Данута Шемеляк - Не купиш мене, Данута Шемеляк

Він усміхнувся — щиро, без тіні того холодного Максима, яким він був колись. Його пальці переплелися з її, і він кивнув на картину в центрі зали — їхній портрет, який вона намалювала рік тому. На ньому вони стояли разом, його рука на її талії, її очі горіли викликом, а за ними палахкотіло полум’я — символ їхньої любові, що народилася з боротьби.

— Ми непогано виглядаємо, — сказав він, його голос став грайливим, і він нахилився ближче, його подих торкнувся її вуха. — Але я все ще думаю, що ти мене ідеалізувала.

Вона засміялася — тихо, тепло, — і штовхнула його ліктем.

— Я намалювала тебе таким, яким бачу, — парирувала вона, її очі блиснули. — Пихатим, але моїм.

Гості розійшлися ближче до вечора, залишивши їх наодинці в галереї. Анна сіла на підлогу перед портретом, її ноги схрестилися, а Максим опустився поруч, його плече торкнулося її. Він витягнув із кишені маленький ключ — не від пентхауса, а від їхнього нового будинку, який вони купили разом, із майстернею для неї й садом, де він іноді читав, поки вона малювала.

— Це наш, — сказав він, вкладаючи ключ у її долоню. — Не угода, не гра. Просто ми.

Вона стиснула ключ, її пальці переплелися з його, і вона повернулася до нього, її очі зустрілися з його. Її рука ковзнула до його шиї, притягнувши його ближче, і вона поцілувала його — повільно, ніжно, смакуючи його тепло. Він відповів, його руки обвили її талію, і вони впали на підлогу, сміючись, як діти, їхні тіла переплелися в обіймах.

— Я кохаю тебе, — шепнула вона, її голос був тихим, але твердим, коли вона лягла на його груди, слухаючи його серцебиття.

— І я тебе, — відповів він, його пальці гладили її волосся. — Завжди.

Галерея стояла тиха навколо них, її полотна дивилися вниз, ніби свідки їхнього щастя. Анна Левицька, колись бідна художниця, і Максим Рєзніков, колись холодний мільйонер, знайшли одне одного в хаосі життя — і тепер їхнє полум’я горіло яскравіше, ніж будь-коли.

Кінець