Данута Шемеляк - Не купиш мене, Данута Шемеляк

7. Ревнощі й правда

Вечірка в пентхаусі Максима гуділа голосами — партнери по бізнесу, інвестори, еліта міста в дорогих костюмах і сукнях сновигали між столами з шампанським і канапе. Анна стояла біля вікна, її червона сукня облягала тіло, як друга шкіра, а темне волосся спадало хвилями на плечі. Вона тримала келих вина, але не пила — її очі ковзали по натовпу, шукаючи Максима. Він наказав їй "виглядати ідеально" і "не ганьбити його", але вона вже втомилася від його правил.

Він стояв біля барної стійки, його смокінг сидів бездоганно, а темні очі блищали холодною впевненістю, коли він розмовляв із групою чоловіків. Але Анна помітила іншого — високого блондина в сірому костюмі, із широкою усмішкою й перснем на мізинці. Він підійшов до неї, його погляд ковзнув по її фігурі, і він простягнув руку.

— Анна, так? — сказав він, його голос був теплим, із ноткою флірту. — Я Олексій Соколов, конкурент твого майбутнього чоловіка. Чув про вас, але не думав, що ви така… жива.

Анна всміхнулася — не звично зухвало, а з легкою цікавістю. Вона потиснула його руку, її пальці затрималися на мить довше, ніж потрібно.

— Жива — це комплімент? — спитала вона, її голос був хрипким, із ноткою гри. — Бо я чула й гірше.

Олексій засміявся, його очі спалахнули, і він нахилився ближче, його голос став тихшим.

— Комплімент, повірте. Максим не заслуговує такої, як ви. Він холодний, як його робота. А ви… ви палаєте.

Анна підняла брову, її усмішка стала ширшою. Їй подобалося, як він говорить — легко, без того тиску, що завжди йшов від Максима. Вона відкрила рот, щоб відповісти, але раптом відчула різкий рух позаду. Максим з’явився поруч, його рука стиснула її зап’ястя — не боляче, але владно — і він відтягнув її від Олексія.

— Що ти робиш? — гаркнув він, його голос був низьким, сповненим гніву, коли він потягнув її до тихого кутка зали. Його очі горіли, а щелепа стиснулася так, що видно було кожен м’яз.

Анна вирвала руку, її груди здіймалися від уривчастого дихання, а очі спалахнули.

— Розмовляю, — відрізала вона, її голос дзвенів викликом. — Чи мені потрібен твій дозвіл, щоб відкрити рота? Я не твоя власність, Максиме!

Він ступив ближче, його тінь нависла над нею, а запах його парфуму — кедр і спеції — вдарив їй у ніс. Його пальці стиснули її лікоть, цього разу сильніше, і він нахилився так, що його губи були в кількох сантиметрах від її.

— Ти моя наречена, хочеш того чи ні, — кинув він, його голос тремтів від люті. — І я не дозволю тобі фліртувати з моїм конкурентом на очах у всіх.

Анна відштовхнула його, її серце калатало, але вона тримала підборіддя високо.

— Я не фліртувала, — прошипіла вона, її очі звузилися. — Я розмовляла. Але тобі ж байдуже, правда? Ти бачиш у мені тільки річ, яку купив. Може, тобі варто було взяти ляльку, а не мене?

Він завмер, його рука опустилася, але очі не відривалися від її. Гнів у них змішався з чимось іншим — темним, глибоким, що змусило її завмерти. Він відступив на крок, його пальці стиснулися в кулаки, і він видихнув, його голос став хрипким.

— Ти не річ, — сказав він тихо, майже проти волі. — Але ти дратуєш мене більше, ніж будь-хто. І не тому, що я купив тебе. А тому, що ти… — він зупинився, його слова повисли в повітрі, незакінчені.

Анна підняла брови, її серце закалатало від його тону. Вона чекала, що він закінчить, але він лише стиснув губи й відвернувся, його плечі напружилися.

— Що я? — спитала вона, її голос став тихшим, але гострішим. — Скажи, Максиме. Якщо маєш сміливість.

Він повернувся до неї, його очі зустрілися з її, і на мить вона побачила щось — не холод, не контроль, а тріщину в його броні. Він нахилився ближче, його подих торкнувся її щоки, і він шепнув:

— Ти змушуєш мене відчувати те, що я не хочу. І я ненавиджу це.

Вона завмерла, її груди стиснулися від його слів. Він не відвів погляду, його очі горіли сумішшю люті й чогось іншого — того, що він не назвав, але що вона відчула. Він різко відступив, його рука провела по волоссю, і він кинув:

— Іди до гостей. І тримайся подалі від Соколова.

Він пішов, його кроки гуділи по підлозі, а Анна залишилася стояти, її пальці стиснули келих так, що кісточки побіліли. Вона ненавиділа його — його ревнощі, його контроль, його зверхність. Але його слова крутилися в голові, як скалка, яку вона не могла витягнути. Він відчував щось до неї — не просто гнів, а щось глибше. І це лякало її більше, ніж усі його накази.

Вона повернулася до зали, її усмішка стала натягнутою, коли вона підійшла до Олексія. Він усміхнувся, але вона відступила, її голос був холодним.

— Гарно поспілкувалися, — сказала вона, її очі блиснули. — Але мені пора.

Вона пішла до вікна, її погляд ковзнув по натовпу, шукаючи Максима. Він стояв біля стійки, його рука стискала келих, а очі дивилися на неї — пильно, безжально, але з тінню того, що він не зміг приховати. І вперше за весь цей час Анна відчула, що їхня гра стала небезпечною — не лише для неї, а й для нього.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍