Данута Шемеляк - Не купиш мене, Данута Шемеляк

Анна — бідна, але горда художниця, Максим — холодний мільйонер із владою у руках. Їхня перша зустріч — кава на дорогому костюмі й взаємна ненависть. Але коли його спадщина опиняється під загрозою, Максим пропонує Анні угоду: рік фіктивного шлюбу за мільйон доларів. Вона погоджується, щоб врятувати своє життя, але клянеться не підкорятися. Їхнє співжиття — суцільна війна: фарби проти порядку, зухвалість проти контролю, гнів проти прихованих почуттів. Ревнощі й сварки розпалюють іскри, яких вони не чекали, і коли Анна розриває угоду, Максим розуміє: він не може її відпустити. Під дощем він зізнається їй в коханні, але чи повірить вона тому, хто хотів купити її свободу?

1. Зіткнення світів

Анна стояла на тротуарі, її старі кеди промокли від ранкової роси, а руки тремтіли від холоду, коли вона розкладала картини на розкладному столику. Вуличний ярмарок гудів голосами торговців, але її куток залишався тихим — кілька полотен із бурхливими мазками фарби, сповненими її душі, не приваблювали байдужих перехожих. Їй було двадцять п’ять, але виглядала вона молодше — худенька, з темним волоссям, зібраним у недбалий хвіст, і очима, що горіли впертістю. У кишені джинсів лежала сотня гривень — усе, що лишилося до кінця тижня.

Вона нахилилася, щоб поправити рамку, коли чиїсь дорогі туфлі зупинилися прямо перед її столиком. Анна підняла голову — і завмерла. Чоловік у сірому костюмі, пошитому явно не в мас-маркеті, дивився на неї згори вниз, його темні очі звузилися від роздратування. Він був високий, широкоплечий, із різкими рисами обличчя й акуратно укладеним чорним волоссям. У руці тримав стаканчик кави, який тепер був наполовину порожній — друга половина стікала по його білосніжній сорочці, залишаючи коричневі плями.

— Ти сліпа чи просто дурна? — його голос був низьким, холодним, із ноткою влади, що змушувала здригнутися. Він глянув на сорочку, потім на неї, його губи скривилися в гримасі. — Це "Бріоні". Знаєш, скільки коштує?

Анна встала, її руки вперлися в боки, а очі спалахнули. Вона не знала, що таке "Бріоні", але знала, що цей тип — один із тих багатіїв, які думають, що світ крутиться навколо їхнього гаманця.

— А ти глухий чи просто пихатий? — відрізала вона, її голос дзвенів викликом. — Я тебе не чіпала. Ти сам проходив повз мій стіл, пане Важливий.

Він підняв брову, явно не звиклий до такого тону. Перехожі почали озиратися, але Анні було байдуже. Вона ступила ближче, її кеди заскрипіли по асфальту, і кивнула на його сорочку.

— Якщо твоя кава дорожча за мої картини, то купи собі совість, а не новий костюм, — додала вона, її усмішка була гострою, як ніж.

Чоловік завмер, його щелепа стиснулася, а очі потемніли. Він кинув стаканчик у смітник поруч — точним, різким рухом, ніби усе в його житті було під контролем, — і витягнув із кишені гаманець, дістаючи стодоларову купюру.

— Компенсація, — кинув він, простягаючи їй гроші, ніби вона була жебрачкою. — Візьми і вчися дивитися, куди йдеш.

Анна глянула на купюру, потім на нього, і її губи розтягнулися в кривій усмішці. Вона взяла гроші, але замість подяки скрутила їх у трубочку й засунула йому за комір сорочки.

— Купи собі хороші манери, — сказала вона, її голос став тихшим, але не менш отруйним. — Мені твоя подачка не потрібна.

Він відступив на крок, його обличчя спалахнуло від гніву, але в очах промайнуло щось схоже на здивування. Він витягнув купюру з-за коміра, стиснув її в кулаці й кинув їй під ноги.

— Ти пошкодуєш про це, — прогудів він, його голос був низьким, загрозливим. — Я не забуваю таких, як ти.

— А я не забуваю таких, як ти, — парирувала Анна, її серце калатало, але вона тримала підборіддя високо. — Іди, пане Мільйонер, і не псуй мені день.

Він розвернувся, його туфлі гучно цокнули по асфальту, коли він пішов до чорного "Мерседеса", що чекав неподалік. Водій відчинив двері, і він сів, кинувши на неї останній холодний погляд через вікно. Машина зірвалася з місця, а Анна видихнула, її руки тремтіли від адреналіну.

— Придурок, — пробурмотіла вона, повертаючись до своїх картин. Але в глибині душі вона знала: цей чоловік не з тих, хто просто зникає. І щось у його погляді — гостре, владне, майже хиже — застрягло в її пам’яті.

Тим часом Максим Рєзніков сидів на задньому сидінні дорогого "Мерседеса", його пальці стискали телефон так, що кісточки побіліли. Він був злий — не лише через сорочку, а через неї. Цю дівчину з брудними кедами й язиком, гострішим за ніж. Вона не впала перед ним на коліна, не злякалася його вигляду чи грошей. І це дратувало його більше, ніж він був готовий визнати.

— Дізнайся, хто вона, — кинув він водієві, його голос був холодним, як сталь. — І швидко.

Він не знав, навіщо йому це. Але її обличчя — вперте, зухвале, із цими палаючими очима — не йшло з голови. І Максим Рєзніков завжди отримував те, що хотів. Навіть якщо це була просто відповідь на її нахабство.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍