криївку без свідків, схованку, придатну для того, щоб розпочати все спочатку (адже каяття нам не властиве, що зроблено, те зроблено, і ми знову візьмемося за своє, щойно взнаємо, що кара нам не загрожує). Це так, начеб увесь досвід минулого раптом не спрацював, кинув нас напризволяще, як боги кинули Антонія у вірші Кавафіса [21]. Якщо ми й досі розмірковуємо про стратегію, завдяки якій прибули на цей острів, якщо ми часом уявляємо ймовірні розклади, телефони, що розриваються в інших портах і містах, то робимо це з тією ж абстрактною безсторонністю, як і тоді, коли доволі часто цитуємо вірші, смакуючи нескінченні виверти асоціативного мислення. Найгірше те, що хтозна чому все змінилося відтоді, як ми прибули сюди, відтоді, як почули шепіт по той бік перегородки, що здавалася звичайною, також абстрактною стіною, здатною убезпечити нам самотність і відпочинок. Те, що до шепоту на якусь мить долучився інший, несподіваний, голос, то це банальна літня загадка, таємниця сусідньої кімнати на кшталт таємниці «Мері Селест», фривольна спожива для наших розмов під час сієсти й прогулянок. Ми навіть не надаємо цьому особливого значення, ми про це ніколи й