Хуліо Кортасар - Поза часом

ми одночасно згадуємо й перезираємося. Пізно вночі, вже майже поринувши в сон, ми дещо прояснили для себе: в якусь мить в іншому крилі бунгало перестали шепотітися, деякі фрази чулися вже більш виразно, хоча ми не могли второпати їхнього сенсу. Але нас принаджував не сенс цих слів, які майже одразу знову перейшли в монотонний затамований шепіт, а те, що один із голосів належав чоловікові.

В годину сієсти з іншої веранди до нас знову долинув притишений діалог. Не знати чому, ми наполегливо намагаємося ототожнити дівчат на пляжі з голосами на веранді, і тепер, коли ніщо не наводить на думку, нібито поруч із ними є мужчина, спомини минулої ночі тьмяніють, зливаються з іншими звуками, що бентежили нас: гавкотом собак, поривами вітру та дощу, рипінням покрівлі. Містяни — люди, яких легко вразити незвичними звуками, відмінними від чемного розміреного крапання.

Що нам, однак, до того, що відбувається поруч, у бунгало? Якщо ми тут, то це тому, що ми прагнули позбутися іншого, інших. Певна річ, непросто відмовитися від звичок, від умовних рефлексів; не зізнаючись собі в цьому, ми уважно вслухалися в приглушені звуки, що долинали з-за перегородки, в діалог, що здавався нам утішливим і банальним, таким собі звичайнісіньким воркотінням. Неможливо розрізнити слова, ба навіть голоси — такі подібні за тональністю, що часом це скидалося на уриваний раз по раз монолог. Вони так само могли чути нас, але, звісно, вони нас не чують: для цього вони мали б мовчати, мали б перебувати тут із тих самих міркувань, що й ми, мали б чатувати, наче чорна кішка, яка сподівається вполювати на веранді ящірку. Однак ми їх зовсім не цікавимо: тим краще для них. Два голоси говорять почергово, замовкають, лунають знову. Чоловічого голосу не чути, навіть якби мужчина говорив так само тихо, ми б його розпізнали.

Тропічна ніч западає, як завжди, зненацька; освітлення в бунгало тьмяне, але нам байдуже; ми майже не куховаримо, з гарячого — лише кава. Нам нема про що говорити, і, мабуть, через те, щоб розважитися, ми слухаємо перешіптування дівчат; не признаючись собі в цьому, ми чатуємо на голос чоловіка, хоча знаємо, що жодна автівка не піднімалася крутосхилом і що інші бунгало й досі стоять порожні. Ми погойдуємося в кріслах-гойдалках і куримо в темряві; москітів немає, шепіт долинає крізь тишу, вщухає, чується знову. Якби вони могли нас уявити, їм би це не сподобалося; не те, щоб ми шпигували за ними, але вони, безперечно, побачили б у нас двох павучих-мігалас [18], що причаїлися в пітьмі. Зрештою нас не засмучує, що інше крило бунгало не порожнє. Ми прагнули самотності, але тепер думаємо про те, якою була б ніч, якби в іншому крилі насправді нікого не було; ми не можемо заперечувати, що ферма, що Міхаель досі поруч. Треба дивитися одна на одну, розмовляти, ще раз дістати колоду карт чи кості. Нехай так, сидячи в плетених кріслах, слухаючи на сон грядущий котяче муркотіння.

На сон грядущий, але тут ночі не приносять нам того, на що ми сподівалися: нічию землю, де ми нарешті — бодай на якийсь час, не варто претендувати на щось більше, ніж це можливо, — могли б сховатися від усього, що починається за вікнами. І дурниць у нашому випадку також слід уникати; ми б ніколи не домоглися свого, якби не передбачали до чого це призведе. Іноді, здавалося б, ми заганяємо себе в глухий кут, як зараз на цьому невеличкому острівці, де легко відшукати будь-кого; однак це становить фрагмент набагато складнішої шахової комбінації, в якій за скромним ходом пішака криються справді вирішальні ходи. Знаменита історія з украденим листом об’єктивно безглузда. Об’єктивно; правду приховано, і пуерторіканці, які роками вирощували марихуану на балконах своїх нью-йоркських помешкань або просто в Центральному парку, знали про це більше, ніж багато хто з поліцаїв. У кожному разі ми в курсі можливостей — відправлень пароплавів і літаків — на випадок нагальної потреби: Венесуела й Тринідад під боком, і це лише два із шести чи семи варіантів; з нашими паспортами в жодному аеропорту не виникне проблем. Це безневинне узгір’я, це бунгало для туристів із невеликими статками — чудові краплені карти, якими ми завжди вміло користаємося в слушний час. Делфт дуже далеко, ферма Еріка починає віддалятися, стиратися з пам’яті, і так само зітруться колодязь і Міхаель, що тікає у місячному сяйві. Міхаель, такий білий і голий у місячному сяйві.

Собаки знову уривчасто виють, із якоїсь халупи в пониззі долинає жіночий лемент, що зненацька нишкне на найвищій ноті; в тиші можна розчути стривожений шепіт напівсонних натомлених туристок, які не виявляють справжньої цікавості до навколишнього світу. А ми прислухаємося, сон нас не бере. Зрештою, навіщо спати, якщо потім буде торохтіння дощу по покрівлі, нестямні котячі любощі, прелюдії нічних кошмарів. Досвіток, коли голови нарешті втиснуті в подушки, і вже ніщо в них не лізе, аж поки сонце не видереться на пальми й треба буде повертатися до життя.

На пляжі, наплававшись досхочу у відкритому морі, ми знову запитуємо себе про порожні бунгало. Халупа-ресторан зі своїми келихами та пляшками оживляє в пам’яті таємничу історію «Мері Селест» [19] (таку відому й не раз перечитану, але ці нав’язливі повернення незбагненного, моряки, які сходять на судно, що дрейфує з напнутими вітрилами та без жодного члена команди, з іще теплою золою в плитах на камбузі, з каютами без жодних ознак бунту або чуми. Колективне самогубство? Ми іронічно перезираємося, думка про самогубство не має шансів на існування у нашій системі світосприйняття. Нас би тут не було, якби ми бодай один раз пристали на неї).

Дівчата з’являються на пляжі пізно; вони довго загоряють, перш ніж піти плавати. Вони й тут — ми це помічаємо, однак не коментуємо — розмовляють стиха, і якби ми сиділи трохи ближче, до