Данута Шемеляк - Не купиш мене, Данута Шемеляк

6. Вимушена близькість

Я сидів у своєму кабінеті, пальці стискали склянку віскі, коли телефон задзвонив. Екран засвітився ім’ям моєї піар-менеджерки, Лариси, і я вже знав, що це погані новини. Скандал із Катериною — моєю колишньою, яка вирішила продати таблоїдам наші старі фото — вибухнув, як бомба. Заголовки кричали: "Рєзніков кидає наречену заради таємничої брюнетки". Анна. Її ім’я тепер гуділо в пресі, і мені доведеться грати в цю гру до кінця.

— Нам треба переконати всіх, що ви з Анною — справжня пара, — сказала Лариса, її голос був різким, як завжди. — Візьміть її на вихідні до заміського будинку. Фото, усмішки, романтика. Інакше дідів заповіт піде коту під хвіст.

Я стиснув склянку сильніше, відчуваючи, як віскі обпікало горло. Анна в моєму заміському будинку — два дні з цією нестерпною дівкою, яка розкидає фарбу по моєму життю й кидає мені в обличчя мої ж слова. Я ненавидів цю ідею, але вибір був між нею і втратою імперії. Я вибрав її.

Вона стояла біля машини, коли ми виїжджали — у своїх драних джинсах і тій самій футболці з дірками, її темне волосся гойдалося на вітрі. Її сумка з фарбами лежала біля ніг, ніби вона їхала не до мене, а на черговий ярмарок. Я глянув на неї, мої очі звузилися.

— Ти не могла вдягнути щось пристойне? — кинув я, мій голос був холодним, як завжди, коли вона дратувала мене. А це бувало щодня.

Вона всміхнулася — криво, зухвало, як завжди, коли кидала мені виклик.

— А ти не міг узяти когось іншого для своєї брехні? — парирувала вона, її голос дзвенів сарказмом. — Мені й так добре.

Я стиснув щелепу, але промовчав. Вона сіла в машину, її коліно торкнулося мого, коли ми рушили, і я відчув дивний жар — короткий, різкий, як удар струмом. Я відвернувся до вікна, намагаючись не думати про це.

Заміський будинок зустрів нас тишею — сосни шелестіли за вікнами, озеро блищало внизу, а повітря пахло свободою, якої я давно не відчував. Я скинув піджак, залишившись у джинсах і сірій футболці, і помітив, як її очі ковзнули по мені — не звично зухвало, а з якоюсь цікавістю. Я проігнорував це, кинувши ключі на стіл.

— Ти спиш у гостьовій, — сказав я, мій голос був різким, наказовим. — І ніяких фарб у цьому домі.

Вона пирхнула, її сумка гупнула на підлогу, і вона сіла на диван, закинувши ноги на стіл — навмисне, щоб вивести мене з себе.

— Ти вмієш усміхатися, чи це коштує додатковий мільйон? — кинула вона, її очі блиснули, коли вона глянула на мене.

Я відчув, як мої губи здригнулися — не від усмішки, а від бажання поставити її на місце. Вона була нестерпною, але щось у її голосі — хрипкому, з ноткою гри — змушувало мене слухати.

— Ти б не витримала мене справжнього, — відповів я, мій голос був низьким, із тінню виклику. Я сів навпроти, мої руки схрестилися на грудях, і глянув на неї — прямо, безжально.

Вона нахилилася вперед, її ноги опустилися зі столу, а очі звузилися.

— А ти думаєш, я показую тобі справжню себе? — шепнула вона, її голос став тихшим, але гострішим. — Ти купив мою роль, а не мене.

Я відчув, як мій пульс прискорився — не від злості, а від чогось іншого. Вона була права, і це дратувало мене більше, ніж її фарби в моєму пентхаусі. Я встав, пішов до кухні й налив собі води, намагаючись охолонути. Але її слова крутилися в голові, як скалка.

Того вечора ми сиділи на терасі — я з келихом вина, вона з чашкою чаю, яку сама собі зробила, ігноруючи мої запаси алкоголю. Сонце сідало, фарбуючи небо червоним, і я помітив, як вона дивиться на нього — не просто дивиться, а ніби малює в голові. Її обличчя стало м’якшим, без звичної колючості, і я спитав, сам не знаючи чому:

— Чому ти малюєш?

Вона повернулася до мене, її брови злетіли вгору, ніби вона не чекала такого питання.

— Бо це єдине, що в мене ніхто не забере, — відповіла вона тихо, її голос був хрипким, але щирим. — Навіть ти.

Я завмер, мої пальці стиснули келих сильніше. Її слова вдарили — не як виклик, а як правда, яку я не хотів чути. Я звик купувати все — людей, час, лояльність. Але її? Її я купив лише частково, і це змушувало мене відчувати себе слабшим, ніж я був готовий визнати.

— Ти ускладнюєш усе, — кинув я, мій голос був різким, але менш упевненим, ніж я хотів.

Вона всміхнулася — не зухвало, а майже тепло, і від цього мені стало ще гірше.

— А ти думав, що зі мною буде легко? — сказала вона, допиваючи чай. — Спокійної ночі, Максиме.

Вона встала й пішла до гостьової, її кеди тихо ступали по дерев’яній підлозі. Я залишився на терасі, мої очі стежили за її силуетом, поки вона не зникла. Я ненавидів її — її хаос, її язик, її впертість. Але коли я ліг спати, її слова про малювання крутилися в голові, як мелодія, яку я не міг забути. І вперше за довгий час я заснув не з думками про роботу, а з образом її очей — палаючих, справжніх, таких, яких я не міг контролювати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍