Хуліо Кортасар - Поза часом

id="anotelink12" href="#n_12" title=" Сен-П’єр — портове місто на острові Мартиніка. ">[12] харчі, чуємо голоси пожильців у іншому крилі бунгало. Говорять дуже тихо, це не соковиті й сміхотливі голоси жителів Мартиніки. Деякі слова можна розрізнити: американська англійська — певно, туристи. Перша реакція — прикрість, хтозна чому ми сподівалися на цілковите усамітнення, хоча бачили, що кожне бунгало (загалом їх чотири серед квітів, бананових заростей і кокосових пальм) подвійне. Можливо, через те, що коли ми побачили їх уперше — після непростих телефонних пошуків із готелю «Діамант», — нам здалося, нібито тут зовсім безлюдно й водночас усе дивним чином заселено. Приміром, халупа-ресторан у тридцяти метрах униз крутосхилом порожня, а в барі — пляшки, келихи, прибори. І в одному чи двох бунгало крізь жалюзі у ванних кімнатах можна було завважити рушники, флакони з лосьйонами чи шампунями. Молодий адміністратор відчинив нам одне зовсім порожнє бунгало, і на туманне запитання ми дістали не менш туманну відповідь, мовляв, справжній адміністратор у від’їзді, а він опікується бунгало, бо приятелює із власником. Тим краще — адже ми шукали усамітнення та пляж; але ж інші, звісно, також сподівалися на це, і два голоси жінокпівнічноамериканок стиха лунають у суміжному крилі бунгало. Перегородки наче з паперу, але все так зручно, так добре облаштовано. Спимо собі без просипу, оце так диво. А якщо ми чогось і потребували, так це міцного сну.

Друзі: одна кішка — лагідна канюка, інша — чорна, більш дика, але така ж голодна. Птахи тут ледь не ручні, а зелені ящірки видираються на столи, щоб уполювати комах. Здаля чути мекання; на вершині узгір’я пасуться п’ять корів і теля: ці своєю чергою мукають. А ще від халуп із пониззя до нас долинає собачий гавкіт; поза сумнівом, цієї ночі обидві кішки долучаться до концерту.

Пляж, як на європейця, — пустеля. Кілька молодиків плавають і бавляться, чорні й брунатні тіла витанцьовують на піску. Віддалік якась родина — мешканці столиці або німці, сумовито білошкірі, біляві — розкладають рушники, лосьйони для засмаги й великі сумки. Кілька годин ми проводимо у воді або на піску — нездатні ні на що інше, священнодіючи кремами та сигаретами. Ще немає відчуття, нібито спомини накочуються на нас, немає цієї потреби ворушити минуле, що посилюється разом із самотністю та нудьгою. Все навпаки: заблокувати будь-які згадки про минулі тижні, про зустрічі у Делфті [13], ніч на фермі в Еріка. Якщо це повертається, ми відганяємо його, наче струмінь сигаретного диму: досить злегка змахнути рукою, і повітря знову чисте.

Дві дівчини спускаються стежиною з узгір’я й вмощуються віддалік, у затінку кокосових пальм. Ми здогадуємося, що це наші сусідки по бунгало, уявляємо їх секретарками чи виховательками дитячого садка десь у Детройті чи Небрасці. Дивимося, як вони разом заходять у море, спортивно упливають, повільно повертаються, насолоджуючись теплою прозорою водою, довколишньою красою, що перетворюється на загальник, якщо намагаєшся її змалювати, — вічна проблема поштових листівок. На обрії два вітрильники, з Сен-П’єра відчалює катерок із дівчиною на водних лижах: вона весь час падає, але щоразу з гідністю підводиться.

Надвечір — після сієсти — ми повертаємося на пляж, сонце заходить за великі білі хмарини, ми говоримо між собою, що це Різдво цілком відповідає нашому бажанню: самотність, упевненість, що ніхто не знає нашого місцезнаходження, нам не загрожують ніякі халепи та безглузді збіговиська напередодні Нового року й пов’язані з тим привітання — чудова свобода відкрити пару консервних бляшанок і приготувати пунш із білого рому, сиропу з цукрової тростини та зелених лимонів. Вечеряємо на веранді, відокремленій бамбуковою перегородкою від симетрично розташованої тераси, звідки — попри пізній час — знову долинають притишені голоси. Всі напрочуд чемні — сусіди й ми, — всі навіть дещо перебільшено поважають одні одних. Якщо в бунгало справді замешкали дівчата з пляжу, то, можливо, вони запитують себе, чи не живуть у іншому його крилі ті дві особи, яких вони бачили на пляжі. Відсутність цивілізації має свої переваги, ми визнаємо це між двома ковтками: ні криків, ні транзисторів, ні вульгарного мугикання. Нехай би вони залишалися всі десять днів, це краще, ніж якщо замість них тут оселиться подружжя з дітьми. Христос щойно народився знову; тепер ми можемо спати.

Прокинутися на світанку, гуаявовий сік і кава у великих чашках. Ніч була довгою, з поривами типово тропічного дощу, несподіваний потоп так само несподівано вщух, присоромлений. Звідусіль валували собаки, хоча місяця не було; кумкали жаби чи кричали птахи — слух містян нездатний розрізнити ці звуки, але, ймовірно, саме через них нам снилися сни, які ми згадуємо тепер, запаливши по першій сигареті. Aegri somnia [14]. Звідки цей вислів? Шарль Нодьє [15] чи Нерваль [16] — часом ми не в змозі опиратися книжковому минулому, майже стертому іншими уподобаннями. Ми переповідаємо свої сни — там є примари, непевні загрози й прикрі, але очікувані небіжчики — вони плетуть своє павутиння та змушують до цього нас. Нічого дивного після Делфта (втім, ми домовилися не згадувати недавні події, для споминів, як завжди, ще буде вдосталь часу. Хоч як це дивно, нам не болісно згадувати Міхаеля, колодязь на фермі в Еріка — теми вже закриті; ми майже ніколи не говоримо про них чи про те, що їм передувало, хоча розуміємо, що вони можуть знову виринути, але це не завдасть нам шкоди — зрештою, саме вони спричинилися до втіхи і ніч на фермі була варта ціни, яку ми платимо зараз, а проте ми відчуваємо, що все це ще занадто близьке: подробиці, голий Міхаель у місячному сяйві, речі, яких ми воліли б уникнути поза неминучими снами; краще вже ця блокада, other voices, other rooms [17]; література й літаки, які чудові наркотики).

О дев’ятій ранку море відносить останню нічну піняву; сонце, сіль і пісок палкими дотиками пестять тіло. Завваживши дівчат, що спускаються стежиною,