Данута Шемеляк - Не купиш мене, Данута Шемеляк

8. Розірвання угоди

Анна сиділа за своїм полотном у кутку пентхауса, її пальці стискали пензель так, що кісточки побіліли. Червона фарба розтікалася по тканині, як кров, її мазки були різкими, хаотичними — відображення бурі в її душі. Після вечірки минуло три дні, але слова Максима — "Ти змушуєш мене відчувати те, що я не хочу" — не йшли з голови. Вони пекли, як відкрита рана, і вона ненавиділа себе за те, що не могла їх забути. Вона ненавиділа його — його ревнощі, його контроль, його холодну зверхність. Але найбільше вона ненавиділа те, що він змушував її сумніватися у собі, і рішення з'явилося у голові раптово.

Вона кинула пензель на стіл, її руки тремтіли, коли вона встала й пішла до своєї кімнати. Її стара спортивна сумка лежала в кутку — та сама, з якою вона приїхала. Анна відкрила шафу, де висіли речі від його стиліста — дорогі, блискучі, чужі — і почала кидати свої старі речі в сумку: джинси, футболки, кілька тюбиків фарби. Вона не візьме нічого, що він купив. Це його світ, не її.

Двері відчинилися, і Максим увійшов — у сорочці з розстебнутим коміром, його темні очі звузилися, коли він побачив її сумку. Він зупинився, його руки схрестилися на грудях, а голос став низьким, загрозливим.

— Що ти робиш? — кинув він, його погляд ковзнув від сумки до її обличчя.

Анна підняла голову, її очі спалахнули, і вона ступила до нього, її кеди заскрипіли по підлозі.

— Я йду, — сказала вона, її голос був твердим, хоч усередині все тремтіло. — Я розриваю цю угоду. З мене досить, це зайшло надто далеко.

Він стиснув щелепу, його пальці стиснулися в кулаки, і він підійшов ближче, його тінь нависла над нею.

— Ти підписала контракт, — гаркнув він, його голос тремтів від гніву. — Ти не можеш просто піти. Ти моя дружина.

Анна всміхнулася — холодно, гірко, — і кинула йому в обличчя конверт із грошима. Купюри розлетілися по підлозі — частина того, що вона заробила, продаючи картини за ці місяці.

— Ось твої гроші, — сказала вона, її голос дзвенів викликом. — Я повертаю, що можу. Я не продам себе тобі назавжди, Максиме. Ти купив мій рік, але не мою свободу.

Він завмер, його очі пробігли по купюрах, потім повернулися до її обличчя. Гнів у них змішався з чимось іншим — шоком, може, навіть болем, — але він швидко сховав це за холодною маскою.

— Ти не впораєшся без мене, — кинув він, його голос став тихшим, але гострішим. — Ти повернешся, коли зрозумієш, що твій "мистецький світ" — це ілюзія.

Анна схопила сумку, її плече вдарило в його, коли вона пройшла повз. Вона зупинилася біля дверей, її рука стиснула ручку, і вона обернулася, її очі блищали від злості й рішучості.

— Я впораюся, — сказала вона, її голос тремтів, але був твердим. — І знаєш що? Ти боїшся не того, що я піду, а того, що я не повернуся. Прощавай, Рєзніков.

Вона вийшла, двері грюкнули за нею, а Максим залишився стояти, його груди здіймалися від уривчастого дихання. Він глянув на купюри на підлозі, його пальці стиснулися так, що нігті вп’ялися в долоні. Він хотів кинутися за нею, наказати повернутися, але щось зупинило його — її слова, її погляд, її сила, що дратувала його більше, ніж він був готовий визнати.

Дні без неї стали порожніми. Пентхаус, колись сповнений її хаосу, тепер був стерильно тихим — жодних фарб, жодних пензлів, жодного голосу, що кидав йому виклики. Максим сидів у своєму кабінеті, його пальці стискали склянку віскі, але він не пив. Її запах — терпкий, із ноткою олії — усе ще витав в кутках, і це зводило його з розуму. Він ненавидів її за те, що вона пішла, але ще більше — за те, що він відчував її відсутність гостріше, ніж будь-яку угоду чи скандал.

Він увімкнув ноутбук, його очі пробігли по звітах, але думки повернулися до неї. Лариса повідомила, що Анна продала ще одну картину — за немалі гроші, — і переїхала в стару квартиру назад. Вона не пропала, не повернулася, не попросила допомоги. Вона жила — без нього. І це розривало його зсередини.

Через тиждень він не витримав. Він сів у машину, його руки стискали кермо, коли він їхав до її району — бідного, шумного, сповненого життя, якого він не розумів. Він зупинився перед її будинком — старим, із облупленою фарбою, — і побачив світло у вікні. Вона була там. Він вийшов, його туфлі цокнули по асфальту, і піднявся сходами, його серце калатало від злості й чогось іншого, що він не хотів називати.

Він постукав, двері відчинилися, і вона стояла перед ним — у своїй заношеній футболці, із фарбою на руках, її очі звузилися від здивування. За її спиною він побачив полотно — його портрет, із різкими рисами й темними очима, сповненими бурі.

— Що ти тут робиш? — спитала вона, її голос був холодним, але тремтів.

Він глянув на неї, його горло стиснулося, але він змусив себе говорити.

— Ти пішла, — сказав він, його голос був хрипким, низьким. — Але я не можу тебе відпустити.

Вона стиснула губи, її очі блиснули, але вона не відступила. І в цей момент він зрозумів: це не контракт тримав її поруч. Це було щось більше — і він боявся цього більше, ніж вона.

Однак слова Анни протверезили його.

— А я можу... я мушу тебе відпустити. — сказала вона і закрила перед ним двері.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍