Данута Шемеляк - Не купиш мене, Данута Шемеляк

2. Несподівана пропозиція

Анна сиділа за барною стійкою в дешевому кафе, її пальці стискали ганчірку, якою вона витирала липкі плями від кави й пива. Друга робота — офіціантки в нічну зміну — була її єдиним порятунком після того, як орендодавець пригрозив виселенням за несплачені три місяці. Її джинси пахли фарбою, а футболка з написом "Keep it real" була заношеною до дірок, але вона тримала спину прямо, навіть коли ноги гуділи від втоми. Годинник показував північ, клієнтів майже не лишилося — лише пара п’яниць у кутку й чоловік у капюшоні біля вікна.

Двері рипнули, і до кафе увійшов він. Анна впізнала його одразу — той самий дорогий костюм, тепер темно-синій, ті самі різкі риси обличчя й холодні темні очі. Максим Рєзніков — чоловік, який абсолютно не вписувався в інтер'єр цього убогого кафе. Її шлунок стиснувся, але вона змусила себе всміхнутися — криво, зухвало.

— Що, каву приніс, чи костюм, щоб я тобі попрала? — кинула вона, не відводячи погляду. Її голос дзвенів сарказмом, хоч серце закалатало від його присутності.

Він не відповів одразу, лише сів за стійку навпроти неї, його довгі пальці постукали по дереву. Його погляд ковзнув по її футболці, затримавшись на дірці біля плеча, і зупинився на її очах.

— Ти Анна Левицька, — сказав він, його голос був низьким, спокійним, але з ноткою влади, що дратувала її до тремтіння. — Двадцять п’ять. Художниця. Живеш у халупі, яку скоро відберуть за борги. Я правий?

Анна завмерла, її рука стиснула ганчірку сильніше. Він знав її ім’я. Її життя. Її слабкості. Вона кинула ганчірку на стійку й нахилилася до нього, її обличчя опинилося в кількох сантиметрах від його.

— Ти що, маньяк? — прошипіла вона, її очі спалахнули. — Чи просто багатий псих, якому нудно?

Максим усміхнувся — холодно, без тіні тепла, але в його очах промайнуло щось схоже на інтерес.

— У мене є пропозиція, — сказав він, ігноруючи її питання. Він витягнув із кишені конверт і поклав його перед нею. — Відкрий.

Анна глянула на конверт, її пальці тремтіли від злості, але цікавість перемогла. Вона розірвала папір і витягла аркуш — контракт. Її очі пробігли по рядках: "Фіктивний шлюб. Один рік. Один мільйон доларів". Вона підняла голову, її брови злетіли вгору.

— Ти серйозно? — видихнула вона, її голос тремтів від суміші гніву й недовіри. — Ти хочеш купити мене, як річ?

— Я хочу купити твою роль, — уточнив він, його тон став різкішим. — Мені потрібна дружина. Тимчасова. Мій дід заповів мені компанію, але тільки якщо я одружуся до тридцяти трьох. У мене в запасі рік. Ти ідеальна — бідна, незалежна, не претендуватимеш на більше.

Анна засміялася — голосно, різко, її сміх рознісся кафе, змусивши п’яниць у кутку озирнутися.

— Ти бездушний гаманець, — сказала вона, кидаючи контракт йому в обличчя. Папір упав на стійку, але він навіть не здригнувся. — Я не продаюся. Шукай собі іншу ляльку.

Максим нахилився ближче, його подих торкнувся її щоки, і вона відчула запах його дорогого парфуму — деревний, із ноткою спецій.

— Ти втратиш усе, — сказав він тихо, його голос був загрозливим, але спокійним. — Квартиру. Картини. Своє жалюгідне життя. Один мільйон — це твій шанс вибратися. Подумай.

Анна стиснула кулаки, її нігті вп’ялися в долоні. Вона ненавиділа його — його впевненість, його багатство, його зверхність. Але в голові спливли слова орендодавця: "До кінця тижня, або забирайся". Її гордість кричала "ні", але реальність шепотіла "подумай".

— Чому я? — видихнула вона, її голос став тихшим, але очі все ще горіли. — Ти можеш знайти кого завгодно. Чому я?

Він відкинувся назад, його усмішка стала кривою, майже хижою.

— Бо ти не боїшся мене, — сказав він, його погляд пробіг по її обличчю. — І ти справжня, не така, як жінки мого кола. Мені потрібна не силіконова лялька, а хтось, хто витримає цю гру. Ти впораєшся. Якщо захочеш.

Анна відвернулася, її серце калатало, а думки гуділи. Вона ненавиділа його пропозицію, але мільйон доларів означав свободу — від боргів, від голоду, від цього проклятого кафе. Вона глянула на нього знову, її підборіддя піднялося.

— Якщо я погоджуся, — сказала вона повільно, її голос був твердим, — ніяких почуттів, інтиму. Ніякого контролю. Я не твоя іграшка.

Максим кивнув, його очі блиснули.

— Домовились, — сказав він, підсуваючи контракт ближче. — Але ти житимеш зі мною. І гратимеш мою дружину так, щоб усі повірили. Згода?

Анна стиснула губи, її пальці тремтіли, коли вона взяла ручку з його рук. Вона ненавиділа себе за це, але ще більше — його. Її підпис з’явився на папері — різкий, нерівний, як її життя.

— Ти пошкодуєш, що вибрав мене, — шепнула вона, кидаючи ручку на стійку.

Він усміхнувся — цього разу ширше, із тінню виклику.

— Побачимо, — відповів він, забираючи контракт. — Завтра переїжджаєш. Будь готова.

Він встав і пішов, його кроки гуділи по підлозі, а Анна залишилася сидіти, її серце стискалося від злості й страху. Вона продала рік свого життя цьому холодному багатію. І вона поклялася собі: він ніколи не зламає її.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍