Данута Шемеляк - Не купиш мене, Данута Шемеляк

10. Справжній шлюб

Анна стояла перед дзеркалом у своїй старій квартирі, її пальці тремтіли, коли вона поправляла джинси й білу футболку — просту, без дірок, але все ще її. Максим наполіг на маленькій церемонії, без контрактів, без брехні — лише вони вдвох і кілька близьких друзів. Вона погодилася, але з умовою: ніяких суконь від стилістів, ніякого блиску. Вона хотіла бути собою, і він, на диво, не сперечався. Його слова під дощем — "Я кохаю тебе, Анно" — усе ще гуділи в її голові, і вона знала: це їхній новий початок.

Церемонія пройшла на задньому дворі його заміського будинку — сосни шелестіли над ними, сонце пробивалося крізь гілки, а кілька стільців стояли просто на траві. Максим чекав її, його джинси й сіра сорочка без краватки робили його схожим на людину, а не на холодного мільйонера. Його темні очі спалахнули, коли він побачив її, і він простягнув руку, його усмішка була теплою, без тіні зверхності.

— Ти прекрасна, — шепнув він, коли вона підійшла, його пальці стиснули її долоню. Вона всміхнулася — тихо, щиро, — і шепнула у відповідь:

— Ти теж нічого.

Вони обмінялися простими обітницями — без пафосу, лише слова, що йшли від серця. Її друзі — художники з ярмарку — плескали в долоні, а Лариса, піар-менеджерка Максима, стояла осторонь, її очі блищали від несподіваного тепла. Коли все закінчилося, він притягнув Анну до себе, його губи торкнулися її — коротко, але глибоко, — і гості розійшлися, залишивши їх наодинці.

Сонце сідало, коли вони повернулися до будинку після скромного бенкету на дворі. Анна скинула кеди біля дверей, її босі ноги ступили на дерев’яну підлогу, і вона обернулася до нього, її очі блиснули викликом.

— Ну що, чоловіче, — сказала вона, її голос був хрипким, із ноткою гри. — Як почуваєшся без контракту?

Максим усміхнувся, його руки скинули сорочку, оголюючи груди, і він підійшов до неї, його пальці ковзнули до її талії.

— Як чоловік, який нарешті отримав те, що хоче, — шепнув він, його голос став низьким, теплим. Він підняв її, її ноги обвили його талію, і поніс до спальні — не гостьової, а їхньої, де простирадла були простими, без шовку, як вона любила.

Він опустив її на ліжко, його руки повільно стягнули її футболку, оголюючи її шкіру — бліду, з легкими веснянками на плечах. Анна здригнулася, коли його пальці торкнулися її живота, ковзнули вгору, до грудей, і зупинилися там, ніжно стискаючи їх крізь тонку тканину бюстгальтера. Її подих став уривчастим, але вона не відвела очей, її руки потягнулися до його джинсів, розстібаючи їх із тихою впевненістю.

— Ти мій, — шепнула вона, коли його губи торкнулися її шиї. Він застогнав тихо, його руки стягнули її джинси, оголюючи стегна, і він нахилився, його подих гарячий проти її шкіри.

— А ти моя, — відповів він, його голос тремтів від бажання, але був сповнений ніжності. Він увійшов у неї повільно, його рухи були м’якими, чуттєвими, ніби він боявся зламати цей момент. Її ноги стиснули його талію, тягнучи його ближче, і вона ахнула, коли він заповнив її, їхні тіла злилися в ритмі, що був не грубим, а глибоким, сповненим того, що вони не казали словами.

Її пальці вплелися в його волосся, її губи знайшли його, і вона поцілувала його — повільно, смакуючи його тепло, його смак, його подих. Він стиснув її стегна, його рухи прискорилися, але залишалися ніжними, і вона відчула, як хвиля наростає в ній — тиха, але сліпуча. І оргазм м’яко накрив її, стогін був низьким, хрипким, і вона прошепотіла його ім’я, її тіло затремтіло під ним. Максим вибухнув слідом, його жар залив її, і він упав поруч, його рука стиснула її талію, притягуючи до себе.

Вони лежали, її голова на його грудях, його пальці гладили її спину, малюючи невидимі візерунки. Її подих вирівнявся, але вона не відпустила його, її нога переплелася з його.

— Це справжнє, — шепнула вона, її голос був тихим, але твердим. — Не угода. Не гра.

Він підняв її підборіддя, його очі зустрілися з її, і він усміхнувся — щиро, без тіні холоду.

— Так, справжнє, — повторив він, його голос був хрипким, але теплим. — І я хочу, щоб це тривало завжди.

Вони заснули разом, їхні тіла переплелися, а за вікном шелестіли сосни, ніби благословляючи їхній союз. Їхнє кохання народилося з протистояння, але тепер воно було їхньою силою — гарячою, ніжною, вічною.

***

Минуло три роки з тієї дощової ночі, коли Максим стояв під вікном Анни, промоклий і зламаний, благаючи її повірити в його любов. Тепер вона стояла в центрі своєї художньої галереї — "Полум’я", як вона її назвала, — її темне волосся спадало хвилями на плечі, а проста біла сукня облягала її струнку фігуру. Стіни були вкриті полотнами — її власними й роботами молодих художників, яких вона підтримувала. Скляні двері пропускали сонячне світло, що грало на фарбах, і галерея гуділа голосами гостей на її першій великій виставці.

Анна тримала келих шампанського, її очі блищали гордістю, коли вона дивилася на натовп. Її мрія — місце, де мистецтво могло дихати, де таланти знаходили свій голос, — стала реальністю. І хоч Максим спершу пропонував купити їй найкращу будівлю в центрі міста, вона відмовилася, вибравши стару фабрику на околиці, яку вони разом відремонтували. Це був її простір, її перемога, але його рука завжди була поруч — не для контролю, а для підтримки.

Він увійшов до галереї, його високий силует вирізнявся серед гостей. Максим скинув свій піджак — тепер він частіше ходив у джинсах і сорочках, ніж у костюмах, — і його темні очі знайшли її одразу. Він підійшов, його рука ковзнула до її талії, притягнувши її до себе з тихою впевненістю, що стала їхньою звичкою.

— Ти сяєш, — шепнув він, його голос був низьким, теплим, із ноткою гордості. Його губи торкнулися її скроні, і вона відчула знайомий жар, що не згасав навіть після років разом.

Анна всміхнулася, її рука лягла на його груди, пальці стиснули тканину сорочки.

— Бо я щаслива, — відповіла вона, її голос був хрипким, але щирим. — І ти тут, зі мною.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍